ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа телеграма. Щодня отримую. І вчора, і сьогодні. Ця дика людина знову захворіла, знову йому зле... Він перепрошує, благає приїхати, і насправді мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петрусю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там догляне його, хто втримає його від помилок, хто дасть йому ліки вчасно? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофімову руку.) Не думайте зле, Петрусю, не кажіть мені нічого, не кажіть...
ТРОФІМОВ (крізь сльози): Даруйте за відвертість, заради Бога: адже він обібрав вас!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, ні, ні, не треба казати так... (Затуляє вуха.)
ТРОФІМОВ: Адже він негідник, лишень ви одна не знаєте цього! Він дріб’язковий негідник, нікчема...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розсердившись, але стримано): Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви ще й досі гімназист другого класу!
ТРОФІМОВ: Нехай!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Треба бути мужчиною, у вашому віці маєте розуміти тих, хто любить. І варто самому любити... варто закохуватися! (Сердито.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистюлька, смішний дивак, виродок...
ТРОФІМОВ (із жахом): Що вона каже!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: «Я понад любов’ю!» Ви не понад любов’ю, а просто, як ось каже наш Фірс, ви недолугий. У вашому віці та й бути без коханки!..
ТРОФІМОВ (із жахом): Це жахливо! Що вона каже?! (Іде хутко до зали, схопившись за голову.) Це жахливо... Не можу, я піду... (Виходить, але одразу ж повертається.) Між нами все скінчено! (Виходить до передпокою.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (кричить услід): Петрусю, стривайте! Смішна людина, я пожартувала! Петрусю!
Чути, як у передпокої хтось швидко крокує сходами і раптом із гуркотом падає додолу. Аня і Варя скрикують, але одразу ж чутно сміх.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що там таке?
Вбігає Аня.
АНЯ (сміючись): Петрусь зі сходів упав! (Тікає.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивак цей Петрусь...
Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, але навряд він прочитав кілька рядків, як з передпокою лунають звуки вальсу, і читання припинено. Усі танцюють. Проходять з передпокою Трофімов, Аня, Варя і Любов Андріївна.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, Петрусь... ну, чиста душа... я перепрошую... Ходімо танцювати... (Танцює з Трофімовим.)
Аня і Варя танцюють.
Фірс заходить, ставить свого костура неподалік бічних дверей.
Яша теж зайшов з вітальні, дивиться на танці.
ЯША: Що, дідусю?
ФІРС: Нездужаю. Перше в нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті без охоти навідуються. Щось ослаб я. Пан покійний, дідусь, усіх сургучем лікував, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю щодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього і живий.
ЯША: Набрид ти, діду. (Позіхає.) Аби вже швидше тебе дідько вхопив.
ФІРС: Ех ти... недолуге! (Бурмоче.)
Трофімов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Merci. Я посиджу... (Сідає.) Стомилася.
Заходить Аня.
АНЯ (схвильовано): А щойно на кухні якийсь чоловік казав, що вишневий сад уже продали сьогодні.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кому продали?