ГАЄВ: Так, і сад продадуть за борги, хоч як це дивно...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Подивіться, покійна мама прямує садом... у білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.
ГАЄВ: Де?
ВАРЯ: Господь з вами, мамо.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Нікого немає, мені здалося. Праворуч, на розі до альтанки, біле деревце схилилося, схоже на жінку...
Заходить Трофімов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивовижний сад! Біла піна квітів, блакитне небо...
ТРОФІМОВ: Любове Андріївно!
Вона озирнулася на нього.
ТРОФІМОВ: Я лишень поклонюся вам і негайно ж піду. (Гаряче цілує руку.) Маю наказ чекати до ранку, але мені забракло терпіння...
Любов Андріївна дивиться з подивом.
ВАРЯ (крізь сльози): Це Петрусь Трофімов...
ТРОФІМОВ: Петя Трофімов, колишній учитель вашого Гриші... Невже я так змінився?
Любов Андріївна обіймає його і тихо плаче.
ГАЄВ (зніяковіло): Годі, годі, Любо.
ВАРЯ (плаче): Наказувала ж, Петю, щоби заждав до завтра.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Гриша мій... мій хлопчик... Гриша... син...
ВАРЯ: Що ж робити, мамочко. Воля Божа.
ТРОФІМОВ (м’яко, крізь сльози): Годі, годі...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (тихо плаче): Хлопчик загинув, потонув... По віщо? По віщо, мій друже. (Тихіше.) Там Аня спить, а я голосно говорю... галасую... Що ж, Петю? Чому ви так змарніли? Чому постаріли?
ТРОФІМОВ: Мене у вагоні одна баба назвала так: облізлий пан.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви були тоді зовсім хлопчиком, милим студентиком, а тепер волосся негусте, окуляри. Невже ви ще досі студент? (Прямує до дверей.)
ТРОФІМОВ: Либонь, я буду одвічним студентом.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (цілує брата, потім Варю): Ну, ходіть спати... Постарів і ти, Леоніде.
ПИЩИК (прямує за нею): Отже, тепер спати... Ох, подагра моя. Я у вас залишуся... Мені, Любове Андріївно, душа моя, завтра раненько... двісті сорок рублів би...
ГАЄВ: А цей усе за своє.
ПИЩИК: Двісті сорок рублів... відсотки по заставі виплатити.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Немає в мене грошей, голубе.
ПИЩИК: Віддам, мила... Сума дріб’язкова...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, гаразд, Леонід дасть... Ти дай, Леоніде.