АНЯ: Якщо мовчатимеш, то тобі ж самому буде спокійніше.
ГАЄВ: Мовчу. (Цілує Ані і Варі руки.) Мовчу. Тільки ось про справу. У четвер я був в окружному суді, ну, зійшлася компанія, почалася розмова про те про се, п’яте-десяте і, здається, ось можна буде влаштувати позику під векселі, щоб заплатити відсотки в банк.
ВАРЯ: Якби Господь допоміг!
ГАЄВ: У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі.) Не реви. (До Ані.) Твоя мама поговорить із Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить... А ти, як відпочинеш, поїдеш у Ярославль до графині, твоєї бабусі. Ось так і діятимемо з трьох кінців — і рибка в нашій сітці. Відсотки ми заплатимо, я переконаний... (Кладе до рота льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянуся, маєток не продадуть! (Збуджено.) Щастям моїм клянуся! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудною, безчесною людиною, якщо я допущу до аукціону! Усім єством моїм клянуся!
АНЯ (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива): Який ти хороший, дядечку, який розумний! (Обіймає дядька.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
Заходить Фірс.
ФІРС (із докором): Леоніде Андрійовичу, Бога ви не боїтеся! Коли ж спати?
ГАЄВ: Зараз, зараз. Ти йди, Фірсе. Я вже, так і бути, сам роздягнуся. Ну, дітки, бай-бай... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю.) Я людина вісімдесятих років... Не хвалять цей час, але все одно можу сказати, за переконання мені діставалося в житті чимало. Недарма мене мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якою...
АНЯ: Знову ти, дядьку!
ВАРЯ: Ви, дядечку, мовчіть.
ФІРС (сердито): Леоніде Андрійовичу!
ГАЄВ: Іду, йду... Лягайте. Від двох бортів у середину! Кладу чистого... (Виходить, за ним дріботить Фірс.)
АНЯ: Я тепер спокійна. У Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусю, але все одно я спокійна. Спасибі дядькові. (Сідає.)
ВАРЯ: Треба спати. Піду. А тут без тебе було незадоволення. У старій людській, як тобі відомо, живуть одні старі слуги: Юхимонька, Поля, Євстигній, ну і Карпо. Стали вони пускати до себе ночувати якихось пройдисвітів — я промовчала. Тільки ось, чую, розпустили плітку, ніби я веліла годувати їх одним лишень горохом. Від скупості, бачиш... І це все Євстигній... Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то постривай же. Кличу я Євстигнія... (Позіхає.) Приходить... Як же ти, кажу, Євстигнію... дурень ти такий ото... (Глянувши на Аню.) Аничко!..
Пауза.
ВАРЯ: Заснула!.. (Бере Аню під руку.) Ходімо в ліжечко... Ходімо!.. (Веде її.) Серденько моє заснуло! Ходімо...
Ідуть.
Далеко за садом пастух грає на сопілці. Трофімов проходить сценою і, побачивши Варю й Аню, зупиняється.
ВАРЯ: Тсс... Вона спить... спить... Ходімо, рідна.
АНЯ (тихо, в напівсні): Я так стомилася... усе дзвіночки... Дядечку... милий... і мама, і дядечко...
ВАРЯ: Ходімо, рідна, ходімо... (Виходить у кімнату Ані.)
ТРОФІМОВ (милуючись): Сонечко моє! Весна моя!
Завіса
Дія друга
Поле. Стара, перекошена, давно закинута капличка, біля неї криниця, великі камені, які колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лава. Видно дорогу до садиби Гаєва. Осторонь, підносячись, темніють тополі: там починається вишневий сад. Удалині ряд телеграфних стовпів, і далеко-далеко на горизонті неясно позначається велике місто, яке буває видно тільки за дуже гожої, ясної погоди. Сонце скоро зайде. Шарлотта, Яша і Дуня сидять на лаві; Єпіходов стоїть поруч і грає на гітарі; усі сидять задумавшись. Шарлотта в старому кашкеті: вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.
ШАРЛОТТА (у роздумах): У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і матуся їздили по ярмарках і ставили вистави, дуже хороші. А я стрибала salto mortale і різні штучки. І коли тато і матуся померли, мене взяла до себе одна німкеня і стала вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я — не знаю... Хто мої батьки, може, вони не вінчалися... не знаю. (Дістає з кишені огірок і їсть.) Нічого не знаю.
Пауза.
ШАРЛОТТА: Так хочеться поговорити, а ні з ким... Нікого в мене немає.
ЄПІХОДОВ (грає на гітарі і співає): «Что мне до шумного света, что мне друзья и враги...» Як приємно грати на мандоліні!
ДУНЯ: Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в люстерко і пудриться.)