ГАЄВ: Ріжу в кут! Колись ми з тобою, сестро, спали ось у цій самій кімнаті, а нині мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно...
ЛОПАХІН: Так, час іде.
ГАЄВ: Кого?
ЛОПАХІН: Час, кажу, йде.
ГАЄВ: А тут пачулями пахне.
АНЯ: Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ненаглядне дитятко моє. (Цілує їй руки.) Ти рада, що вже вдома? Я ніяк не опам’ятаюся.
АНЯ: Бувай, дядьку.
ГАЄВ (цілує їй обличчя, руки): Господь з тобою. Як ти схожа на матір! (Сестрі.) Ти, Любо, в її роки була така само.
Аня подає руку Лопахіну і Пищику, йде і зачиняє за собою двері.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона стомилася дуже.
ПИЩИК: Шлях, мабуть, довгий.
ВАРЯ (Лопахіну і Пищику): Що ж, панове? Третя година, варто і честь знати.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється): Ти все така ж, Варю. (Притягує її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді всі підемо.
Фірс мостить їй під ноги подушечку.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень, і вночі. Спасибі, мій дідусю. (Цілує Фірса.)
ВАРЯ: Погляну, чи всі речі привезли... (Виходить.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Невже я сиджу? (Сміється.) Так хочу стрибати, розмахувати руками. (Закриває обличчя долонями.) А раптом я сплю! Бачить Бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Утім треба пити каву. Спасибі тобі, Фірсе, спасибі, мій дідусю. Я так рада, що ти ще живий.
ФІРС: Позавчора.
ГАЄВ: Він недочуває.
ЛОПАХІН: Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Така прикрість! Хотілося подивитися на вас, поговорити... Ви все така само чудова.
ПИЩИК (важко дихає): Навіть покращала... Одягнена по-паризькому... щоби вкрали мого воза й усі чотири колеса...
ЛОПАХІН: Ваш брат, ось Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я кулак, але мені рішуче все одно. Нехай собі. Хочу тільки, щоб ви мені вірили як перше, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як раніше. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну... навіть дужче за рідну.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не можу всидіти, не в змозі. (Схоплюється і крокує туди-сюди вкрай зворушена.) Я не переживу цієї радості... Смійтеся наді мною, я дурна... Шафка моя рідна... (Цілує шафу.) Столик мій.
ГАЄВ: А без тебе тут няня померла.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву): Так, царство небесне. Мені писали.
ГАЄВ: І Анастасій помер. Петруньо Косий від мене пішов і тепер у місті у пристава мешкає. (Виймає з кишені коробку з цукерками, смокче.)
ПИЩИК: Донька моя, Дарочка... вам кланяється...
ЛОПАХІН: Так хочу сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник.) Зараз поїду, розмовляти нíколи... ну, так я два-три слова. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продають за борги, на двадцять друге серпня призначено торги, але ви не переймайтеся, моя люба, спіть спокійно, вихід є... Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток розташовано лишень за двадцять верст від міста, неподалік проклали залізницю, і якщо вишневий сад і землю по річці розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви матимете щонайменше двадцять тисяч на рік доходу.
ГАЄВ: Даруйте, яка нісенітниця!