ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я вас не зовсім розумію, Єрмолаю Олексійовичу.
ЛОПАХІН: Ви братимете з дачників щонайменше по двадцять п’ять рублів на рік за десятину, і якщо нині оголосите, то, ручаюся чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, розберуть усе. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцерозташування чудове, річка глибока. Тільки, звичайно, потрібно поприбирати, почистити, приміром, скажімо, знести всі старі споруди, ось цей будинок, геть негодний, вирубати старий вишневий сад...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Якщо в усій губернії і є щось цікаве, навіть чудове, то це тільки наш вишневий сад.
ЛОПАХІН: Чудове в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня родить раз на два роки, та й тієї нікуди збути, ніхто не купує.
ГАЄВ: І в «Енциклопедичному словнику» згадують про цей сад.
ЛОПАХІН (глянувши на годинник): Якщо нічого не придумаємо і ні на чому не зійдемося, то двадцять другого серпня і вишневий сад, і все майно продаватимуть з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає, клянуся вам. Ні і ні.
ФІРС: За старих часів, років сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало...
ГАЄВ: Помовч, Фірсе.
ФІРС: І бувало, сушену вишню підводами відправляли до Москви і до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м’яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А де ж тепер цей спосіб?
ФІРС: Забули. Ніхто не пам’ятає.
ПИЩИК (Любові Андріївні): Що в Парижі? Як воно? Їли жаб?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Крокодилів їла.
ПИЩИК: Ти ба...
ЛОПАХІН: Донині в селі були тільки пани і мужики, а тепер з’явилися ще дачники. Усі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться неймовірно. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним...
ГАЄВ (обурюючись): Яка нісенітниця!
Заходять Варя і Яша.
ВАРЯ: Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старовинну шафу.) Ось вони.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши.) Із Парижем завершили...
ГАЄВ: А ти знаєш, Любо, скільки цій шафі років? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюся, а там випалено цифри. Шафу зроблено рівно сто років тому. Як воно? Га? Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все-таки, як-не-як, книжкова шафа.
ПИЩИК (здивовано): Сто років... Ти ба!..
ГАЄВ: Так... Це річ... (Обмацавши шафу.) Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, яке ось уже понад сто років було направлено до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плідної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в ліпше майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і суспільної самосвідомості.
Пауза.
ЛОПАХІН: Так...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ти все такий само, Льоню.
ГАЄВ (трохи засоромлений): Від кулі праворуч у кут! Ріжу в середню!
ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Ну, мені вже час.
ЯША (подає Любові Андріївні ліки): Може, візьмете пігулки зараз...
ПИЩИК: Не треба приймати медикаменти, наймиліша... від них ні шкоди, ні користі... Дайте-но сюди... вельмишановна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дмухає на них, кладе до рота і запиває квасом.) Ось!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Та ви глузд втратили!