ГАЄВ: Дам я йому, хай тримає кишеню.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж робити, дай... Йому потрібно... Він віддасть.
Любов Андріївна, Трофімов, Пищик і Фірс ідуть.
Залишаються Гаєв, Варя і Яша.
ГАЄВ: Сестра не відвикла ще смітити грошима. (До Яші.) Відійди, люб’язний, від тебе куркою пахне.
ЯША (з усмішкою): А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий само, як були.
ГАЄВ: Кого? (До Варі.) Що він сказав?
ВАРЯ (до Яші): Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитися...
ЯША: Бог з нею зовсім!
ВАРЯ: Ах безсоромнику!
ЯША: Дуже потрібно. Могла б і завтра прийти. (Виходить.)
ВАРЯ: Матуся така само, як була, анітрохи не змінилася. Якби їй волю, вона все роздала б.
ГАЄВ: Так...
Пауза.
ГАЄВ: Якщо від якоїсь хвороби пропонують дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато і, отже, по суті, жодного. Добре отримати б від когось спадок, добре видати б нашу Аню за неймовірного багатія, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Тітка адже дуже, дуже заможна.
ВАРЯ (плаче): Якби Бог допоміг.
ГАЄВ: Не реви. Тітка дуже заможна, але нас вона не любить. Сестра, по-перше, вийшла заміж за присяжного повіреного, не дворянина...
Аня показується в дверях.
ГАЄВ: Вийшла за не дворянина і поводилася геть не чеснотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але, хоч як там придумуй пом’якшувальні обставини, усе ж, визнаймо, вона порочна. Це відчутно з її найменшого руху.
ВАРЯ (пошепки): Аня стоїть у дверях.
ГАЄВ: Кого?
Пауза.
ГАЄВ: Дивно, мені щось у праве око потрапило... погано став бачити. І в четвер, коли я був в окружному суді...
Заходить Аня.
ВАРЯ: Що ж ти не спиш, Аню?
АНЯ: Не спиться. Не можу.
ГАЄВ: Крихітко моя. (Цілує Ані обличчя, руки.) Дитя моє... (Крізь сльози.) Ти не племінниця, ти мій ангел, ти для мене все. Вір мені, вір...
АНЯ: Я вірю тобі, дядечку. Тебе всі люблять, поважають... але, милий дядечку, ти маєш мовчати, лише мовчати. Що ти говорив щойно про мою маму, про свою сестру? Для чого ти це казав?
ГАЄВ: Так, так... (Її рукою закриває собі обличчя.) Справді, це жахливо! Боже мій! Боже, спаси мене! І сьогодні я виголошував промову перед шафою... так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, що безглуздо.
ВАРЯ: Правда, дядечку, вам варто мовчати б. Мовчіть, і годі.