ТУЗЕНБАХ: Так. Пішов з урочистою фізіономією, очевидно, принесе вам зараз подарунок.
ІРИНА: Як це неприємно!
ОЛЬГА: Так, це жахливо. Він завжди робить дурниці.
МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Підводиться і тихо наспівує.)
ОЛЬГА: Ти сьогодні невесела, Марійко.
Марія, наспівуючи, надягає капелюх.
ОЛЬГА: Куди ти?
МАРІЯ: Додому.
ІРИНА: Дивина...
ТУЗЕНБАХ: Іти з іменин!
МАРІЯ: Байдуже... Повернуся ввечері. Бувай, моя хороша... (Цілує Ірину.) Бажаю тобі ще раз, будь здорова, будь щаслива. За старих часів, коли був живий батько, до нас на іменини приходило щоразу по тридцять-сорoк офіцерів, було гамірно, а сьогодні тільки півтори людини й тихо, як у пустелі... Я піду... Сьогодні я в мерлехлюндії[12], невесело мені, а ти не слухай мене. (Сміючись крізь сльози.) Потім поговоримо, а наразі бувай, моя мила, подамся кудись.
ІРИНА (невдоволена): Ну, яка ти...
ОЛЬГА (зі сльозами): Я розумію тебе, Марійко.
СОЛОНИЙ: Якщо філософствує мужчина, то це буде філософістика або там софістика; якщо ж філософствує жінка або дві жінки, то це вже буде — потягни мене за палець.
МАРІЯ: Про що вам ідеться, жахливо страшна людино?
СОЛОНИЙ: Та ні про що. Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг.
Пауза.
МАРІЯ (до Ольги, сердито): Не реви!
Заходять Анфіса і Ферапонт із тортом.
АНФІСА: Сюди, батечку мій. Заходь, ноги в тебе чисті. (До Ірини.) Із земської управи, від Протопопова, Михайла Івановича... Пиріг.
ІРИНА: Дякуємо. Подякуй. (Бере торт.)
ФЕРАПОНТ: Га?
ІРИНА (голосніше): Подякуй!
ОЛЬГА: Нянечко, дай йому пирога. Ферапонте, ходи, там тобі пирога дадуть.
ФЕРАПОНТ: Га?
АНФІСА: Ходімо, батечку Ферапонте Свиридовичу. Ходімо... (Виходить із Ферапонтом.)
МАРІЯ: Не люблю я Протопопова, цього Михайла Потаповича чи Івановича. Його не слід запрошувати.
ІРИНА: Я не запрошувала.
МАРІЯ: І прекрасно.
Заходить Чебутикін, за ним солдат зі срібним самоваром; гул подиву і невдоволення.
[12] Сумний настрій, хандра, ниття. (Прим. перекл.)