Пауза.
НІНА: Ірина Миколаївна тут?
ТРЕПЛЬОВ: Так... У четвер дядькові було зле, ми їй дали телеграму, щоб приїхала.
НІНА: Навіщо ви кажете, що цілували землю, якою я ходила? Мене треба вбити. (Вона схиляється до столу.) Я так втомилася! Відпочити б... відпочити! (Піднімає голову.) Я — чайка... Не те. Я — акторка. Ну так! (Почувши сміх Аркадіної і Тригоріна, прислухається, потім біжить до дверей ліворуч і дивиться в замко́ву шпарину.) І він тут... (Повертаючись до Трепльова.) Звісно... Нічого... Так... Він не вірив у театр, усе сміявся над моїми мріями, і потроху я теж перестала вірити й занепала духом... А тут турботи любові, ревнощі, постійний страх за маленького... Я стала дріб’язковою, нікчемною, грала безглуздо... Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я — чайка. Ні, не те... Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково надійшла людина, побачила і знічев’я знищила... Сюжет для невеликого оповідання... Це не те... (Тре собі лоба.) Про що я?.. Я кажу про сцену. Тепер уже я не так... Я вже справжня акторка, я граю з насолодою, із захопленням, п’янію на сцені і почуваюся прекрасною. А нині, поки перебуваю тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як щодня ростуть мої душевні сили... Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі — все одно, граємо ми на сцені або пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую, і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя.
ТРЕПЛЬОВ (сумно): Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди прямуєте, а я ще й досі ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно. Я не вірю і не знаю, в чому моє покликання.
НІНА (прислухаючись): Тсс... Я піду. Прощавайте. Коли я стану великою акторкою, приїжджайте подивитися на мене. Обіцяєте? А зараз... (Тисне йому руку.) Вже пізно. Я ледве на ногах стою... я виснажена, мені хочеться їсти...
ТРЕПЛЬОВ: Сидіть, я дам вам повечеряти...
НІНА: Ні, ні... Не проводжайте, я сама дійду... Коні мої близько... Значить, вона привезла його з собою? Що ж, байдуже. Коли побачите Тригоріна, то не кажіть йому нічого... Я люблю його. Я люблю його навіть сильніше, ніж перше... Сюжет для невеликого оповідання... Люблю, люблю пристрасно, до відчаю люблю. Добре було колись, Костю! Пам’ятаєте? Яке ясне, тепле, радісне, чисте життя, які почуття, — почуття, схожі на ніжні, витончені квіти... Пам’ятаєте?.. (Читає.) «Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, — словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях...» (Обіймає рвучко Трепльова й тікає у скляні двері.)
ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Недобре, якщо хтось стріне її в саду і потім скаже мамі. Це може засмутити маму... (Упродовж двох хвилин мовчки рве всі свої рукописи й кидає під стіл, потім відмикає двері праворуч і йде.)
ДОРН (намагаючись відчинити двері ліворуч): Дивно. Двері буцім замкнені... (Заходить і ставить на місце крісло.) Скачка з перешкодами.
Заходять Аркадіна, Поліна Андріївна, за ними Яків із пляшками і Марійка, потім Шамраєв і Тригорін.
АРКАДІНА: Червоне вино і пиво для Бориса Олексійовича ставте сюди, на стіл. Ми гратимемо й питимемо. Нумо, сідаймо, панове.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Якова): Негайно подавай і чай. (Запалює свічки, сідає до ломберного столу.)
ШАМРАЄВ (підводить Тригоріна до шафи): Ось річ, про яку я нещодавно казав... (Дістає із шафи опудало чайки.) Ваше замовлення.
ТРИГОРІН (дивлячись на чайку): Не пам’ятаю! (Подумавши.) Не пам’ятаю!
Праворуч за сценою постріл; усі здригаються.
АРКАДІНА (злякано): Що таке?
ДОРН: Нічого. Це, мабуть, у моїй похідній аптеці щось лопнуло. Не переймайтеся. (Виходить у двері праворуч, через півхвилини повертається.) Так і є. Лопнула склянка з ефіром. (Співає.) «Стою замилований перед тобою...»
АРКАДІНА (сідаючи до столу): Ох, я злякалася. Це мені нагадало, як... (Закриває обличчя руками.) Навіть в очах потемніло...
ДОРН (гортаючи журнал, до Тригоріна): Тут місяців зо два тому було надруковано одну статтю... лист із Америки, і я хотів вас запитати, між іншим... (бере Тригоріна за талію і відводить до рампи) позаяк мене вкрай цікавить це питання... (Тоном нижче, напівголосно.) Заберіть звідси кудись Ірину Миколаївну. Річ у тім, що Костянтин Гаврилович застрелився...
Завіса
1896
Три сестри
Дійові особи:
ПРОЗОРОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ
НАТАЛЯ ІВАНІВНА — його наречена, потім дружина
ОЛЬГА
МАРІЯ — його сестри
ІРИНА
КУЛИГІН ФЕДІР ІЛЛІЧ — учитель гімназії, чоловік Марії