ТУЗЕНБАХ: Хто знає? А можливо, наше життя назвуть високим і згадають про нього з повагою. Тепер немає тортур, немає страт, навал, проте так багато страждань!
СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп... Барона кашею не годуй, а тільки дай йому пофілософствувати.
ТУЗЕНБАХ: Василю Васильовичу, прошу вас дати мені спокій... (Сідає на інше місце.) Це нудно, зрештою.
СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп...
ТУЗЕНБАХ (до Вершиніна): Страждання, які спостерігаємо нині, — їх так багато! — усе таки свідчать про відомий моральний підйом, якого вже досягло суспільство...
ВЕРШИНІН: Так, так, звичайно.
ЧЕБУТИКІН: Ви щойно сказали, бароне, наше життя назвуть високим; але люди все одно низенькі... (Підводиться.) Дивіться, який я низенький. Це мені на втіху варто казати, що життя моє високе, зрозуміла річ.
За сценою грають на скрипці.
МАРІЯ: Це Андрій грає, наш брат.
ІРИНА: Він у нас учений. Певно, професором буде. Тато був військовим, а син обрав кар’єру вченого.
МАРІЯ: За бажанням тата.
ОЛЬГА: Ми сьогодні його задражнили. Він, здається, закоханий трішки.
ІРИНА: В одну тутешню панночку. Сьогодні вона навідає нас, цілком імовірно.
МАРІЯ: Ах, як вона одягається! Не те щоб негарно, не модно, а просто жалюгідно. Якась дивна, яскрава, жовтувата спідниця з такою собі вульгарненькою бахромою і червона кофтинка. І щоки такі вимиті, вимиті! Андрій не закоханий — я не припускаю, все таки у нього смак є, а просто він так, дражнить нас, дуркує. Я вчора чула, вона виходить за Протопопова, голову тутешньої управи. І прекрасно... (У бічні двері.) Андрію, ходи-но сюди! Милий, на хвилинку!
Заходить Андрій.
ОЛЬГА: Це мій брат, Андрій Сергійович.
ВЕРШИНІН: Вершинін.
АНДРІЙ: Прозоров. (Витирає спітніле обличчя.) Ви до нас батарейним командиром?
ОЛЬГА: Лишень уяви, Олександр Гнатович із Москви.
АНДРІЙ: Так? Ну, вітаю, тепер мої сестроньки не дадуть вам спокою.
ВЕРШИНІН: Я вже встиг набриднути вашим сестрам.
ІРИНА: Подивіться, яку рамочку для портрета подарував мені сьогодні Андрій! (Показує рамочку.) Це він сам зробив.
ВЕРШИНІН (дивлячись на рамочку і не знаючи, що сказати): Так... річ...
ІРИНА: І ось ту рамочку, що над піаніно, він теж зробив.
Андрій махає рукою і відходить.
ОЛЬГА: Він у нас і вчений, і на скрипці грає, і випилює різні штуки, одним словом, майстер на всі руки. Андрію, не йди! У нього манера — завжди йти. Ходи сюди!
Марія й Ірина беруть його під руки й зі сміхом ведуть назад.
МАРІЯ: Ходи, ходи!
АНДРІЙ: Облиште, прошу.
МАРІЯ: Який смішний! Олександра Гнатовича називали колись закоханим майором, і він анітрохи не сердився.