ОЛЬГА: Марійка навідуватиметься до Москви на все літо, щороку.
Марія тихо насвистує пісню.
ІРИНА: Бог дасть, усе складеться. (Позираючи у вікно.) Гожа погода сьогодні. Я не знаю, чому в мене на душі так світло! Сьогодні вранці згадала, що я іменинниця, і раптом відчула радість, і згадала дитинство, коли ще була жива мама. І які чудові думки хвилювали мене, які думки!
ОЛЬГА: Сьогодні ти вся сяєш, здаєшся надзвичайно красивою. І Марійка теж красива. Андрій був би чудовим, тільки він погладшав надто, це йому не пасує. А я постаріла, схудла сильно, тому, мабуть, що серджуся в гімназії на дівчаток. Ось сьогодні я вільна, я вдома, і в мене не болить голова, я відчуваю себе молодшою, ніж учора. Мені двадцять вісім років, щоправда... Усе гаразд, усе від Бога, але мені здається, якби я вийшла заміж і цілий день сиділа вдома, то це було б ліпше.
Пауза.
ОЛЬГА: Я любила б чоловіка.
ТУЗЕНБАХ (до Солоного): Такі дурниці кажете, набридло вас слухати. (Входячи до вітальні.) Забув сказати. Сьогодні у вас з візитом наш новий батарейний командир Вершинін. (Сідає біля піаніно.)
ОЛЬГА: Ну що ж! Радію.
ІРИНА: Він старий?
ТУЗЕНБАХ: Ні. Нічого. Найбільше, років із сорок, сорок п’ять. (Тихо награє.) Певне, хороший хлопець. Недурний, це — безсумнівно. Тільки балакає багато.
ІРИНА: Цікава людина?
ТУЗЕНБАХ: Так, нічого собі, тільки дружина, теща і дві дівчинки. Притому одружений вдруге. Він до всіх навідується і всюди розбовкує, що у нього дружина і дві дівчинки. І тут розповість. Дружина якась божевільна, з довгою дівочою косою, каже одні пишномовні речі, філософствує і часто робить замах на самогубство, очевидно, щоб допекти чоловіку. Я давно пішов би від такої, але він терпить і тільки скаржиться.
СОЛОНИЙ (заходячи із зали до вітальні з Чебутикіним): Однією рукою я піднімаю тільки півтора пуда, а двома п’ять, навіть шість пудів. З цього я роблю висновок, що дві людини сильніше однієї не вдвічі, а втричі, навіть більше...
ЧЕБУТИКІН (читає на ходу газету): При випадінні волосся... два золотника нафталіну на півпляшки спирту... розчинити і вживати щодня... (Записує до нотатника.) Занотуємо, мось!.. (До Солоного.) Тож кажу вам, корочок встромлено в пляшечку, і довкруж нього проходить скляна трубочка... Потім ви берете дрібку найпростіших, звичайних квасців...
ІРИНА: Іване Романовичу, милий Іване Романовичу!
ЧЕБУТИКІН: Що, дівчинко моя, радість моя?
ІРИНА: Скажіть мені, чому я сьогодні така щаслива? Точно я на вітрилах, наді мною широке блакитне небо і линуть великі білі птахи. Чому так? Від чого?
ЧЕБУТИКІН (цілуючи їй обидві руки, ніжно): Пташко моя біла...
ІРИНА: Коли я сьогодні прокинулася, встала і вмилася, то мені раптом стало здаватися, що для мене все ясно на цьому світі, і я знаю, як треба жити. Милий Іване Романовичу, я знаю все. Людина має працювати, працювати в поті чола, хоч ким вона є, і в цьому одному полягає сенс і мета її життя, її щастя, її захоплення. Як добре бути робочим, який встає вдосвіта і б’є на вулиці камені, або пастухом, або вчителем, який учить дітей, або машиністом на залізниці... Боже мій, не те, що людиною, ліпше бути волом, ліпше бути простим конем, лишень працювати б, аніж молодою жінкою, яка встає о дванадцятій годині дня, потім п’є в ліжку каву, потім дві години одягається... о, як це жахливо! У спекотну погоду так іноді хочеться пити, як мені захотілося працювати. І якщо я не вставатиму рано і не працюватиму, то відмовте мені у вашій дружбі, Іване Романовичу.
ЧЕБУТИКІН (ніжно): Відмовлю, відмовлю...
ОЛЬГА: Батько привчив нас вставати о сьомій годині. Тепер Ірина прокидається о сьомій і принаймні до дев’яти лежить і про щось думає. А обличчя серйозне! (Сміється.)
ІРИНА: Ти звикла бачити мене дівчинкою, і тобі дивно, коли в мене серйозне обличчя. Мені двадцять років!
ТУЗЕНБАХ: Туга за працею, о Господи, мені це так відомо! Я не працював жодного разу в житті. Народився я в Петербурзі, холодному і дозвільному, в родині, яка ніколи не знала праці і ніяких турбот. Пам’ятаю, коли я приїжджав додому з корпусу, то лакей стягав з мене чоботи, я тим часом вередував, а мати дивилася на мене з благоговінням і дивувалася, коли інші дивилися на мене інакше. Мене оберігали від праці. Тільки навряд чи вдалося оберегти, навряд! Прийшов час, насувається на всіх нас громада, настигає ґрунтовна, сильна буря, яка наступає, вона вже близько і скоро здмухне з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, затхлу нудьгу. Я працюватиму, а через якихось 25–30 років працюватиме вже кожна людина. Кожна!
ЧЕБУТИКІН: Я не працюватиму.
ТУЗЕНБАХ: На вас не зважаймо.
СОЛОНИЙ: Через двадцять п’ять років вас уже на світі не буде, слава Богу. Років через два-три вас шляк трафить, або я вгачу і всаджу вам кулю в лоба, янголе мій. (Виймає з кишені флакон із парфумами і обприскує собі груди, руки.)
ЧЕБУТИКІН (сміється): А я справді ніколи нічого не робив. Як завершив університет, так не вдарив пальцем об палець, навіть жодної книжки не прочитав, а читав лишень газети... (Виймає з кишені іншу газету.) Ось... Знаю з газет, що був, між іншим, Добролюбов[11], а що він там писав — не знаю... Бог його розбере...
Чути, як стукають у підлогу з нижнього поверху.
ЧЕБУТИКІН: Ось... Кличуть мене вниз, хтось до мене навідався. Зараз прийду... стривайте... (Поспішно йде, розчісуючи бороду.)
ІРИНА: Ото він вигадав.
[11] Микола Добролюбов (1836–1861) — російський літературний критик порубіжжя 1850–1860-х рр., поет, публіцист, представник «революційної демократії», суть якої полягає у створенні соціально справедливого суспільства шляхом масової революції. (Прим. перекл.)