Обидві сміються від радості.
МАРІЯ: Несподівано земляка узріли. (Жваво.) Тепер згадала! Пам’ятаєш, Олю, у нас подейкували: «закоханий майор». Ви були тоді поручиком і в когось закохані, і вас постійно дражнили чомусь майором...
ВЕРШИНІН (сміється): От, от... Закоханий майор, це так...
МАРІЯ: У вас були тоді лише вуса... О, як ви постаріли! (Крізь сльози.) Як ви постаріли!
ВЕРШИНІН: Так, коли мене називали закоханим майором, я був ще молодий, був закоханий. Нині не те.
ОЛЬГА: Але у вас ще жодної сивої волосини. Ви постаріли, але ще не старий.
ВЕРШИНІН: Однак уже сорок третій рік. Ви давно з Москви?
ІРИНА: Одинадцять років. Ну, що ти, Марійко, плачеш, дивачка... (Крізь сльози.) І я запла́чу...
МАРІЯ: Я нічого. А на якій ви вулиці мешкали?
ВЕРШИНІН: На Старій Басманній.
ОЛЬГА: І ми теж там...
ВЕРШИНІН: Свого часу я замешкував на Німецькій вулиці. З Німецької вулиці я ходив до Червоної казарми. Там дорогою похмурий міст, під мостом вода шумить. Самотньому стає сумно на душі.
Пауза.
ВЕРШИНІН: А тут така широка, яка багата річка! Чудова річка!
ОЛЬГА: Так, щоправда, холодно. Тут холодно і комарі...
ВЕРШИНІН: Що ви! Тут такий здоровий, хороший, слов’янський клімат. Ліс, річка... і тут теж берези. Милі, скромні берези, я люблю їх понад усі дерева. Добре тут мешкати. Тільки дивно, залізничний вокзал за двадцять верст... І ніхто не знає, чому саме так.
СОЛОНИЙ: А я знаю, чому саме так.
Усі дивляться на нього.
СОЛОНИЙ: Тому що, якби вокзал був близько, то не був би далеко, а якщо він далеко, то, значить, не близько.
Ніякова мовчанка.
ТУЗЕНБАХ: Жартівник, Василю Васильовичу.
ОЛЬГА: Тепер і я згадала вас. Пам’ятаю.
ВЕРШИНІН: Я вашу матінку знав.
ЧЕБУТИКІН: Красива була, царство їй небесне.
ІРИНА: Маму в Москві поховали.
ОЛЬГА: У Новодівичому...
МАРІЯ: Уявіть, я вже починаю забувати її обличчя. Так і про нас не пам’ятатимуть. Забудуть.
ВЕРШИНІН: Так. Забудуть. Такий уже наш талан, нічим зарадити. Те, що здається нам серйозним, значним, дуже важливим, — із часом, — забудемо або вважатимемо неважливим.
Пауза.
ВЕРШИНІН: І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що, власне, вважатимуть високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперника або, скажімо, Колумба не вважали спершу непотрібним, смішним, а порожню дурницю, яку написав якийсь дивак, не мали за істину? І може статися, що наше нинішнє життя, з яким ми так миримося, з часом здаватиметься дивним, незручним, нерозумним, недостатньо чистим, можливо, навіть грішним...