ВЕРШИНІН: Анітрохи!
МАРІЯ: А я хочу тебе назвати: закоханий скрипаль!
ІРИНА: Або закоханий професор!..
ОЛЬГА: Він закоханий! Андрійко закоханий!
ІРИНА (аплодуючи): Браво, браво! Біс! Андрійко закоханий!
ЧЕБУТИКІН (підходить ззаду до Андрія і бере його обома руками за талію): Для любові однієї природа нас на світ зродила! (Сміється; він постійно з газетою.)
АНДРІЙ: Ну, годі, годі... (Витирає обличчя.) Я всю ніч не спав і тепер трошки не при собі, як-то кажуть. До четвертої години читав, потім ліг, але нічого не вийшло. Думав про те, про се, а тут ранній світанок, сонце так і лізе у спальню. Хочу за літо, поки буду тут, перекласти одну книжку з англійської.
ВЕРШИНІН: А ви читаєте англійською?
АНДРІЙ: Так. Батько, царство йому небесне, пригнічував нас вихованням. Це смішно і безглуздо, але в цьому все таки треба зізнатися, по його смерті я став повніти і ось погладшав за рік, буцім моє тіло звільнилося від гніту. Завдяки батьку я і сестри знаємо французьку, німецьку й англійську мови, а Ірина знає ще й італійську. Проте чого це вартувало!
МАРІЯ: У цьому місті знати три мови непотрібна розкіш. Навіть і не розкіш, а якийсь непотрібний додаток, на кшталт шостого пальця. Ми знаємо багато зайвого.
ВЕРШИНІН: Ось тобі й маєш! (Сміється.) Знаєте багато зайвого! Мені здається, немає і не може бути такого нудного і похмурого міста, у якому була би непотрібною розумна, освічена людина. Припустімо, що серед ста тисяч населення цього міста, звичайно, відсталого і грубого, таких, як ви, тільки троє. Цілком зрозуміло, вам не перемогти сірятини, яка вас оточує; протягом життя потроху ви муситимете поступитися і загубитися в стотисячному натовпі, вас заглушить життя, але все одно ви не зникнете, не залишитеся без впливу; таких, як ви, після вас з’явиться вже, можливо, шестеро, потім дванадцятеро і так далі, поки нарешті такі, як ви, не стануть більшістю. Через двісті, триста років життя на землі буде неймовірно прекрасним, дивовижним. Людина потребує такого життя, і якщо його немає наразі, то людина має передчувати його, чекати, мріяти, готуватися до нього, людині варто для цього бачити і знати більше, ніж бачили і знали її дід і батько. (Сміється.) А ви скаржитеся, що знаєте багато зайвого.
МАРІЯ (знімає капелюх): Я залишаюся снідати.
ІРИНА (зітхнувши): Справді, все це слід записати б...
Андрія немає, він непомітно пішов.
ТУЗЕНБАХ: Через багато років, ви кажете, життя на землі буде прекрасним, дивовижним. Це правда. Проте, щоб долучитися до цього зараз, хоча би здалеку, необхідно готуватися до нього, необхідно працювати...
ВЕРШИНІН (підводиться): Так. Чимало, однак, у вас квітів! (Роззирнувшись.) І квартира чудова. Заздрю! А я все життя бовтався квартирками з двома стільцями, з одним диваном і з печами, які завжди димлять. Мені в житті бракувало саме ось таких квітів... (Потирає руки.) Ех! Ну, та нехай!
ТУЗЕНБАХ: Так, необхідно працювати. Ви, мабуть, думаєте: розчулився німець. Одначе я, чесне слово, росіянин і німецькою навіть не розмовляю. Батько в мене православний...
Пауза.
ВЕРШИНІН (ходить сценою): Я часто думаю: що якби почати життя знову, притому свідомо? Якби одне життя, яке вже прожите, було, як-то кажуть, начорно, інше — начисто! Тоді кожен з нас, я думаю, постарався б передусім не повторювати самого себе, принаймні створив би для себе іншу обстановку життя, влаштував би собі таку квартиру з квітами, з безміром світла... У мене дружина, двоє дівчаток, притому дружина пані недужа і так далі, і так далі, ну, а якби починати життя спочатку, то я не одружився б... Ні, ні!
Заходить Кулигін у форменому фраку.
КУЛИГІН (підходить до Ірини): Люба сестро, дозволь мені привітати тебе з днем твого янгола і побажати щиро, від душі, здоров’я і всього того, що можна побажати дівчині твоїх літ. І дозволь піднести тобі в подарунок ось цю книжку. (Подає книжку.) Історія нашої гімназії за п’ятдесят років, яку написав я. Дріб’язкова книжка, яку написав знічев’я, але ти все таки прочитай. Вітаю, панове! (До Вершиніна.) Кулигін, учитель тутешньої гімназії. Надвірній радник. (До Ірини.) У цій книжці ти знайдеш список усіх, хто закінчив курс у нашій гімназії за ці п’ятдесят років. Feci quod potui, faciant meliora potentes[13]. (Цілує Марію.)
ІРИНА: Але ж на Великдень ти вже подарував мені таку книжку.
КУЛИГІН (сміється): Та невже?! У такому разі віддай назад, або ось ліпше віддай полковнику. Візьміть, полковнику. Колись прочитаєте з нудьги.
ВЕРШИНІН: Дякую вам. (Заміряється піти.) Я надзвичайно радий, що познайомився...
ОЛЬГА: Ви йдете? Ні, ні!
ІРИНА: Ви залишитеся в нас снідати. Будь ласка.
ОЛЬГА: Прошу вас!
ВЕРШИНІН (кланяється): Я, здається, потрапив на іменини. Даруйте, я нe знав, не привітав вас... (Виходить з Ольгою до зали.)
КУЛИГІН: Сьогодні, панове, недільний день, день відпочинку, відпочиваймо ж, веселімося кожен відповідно до свого віку і становища. Килими варто прибрати на літо і сховати до зими... Перським порошком або нафталіном... Римляни були здорові, тому що вміли працювати, вміли і відпочивати, у них був mens sana in corpore sano[14]. Життя їхнє протікало за відомими формами. Наш директор каже: головне у всякім житті — це його форма... Що втрачає свою форму, те закінчується — і в нашому повсякденному житті те саме. (Бере Марію за талію, сміючись.) Марійка мене любить. Моя дружина мене любить. І віконні фіранки теж туди з килимами... Сьогодні я веселий, у чудовому гуморі. Марійко, о четвертій годині сьогодні ми до директора. Влаштовують прогулянку педагогів і їхніх родин.
МАРІЯ: Не піду я.
[13] Зробив, що міг; нехай, хто може, зробить ліпше (латин.).
[14] Здоровий дух у здоровому тілі (латин.).