ВЕШИНІН ОЛЕКСАНДР ГНАТОВИЧ — підполковник, батарейний командир
ТУЗЕНБАХ МИКОЛА ЛЬВОВИЧ — барон, поручик
СОЛОНИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ — штабс-капітан
ЧЕБУТИКІН ІВАН РОМАНОВИЧ — військовий лікар
ФЕДОТІК ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ — підпоручик
РОДЕ ВОЛОДИМИР КАРПОВИЧ — підпоручик
ФЕРАПОНТ — сторож із земської управи, старий
АНФІСА — нянька, 80-ти річна стара
Дія відбувається в губернському місті.
Дія перша
У будинку Прозорова. Вітальня з колонами, за якими видно велику залу. Полудень; на дворі сонячно, весело. У залі накривають стіл для сніданку.
Ольга в синьому форменому платті вчительки жіночої гімназії, постійно поправляє учнівські зошити, стоячи і на ходу; Марія в чорній сукні, з капелюшком на колінах сидить і читає книжку; Ірина в білій сукні стоїть задумавшись.
ОЛЬГА: Батько помер рівно рік тому, саме цього дня, п’ятого травня, на твої іменини, Ірино. Було дуже холодно, тоді падав сніг. Мені здавалося, я не переживу, ти лежала непритомна, як мертва. Та ось минув рік, і ми згадуємо про це легко, ти вже в білій сукні, обличчя твоє сяє...
Годинник б’є дванадцяту.
ОЛЬГА: І тоді також бив годинник.
Пауза.
ОЛЬГА: Пам’ятаю, коли батька несли, то грала музика, на кладовищі стріляли. Він був генералом, командував бригадою, тим часом народу йшло мало. Втім був дощ тоді. Сильний дощ і сніг.
ІРИНА: Навіщо згадувати!
За колонами, в залі біля столу видно барона Тузенбаха, Чебутикіна і Солоного.
ОЛЬГА: Сьогодні тепло, можна вікна тримати навстіж, а берези ще не розпустилися. Батько отримав бригаду і виїхав з нами з Москви одинадцять років тому, і, я добре пам’ятаю, на початку травня, ось цієї пори в Москві вже все квітнуло, тепло, все залито сонцем. Одинадцять років минуло, а я пам’ятаю там усе, ніби виїхали вчора. Боже мій! Сьогодні вранці прокинулася, побачила безмір світла, побачила весну, і радість захвилювалася в моїй душі, захотілося на батьківщину нестримно.
ЧЕБУТИКІН: Чорта з два!
ТУЗЕНБАХ: Звичайно, дурниця.
Марія, задумавшись над книжкою, тихо насвистує пісню.
ОЛЬГА: Не свисти, Марійко. Як це ти можеш!
Пауза.
ОЛЬГА: Я щодня в гімназії і потім даю уроки до вечора, тож мені постійно болить голова і такі думки, буцім я вже постаріла. І справді, за ці чотири роки, поки служу в гімназії, я відчуваю, як з мене виходять щодня по краплях і сили, і молодість. І тільки зростає і міцніє одна мрія...
ІРИНА: Виїхати до Москви. Продати будинок, закінчити все тут і — до Москви...
ОЛЬГА: Так! Хутчій до Москви.
Чебутикін і Тузенбах сміються.
ІРИНА: Брат, імовірно, буде професором, він все одно не мешкатиме тут. Тільки ось зупинка за бідолашною Марійкою.