Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Так, я дедалі переконуюся, що річ не у старих і не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про які форми, пише, бо це вільно ллється з її душі.
Хтось стукає у вікно, що найближче до столу.
ТРЕПЛЬОВ: Що таке? (Дивиться у вікно.) Нічого не видно... (Відчиняє скляні двері й визирає в сад.) Хтось пробіг униз східцях. (Гукає.) Хто тут? (Виходить; чутно, як він швидко прямує терасою; через півхвилини повертається з Ніною Зарічною.) Ніна! Ніна!
Ніна кладе йому голову на груди і стримано ридає.
ТРЕПЛЬОВ (розчулений): Ніна! Ніна! Це ви... ви... Я точно передчував, увесь день душа моя жахливо ниділа. (Знімає з неї капелюх і тальму.) О, моя добра, моя люба, вона прийшла! Не плачмо, не плачмо.
НІНА: Тут є хтось.
ТРЕПЛЬОВ: Нікого.
НІНА: Замкніть двері, а то ввійдуть.
ТРЕПЛЬОВ: Ніхто не ввійде.
НІНА: Я знаю, Ірина Миколаївна тут. Замкніть двері...
ТРЕПЛЬОВ (замикає на ключ двері праворуч, підходить до тих, що ліворуч): Тут немає замка́. Я підставлю крісло. (Ставить під двері крісло.) Не бійтеся, ніхто не ввійде.
НІНА (пильно вдивляється йому в обличчя): Дайте я подивлюся на вас. (Озираючись.) Тепло, добре... Тут перше була вітальня. Я сильно змінилася?
ТРЕПЛЬОВ: Так... Ви схудли, й у вас очі стали більші. Ніно, якось дивно, що я бачу вас. Чому ви не пускали мене до себе? Чому ви досі не приходили? Я знаю, ви тут мешкаєте вже майже тиждень... Я щодня ходив до вас кількаразово, стояв у вас під вікном, неначе жебрак.
НІНА: Я боялася, що ви мене ненавидите. Мені щоночі постійно сниться, що ви дивитеся на мене і не впізнаєте. Якби ви знали! Ще від приїзду я все ходила тут... довкруж озера. Біля вашого будинку була багаторазово і не наважувалась зайти. Сядьмо.
Сідають.
НІНА: Сядьмо і говорімо, говорімо. Добре тут, тепло, затишно... Чуєте — вітер? У Тургенєва є місце: «Добре тому, хто такої ночі сидить під дахом будинку, у кого є теплий закуток». Я — чайка... Ні, не те. (Тре собі лоба.) Про що я? Так... Тургенєв... «І хай допоможе Господь усім безпритульним блукачам...» Нічого. (Плаче.)
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, ви знову... Ніно!
НІНА: Нічого, мені легше від цього... Я вже два роки не плакала. Учора пізно ввечері я подалася до саду подивитися, чи цілий наш театр. А він іще й досі стоїть. Я заплакала вперше по двох роках, і мені відлягло, стало ясніше на душі. Бачите, я вже не плачу. (Бере його за руку.) Отже, ви стали вже письменником... Ви письменник, я — акторка... Утрапили і ми з вами у круговерть... Жила я радісно, по-дитячому — прокинуся зранку і заспіваю; любила вас, мріяла про славу, а нині? Завтра рано-вранці їхати в Єлець у третьому класі... з мужиками, а в Єльці освічені купці чіплятимуться з люб’язностями. Грубе життя!
ТРЕПЛЬОВ: Навіщо в Єлець?
НІНА: Взяла ангажемент на всю зиму. Час їхати.
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, я проклинав вас, ненавидів, рвав ваші листи і світлини, але щохвилини усвідомлював, що душа моя прив’язана до вас навіки. Розлюбити вас не сила, Ніно. Звідтоді як я втратив вас і як мене почали друкувати, життя для мене нестерпне, — я страждаю... Молодість мою раптом як відірвало, і мені здається, що я вже прожив на світі дев’яносто років. Я кличу вас, цілую землю, якою ви ходили; хоч куди я дивився б, усюди мені ввижається ваше обличчя, ця ласкава усмішка, яка світила мені за ліпших років мого життя...
НІНА (розгублено): Навіщо він так каже, навіщо він так каже?
ТРЕПЛЬОВ: Я самотній, не зігрітий нічиєю прихильністю, мені холодно, як у підземеллі, і, хоч що я писав би, усе це сухо, черство, похмуро. Лишіться тут, Ніно, благаю вас, або дозвольте мені виїхати з вами!
Ніна швидко надягає капелюх і тальму.
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, навіщо? Заради Бога, Ніно... (Дивиться, як вона одягається.)
Пауза.
НІНА: Коні мої стоять біля хвіртки. Не проводжайте, я сама дійду... (Крізь сльози.) Дайте води...
ТРЕПЛЬОВ (дає їй напитися): Куди ви тепер?
НІНА: До міста.