Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне щерипець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки... Всі стріхи повбирані, а бабина — як не в людей. Віночків не наплела — де, де! — не ті вже руки до віночків — але хату треба, як Бог приказав... Де ж таки... Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати — агі!.. Що за диво?.. Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе — зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує:

— Ходи, ходи, старий дербаку!..

... Меркне бабі в очах — темніє, гасне, ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як в безодню, вже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини...

... Все дужче і дужче хилиться стара Хима під свербивусовий корч... Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси... Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки — діються дивні-дива Купайлової ночі — розвивається цвіт папороти, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя...

... Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, когось шукає вовчими сліпаками.

... Від Великого Воза відломалася нова шприха й покотилася ясною дугою в безмежну далечінь.

... Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.

Над нею в безшелеснім хороводі ведуть танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

Колядники

Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що завмирали в грудочках на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертю пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покутті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці лазили сновидами сум і нудьга. Рачкували по розстеленім дідуху, квокали та ціпали, щоби вуйні Павлисі неслися кури навесні. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, силялися на жердку з платтям і кожухами й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...

Знадвору влетів до хати й радісно стріпотав крилами гомін коляди. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга засуятились і хоч-не-хоч полізли одно за другим у щілини в почорнілих трамах. Свічка якось радісно мелькнула жовтим язиком, а божі достойники в сіменатих рамах видивилися на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися... За бабкою припинив свій отченаш сірий котисько, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.

— Павле!.. А стань-но!.. Хто то там?..

Вуйко Павло перехилився через побішницю до вікна.

— То ті з козами...

— Га?

— З козами!

— А відпукай!.. Защіпи двері... Снігу нанесуть за ходаками...

Але ті «з козами» вже були на порозі. За ними гульнув попід ноги до світлиці шпаркий, морозний подув. Свічка полохливо закліпала віями, але не погасла.

— Христос раждасться! — загули хором «пастиріє» в солом’яних брилях і поставили на скрині вертеп.

— Славіте!.. А запирай там двері! Отворив настижир, як в червцю!..

Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й закинув на плечі сердачину, що на ній був прикучнув і здрімався. Вуйна поправила на голові лабату хустку, втикаючи під очіпок восковими пальцями жмутки молочного волосся.

Сірий кіт висунувся з-за бабки, сів на припічку й ясно засвітив очима...

В хаті творилися тепер дивні-дива.

«Пастиріє» познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо оце явився їм Ангел Божий в довгій сорочці з натичкою та з повісмом льняного клоччя на голові. Горбатий жид з криво приправленою бородою складався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижню шапку, якби позичену в князя Мономаха, а в руці держав страшенний меч зі соснової лати. Так само смертоносно виглядали шаблюки його римських воїв, що були в повишиваних сорочках і мали посинілі від морозу носи. Тут і насунула, мов хмара, височенна біла Смерть, припудрована мукою. Вона замахнулася косою й сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на солому, аж в нім всередині щось векнуло. Тут і скочив, гей Пилип з конопель, присадкуватий Антипко з чорним, як мазюка, обличчям. Він вхопив Ірода за обшівку, з пекельним реготом затащив під двері та посадив на порозі. Тоді «пастиріє» нарядили солом’яні брилі й заколядували «Бог предвічний»...

Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й, заломивши руки, наче оце збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.

— Цуд цудесний!.. Боженьку!.. Ото раз!..

До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним, широким чолом і чуприною, як житнє колосся.

— Вуйку, може, ви щось жертвуєте на читальню?

Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього була мова.

Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.