Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Керницький

ПІСНЯ ЖИТТЯ

Празник

Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотий сміх на бляшані менталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані, скрипіли ручиці. Гості, гості! — лящали свистала, галайкала катаринка, у стоголосій крутіжі карбулялися всуміш роздзвонені намиста, білі, гей ріпа, зуби, мережані уставки й очі, повні сонця.

Празник!

Йшли і йшли. Без кінця і міри. Десь, із кучеряви і вуличок, десь, із садів, розсміяних та гомінких гудінням бджіл і ластів’ячим щебетом, десь, із сутиків, перевулків, перелазів, як непосидючі ручаї, що вирвались з лотоків, квапилися на відправу — то свої, а зайшлих!

Тьма-тьменна!

Із Залісся, Хлип’я, Ханасівки, десь аж з-за чагарів! Світе розколений! — п’ять миль треба бити ногами... Обсмалені, і гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти...

— Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік!

— Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!..

Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли, й цмокалися шорсткими запорошеними губами.

Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки.

— Аво, стлийна насі!.. — ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип’я — п’ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, «Єдинородний сине... »

Празник!

Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах, мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили:

— Та й третій раз мені, кумонько, простіть!..

— Га? Як?..

— Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще, чуєте, чую... Ая. Ще роблю, що здужаю... Нема смерті...

А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли:

— Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей!

Празник!

Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли:

— Дайте, не минайте!

— Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький!

— За душеньки померші помолюся я до Господа!..

— Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки!

Празнешні пирскали в їх бік:

— Ото сирота, а писок, як ворота...

— Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові.

— Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!..