Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мама ставить макітру і горнець на скриню, журливо дивиться на нас і мовчки відходить... Що? Мама їсти не будуть?... А, може вони не хочуть... Батько повернув голову. Його очі тепер не страшні, але дуже, дуже сумовиті... Ще сумніші, як в мами... Та нараз він насупився, спохмурнів. Саме тоді я простягнув руку до горшка з водицею, але тато вхопив горнець за вухо і жбурнув ним об долівку... Ми зі сестрою заніміли від переляку. Чого це тато такий сердитий?! Диви: розбив горнець зі свяченою водицею. Та ж то гріх, правда, Ганю, що гріх? Та й горнятка шкода... Мама клякнула на землю і стала збирати дрібні черепки.

По хаті блукала недоля, журба і сум великий, а крізь вікна заглядала чорна німа ніч.

Цього вечора не діждалися ми «балю». Довго-довго очікували ми його, довго і сумовито гляділи то на макітру з кутею, то на тата і маму, коли вони вже раз здогадаються і скажуть нам починати вечерю. Та дарма. Тато мовчав, гей камінь, понуривши очі додолу, а мама тихо хлипала біля печі.

Ми покупились у клубочки під стіною і так позасипляли з деревляними ложками в посинілих руках. Ох! Які чудові сни снилися нам того вечора! Снився нам книш такий біленький, як сніг, і величезна миска куті. А кутя була файненька, без сахарини і без юшки з буряків, тілько з правдивим медом!

Ми спали і радісно всміхалися крізь сон.

А за вікном заводив студений вихор, рвав буйну стріху, термосив дверми і стукав до замерзлих шибок, аж злякані солом’яні хрестики тихо падали на долівку.

... Ладо, Ладо, Ладо, всім на світі радо

Щедрий вечір на землі!

Тавро

Осінь тоді була, сльотлива, хмарна осінь. Такий був день слизький, обшарпаний, мов дід жебручий, день — не день, ранок — не ранок — хандра осіння, розплакана жура, невколисаний сум.

Ми тоді обидва з батьком паринували на нашій Гнилій. Я поганяв рудо-бурі конята, викрикував, аж охрип: «Вйо, вйо, гейта!», а батько йшов за плугом, істиком дерни відвалював, липкі й розмоклі дернюги, лаяв конят, мене малого, Гнилу, весь світ.

Мокра січка з неба сікла нас меживіч льодовими канчуками, свинцеві хмари їздили над нами важко, мов вантажені ешелони, аж світ темнів, аж запарилися верби придорожні; ой, гнулися верби, як лози, ой, гнулися наші стіни над Гнилою, а вітер скомлів, а вітер, як той екзекутор, рвав на нас одежину, рвав із голих капустянищ останні відмерзлі листки капустиння й розносив їх по чорних полях, як позови за недоплачені податки.

А ми ходили й ходили, туди й назад, вйо, і вйо, і гейта, і шляк би тебе трафив, і вісьта-вертай, і скиби клалися за нами, скиби з чорних сліз і липкої недолі. А ми бацали босими ногами в холодній грязі, довкола наших ніг оббиралися важкі кулі з болота, ми ходили-ходили по ниві, волочили-волочили за собою ці прокляті кулі, наче каторжники, прикуті повік до землі.

Як тартак у недалекому містечку затрубив на полуднє, ми, промоклі, продроглі, відпрягли рудо-бурих конят двогривих з наїженою шерстю, як у вовків, і потяглися ріллею до нашого воза, що розкорячився чотирма колесами у фосі з оберненим на село дишлем.

На возі лежали зубаті борони, було в мішку сіно для конят, був у кошику наш полуденок, що мамуня винесли: глечик із забіленим борщем і ячмінний хліб, півбуханки, зав’язаний у хустині.

Батько заклав у драбини сіно рудо-бурим конятам, бо худобину треба зразу накормити, а потім уже сам чоловік. А потім обоє чоловіки, один великий — батько, другий малий — я, скостенілий на качан аж до сліз, — пішли до рову з дощівкою мити руки з болота.

Руки почервоніли, мов раки, задубіли, що ложку годі було вдержати, як дерев’яні поробилися, — і ми так, навстоячки, коло воза, бо скрізь мокро, грязько, сісти ніде, так мовчки, не дивлячись один на одного, полуднували — не полуднували, а грілися при теплому глечику, що парував забіленим борщем.

Тоді, власне, над’їхав бричкою пан Яскульський. Це була субота, а пан Яскульський звичайно щосуботи вполудне мчав бричкою на залізничну станцію — до Львова.

Пан Яскульський, окрім прекрасного двора в Заліссі, мав раніш ще три фільварки — нічого собі фільварочки, але згодом він проциндрив їх при рулетці в Попотах. Усе-таки Яскульський був магнат хоч куди. Коляса в нього, як у короля Собєського, світилася, наче дзеркало, на конях упряж дорога, і самі ж коні булані, як змії. А пан Яскульський, у бобровій шубі й папасі, розвалився на цілу колясу, здавалося, якась гора, зашита в шубу, розсілась у бричці, аж вгнулися ресори.

І тоді, в цей момент, коли панська коляса з шумом пролітала біля нашого розкоряченого воза, тоді в батькові заговорила кріпацька сукровиця, відізвалась кровна спадщина по цілих поколіннях панщизняних рабів: дерев’яна ложка, немов була з розпеченого чавуну, випала батькові з тремтячої мозолястої руки, він похапцем зняв шапку, а сивіюча, сріблом перетикана голова схилилася у поклоні перед лискучою бричкою.

Та блискучий поїзд не відгукнувся на цей поквапний, услужливий поклін. Достойна гора сала в бобровій шубі не здригнулась, ні бровою не моргнула, та й що казати — навіть візник не зволив ласкаво повернути козирця у наш бік, ба, навіть панські змієшні коні з металевими дашками над очима не мотнули в цей бік расовими лобами... Зате в ту ж мить з-під заднього колеса, що з розгоном вскочило у велику калабаню, бризнув струмінь мокрої грязі, змішаної з кінським потребом, — простісінько на нас, на наш глечик з теплим борщем, на похилену у поклоні, сріблом переткану голову мого батька...

Батько схитнувся, ще дужче пригнув згорблену спину, якби крізь землю провалювався; по чолі скорбному, поскородженому печаллю і працею, скапувала гидка грязюка, скапувала й заливала очі, а вітер розвівав посріблене волосся, немов озиминою шелестів, а очі були сумні, не знав він, де їх подіти.

Потім повитирав чоло рукавом і не подивився на мене, насунув шапку на голову і сказав збентежено, стиха:

— Стягай борони.

Дощ узявся такий тоді, що Господи! На мені все промокло до ниточки, зуби цокотіли. Я стягав задубілими руками борони з воза, ой, важкі ж вони, ці борони, і двигнути їх не під силу, а зуби в боронах закривлені, поржавілі, дві шахівниці наїжених голодних дзьобів вп’ялися, в’їлися в моє мале хлоп’яче серце, в гортанку вжерлися почуттям гіркого болю й сорому за нього, за батька.

Панська коляса зникла на закруті, глумливо вигойдуючи ресорами.

Так ми тоді і не докінчили полуденку. Похолоднілий борщ, примащений болотом, довелося вилити в рів. Конята з’їли свою порцію, а ми зосталися в голоді й холоді, бо воно, звісно, худобина німа, вона не вміє поскаржитися, гріх було б її скривдити, а людина якось витримає, вйо, маленькі, вйо!..

І хоч темінь вже налягала, і завелося так, що світу Божого не було видко, я кожен раз, коли оглядався назад себе, на згорблену батькову постать, кожен раз бачив на його чолі огидне тавро з грязі й кінського потребу.

Це тавро ще довго-довго опісля не зникало з батькового чола... Я бачив його щоразу, коли тільки зводив очі на батька.

Перегодом я прочитав в одній книжці, що колись у давнину, в античному світі, таврували пани своїх невільників розпеченим залізом на чолі. І відтоді мені частенько снилися злі примарні сни. Мені ввижався уві сні мій старий батько: мав сивіюче волосся, розвіяне вітром, добрі сумовиті очі, а на чолі, поскородженому печаллю, — гидке тавро, страшне рабське тавро, випечене гарячим залізом... З чола текла запечена кров і грязь — грязь, якою оббризкала батькову голову панська бричка у хмарний день хмарної осені.