Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе...

Бородатий ірляндець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись... А мр. Вілли Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав т. зв. «пропаганду між чужинцями». Почав її від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.

— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край, один з найбільших в Европі. Її границі, сер, сягають від ріки Висли по Волгу і Кавказ, а від Чорного моря, аж по... по... тут, сер, я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль... В кожному разі, це країна величезна, за це ручу вам словом чести.

Бородатий добродій мовчки слухав мр. Морріса, а його лагідні, дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:

— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке, додумуюсь, добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голяндський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь... І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, всі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало і я був би попрощав на віки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, що так чудово співають! Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сагарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами... Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!

Мр. Вілли Морріс поважно хитнув головою.

— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.

— І тому саме, я не можу простити собі свого неуцтва!.. Ні, не можу! — бідкався бородатий добродій.

— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають...

Бородатий ірляндець став борзенько добувати вату з уха.

— Даруйте, сер, що ви сказали?!

Мр. Вілли Морріс понурив очі до долу.

— Так, сер, тепер по черзі треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мід п’ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити тунелі в Аргентині й корчувати бразилійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..

... Померкли світла, розкрилась занавіса й на сцені Метрополитан Опери знову залунала українська пісня. А бородатий айриш на 849-тім кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі: «Чому такий співучий, красний, великий, 45-мільйоновий народ має ще один поганий прикметник — недержавний?.. »

Земля благословить

(Пролог)

І.

Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.

Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.

Рожево-білява орішина.

Йду.

За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої ґазетним барахлом. На долонях повискакували пухирі...

Тяжко!

Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої «юної весни»... Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — усередині приграє фісгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин... Гіркий полин!

Йду.

Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скринях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: «Алло! Редакція?» Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:

— Сенсаційні новини! Чи буде війна?

Боже! Череп мені тріскає! Млість б’є... Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожно скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал...

Знову між житом цвенькнув серп, і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо... Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп’янілий день.

Йду.