Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1940

Бог предвічний

Це діялося в часі мойого побуту в Бразилії. Саме тоді, шукаючи роботи, перейшов я з Ріо до провінції Сан Павльо. Якої півтора милі від міста тої самої назви прокопували в однім узгір’ю тунель, що ним мала провадити залізна дорога до Сантос. Саме тиждень тому, під час великих дощів, усунулася верства червоно-брунатної землі, переламала риштовання тунелю і розчавила на смерть трьох робітників. Двох москалів та одного латвійця. Дирекція робіт подала до ґазети анонс, що шукає трьох нових робітників, в першу чергу слов’ян, які зараз можуть стати до праці. Я рішився стати до цеї роботи. Щоправда — вона була чорна, томляча, 12 годин на зміну, та за те мож було заробити 5 мілів денно.

Зі Сан Павльо вийшов я десь так з полудня, та заки відшукав місце робіт, звечоріло вже добре. Мені показали контору адміністратора, що стояла на просторій поляні край величезної плянтації кави. Була це квадратова хатина, збита з грубих брусів дерева т. зв. «сеїва». Плоску кришу контори вкривало кукурудзяне бадилля.

Крізь заліплене перґаміновим папером віконце завважив я, що в конторі вже світилося. Всередині застав троє людей. Перший, це був сторож контори, плечистий молодий мурин у білій, полотняній одежі. Він сидів на колодці посеред контори, попивав чай «mate» та вистукував ногами об долівку в такт за ґрамофоном, що вигравав якогось аргентинського марша. Від цього чорного сеньйора довідався я, що Don Roberto, цебто адміністратора, немає, бо поїхав до Сантос. Але скоро верне. Якщо я маю до Don Roberto яке важне діло, то можу зовсім спокійно на нього заждати. Я мав до Don Roberto дуже важне діло і тому рішився зовсім спокійно його підождати.

Два другі чоловіки, яких я застав у конторі, це були робітники, що, мабуть, так само, як і я, прийшли зголоситися до праці. Молодший з них, смаглявий, з чорним крученим волоссям, подобав на італійця. Він загорнувся в широкий плащ, званий з еспанська ponchos, заплющив очі і, здавалося, спав. Його товариш, це була людина старша, літ, може, п’ятдесяти, кріпка, жилава, але, мабуть, перепрацьована і втомлена життям. Він згорбився, спер бороду на тверді, дебелі п’ястуки і якось тупо глядів перед себе. Обличчя мав худе, поморщене, бронзове.

На моє поздоровлення вони оба байдуже махнули лобами. Я сів собі біля них на лавці під стіною, вийняв з кишені портфель та став переглядати свої документи. Мимоходом попався мені під руки український календарець, що його подарував мені в Ріо один земляк, який саме приїхав з краю.

Листкуючи його, якось ненароком задивився я на сьогоднішну дату: шестого січня...

Шестого січня? Як це? Сьогодні шестого січня?! Ні... Це неможливе... Шестого січня?

— Sennor! Чи сьогодні справді шестого січня? — не довіряючи сам собі, спитав я свого задуманого сусіда з чорним, крученим волоссям.

Цей розкрив очі, подивився наперед на мене, а потім на стінний календар і — не сказав нічого.

Я зрезиґновано схилив голову на груди. Так... Сьогодні шестого січня. І сьогодні наш Свят-вечір. Третий з черги Свят-вечір, якого я не святкую між рідними. І якого я взагалі не святкую...

Мені стало важко і боляче. Мимоволі я сягнув рукою, щоб розстібнути ковнір від сорочки. Так, але я там навіть не мав ґудзика пришитого... А мені здавалося, що цей ковнір так давить мені горло!..

Грамофон мурина грав тепер якусь тиху, журливу мельодію. Його чорний власник сидів на колодці з порожним горнятком в руках і монотонно колибався то вліво, то вправо. Я глянув на своїх сусідів: сиділи, як і давніше, похмурі, байдужі, мовчазливі.

Я закрив обличчя долонями і задумався. Мене огорнуло якесь дивне отупіння. Цілу мою істоту виповнила сіра порожнеча. Пустка і темрява без меж і без дна... Та ось із цеї порожнечі став, як з казки, виринати ясний і білий світ. Ген, он там, в далечині, село, моє рідне село. Низькі повітки й криші окутані сніговим пухом. Це сьогодні Свят-вечір... Свічка палає на столі, застеленім білим рядном! Під столом пахуче сіно, в куті дідух. А ось і сестри в вишитих сорочках... І братчик малий плеще в долоні... Мати вечерю подає... А батько, старий, дорогий батько, нагортає в ложку куті та сіє її по стелі... Гей!.. Що це? Дзвонять? А! Колядники! Вже під вікном... Вже... «Бог предвічний народився! Прийшов днесь, із небес, щоб спасти люд свій весь... »

Я стрепенувся! Схопився з лавки... широко розкрив очі... Що це?! Чи я сплю? Ні, не сплю! Таж докладнісінько бачу дві латки на своїх колінах, голі стіни контори і чорного мурина в білих нагавицях...

Та проте — я чую, що колядують! Ну, чую. Колядують «Бог предвічний!.. » Багато дзвінких молодих голосів виспівує, аж контора ходить... І то, здається, десь тут, під вікном!..

Ні! Цього вже забагато! Чи я не при своїм розумі?!

Мій погляд впав на двох робітників, що сиділи біля мене: вони також прискочили до стола, на якім стояв грамофон...

Так!.. Це він...

Це грамофон чорного сторожа контори колядував тепер «Бог предвічний... » Оцей сірий, ебонітовий кружок співав ту радісну, різдвяну пісню, яка гомоніла сьогодні у вечір по всій широкій українській землиці. Вона загомоніла також і тут, на другій півкулі, серед віковічного, бразилійського пралісу.

Ми всі три стояли наче вкопані і слухали, схиливши голови. Аж як затихли останні звуки коляди, тоді глянули один другому у вічі... Наші обличчя були схвильовані. Вони блистіли тихим щастям і тугою. В очах стояли сльози. Потім ми один другому міцно стиснули руки.

Ми всі три були українці.

Знаки

Сидів переді мною й розповідав:

— Не люблю, бачите, оцих «знаків»... Як почую, що десь чекоче сорока, то зараз затикаю собі вуха. Як побачу, що кіт миється, то щось аж підносить мене вхопити книжку чи чорнильницю й жбурнути в богу духа винне створіння. А коли ненароком самі двері відчиняться в кімнаті, то мене зараз кидає в пропасницю.

... Це було з початком війни. Осінь ще суятилася по землі, лінива, глуха осінь. Листопад. В наше село прийшли тоді мадяри. Мені минало шість літ. Тямлю добре, бо саме цього літа я почав пасти корови. Так... Ми всі зачинаємо від гусей і корів.

Вже було з полудня. Надворі політав перший сніг.

Батько саме приїхав з «форшпанки» і грів над грубкою задубілі руки. Мама сиділа на лаві під вікном і пряла кужіль. Я крутився біля неї й засукував веретено.

Зараз за вікном бовваніла, знімаючи в небо чорні руки, росохата груша. «Петрівкою» звалася, а грушки на ній завжди найскорше дозрівали... Тепер торопіла чорна і німа, як осіння північ. Лише сороки й ворони верещали на ній від світу до ночі.