Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

II.

Ця стежка...

Гадючка через фосу, між нивками.

Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів’ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз... Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю... Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, не визбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно... Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив’яний дзбанок...

— Дай Боже щастя!

— Дякую, дай... А то ти?!

Дов’язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.

Батько!

— Ади, і жнець, і в’язальник! А я тут прію і мордуюся... Го-го, пан уже у відпустці? В сам час трапив, на жнива!

Цілує мене в розпалене, мов жар, чоло — такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б’є з нього дивна міць, бухає тепло — тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на щиколотках та кривавими задирками на обдертих пальцях.

Так дивно: здається мені — як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню...

— Ов, ти щось марний... Може, тобі повітря бракує? Може, ти їсти не годен?.. О, їж, небоже, пакуй, що дають, на силу! Як будеш їсти і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю! А ти що? Гей хрущ... Позеленів...

А потім крадькома — налякано, притишено:

— Може, ти хорий?

Сміюся:

— Але ж ні, не бійтеся...

Батько кладе на стерню два снопи з буйними шелестячими чубами.

— Сідай.

Обсипається золото з неба, як зерно з перестоялого жита.

Навкруги — сіменаті ниви легіт колише, жебонять оси на межі, паленіє кущ терену, сохне кривавник. Батько добув з-під корчика писаний дзбанок, з якого пруть навтікача зозульки і мурашки, та байду разового хліба. До м’якушки прилипли білі пелюстки ромену.

— Може, покушаєш нашого торта, хе-хе!

Регочемо обидва. П’ю теплу воду з глиняного дзбаняти, жую чорний макух із відсталою на три цалі шкіркою, тулюся до китиць з колосся і волошок, вдихаю аромат свіжої стерні, п’янію від нього, немов від чаду... Легко мені — чарівна снага вливається у кров, вона вже не вариться, як у пеклі смола, а пливе спокійно, наче розлога річка лугами. Розпростуються згорблені плечі, у грудях розлив хтось животворний бальзам. Сонце таке ласкаве, голубе небо сміється до мене, як очі любої дівчини. А я голосно жвакаю насущний, що ліпиться до зубів, гей карук, і також сміюся до сонця, до червоних маків, до крикливих костогризів на самітній яблуні серед поля. А мій сивий і дужий батько сидить поруч і не зводить з мене своїх добрих очей. Показую йому пухирі на руках від клунка і теки, а він аж качається з реготу.

— Ха-ха! Ото хлоп! Що такі руки варті? Навіть пироги ліпити нездалі...

Із-за пазухи випало батькові кілька стручків гороху.

— А бодай-га... Я тому малому гунцвотові вирвав. Най мале тішиться.

— Василькові? Я йому щось тут маю. Чоколяду...

— Пхі, ще що... Чоколяду! Аби був купив фунт солі, бо нема...

Стурбовано схилив чоло, скаржився... Але зараз похопився, заговорив:

— А за війну там не чути?

— Чути, — кажу розсіяно.