Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Но, так!.. Отже ви, пане товаришу, маєте велику охоту взятися до фізичної праці?..

— Так!.. так, пане директоре!.. Хоч би й зараз!.. Я... я лишень трохи зле виглядаю, але працювати можу...

— Умгу!.. Но, добре.

Влодко задрижав.

«Но, добре?!»

Щось радісно-тривожне защеміло в запалих грудях... Лице — прояснилося. В очах блиснула надія... Пан директор говорив дальше:

— Пане товаришу! Беручи під увагу ваше безвихідне положення, но, й ваші непересічні здібності, но, й дуже гарну опінію, яку висказують про вас ваші шановні протектори, ми спеціяльно узгляднюємо ваше прохання і постараємося його полагодити. Но, так!.. Як знаєте, ми вже сьогодні продукуємо під нашою фірмою нашу табаку до носа і нашу мазь до возів. Тепер ми знов йдемо назустріч кличам розбудови рідного промислу і приступаємо до вироблювання ремінців до підперізування штанів. В тій ділянці нашого підприємства ви, пане товаришу, найдете працю. Очевидно — фізичну, так, як ви цього бажаєте. Зазначуємо згори, що платня в початках буде дуже мала, просто ніяка... Но так, але вас це не повинно знеохотити... Тепер ще оставало би питання часу. Щодо цього, то справа ще не рішена... В кожному разі, нове наше підприємство не піде в рух скорше, як за півроку... Так що ж ви на це, пане товаришу?..

Влодко мовчав. Його ясні, мрійливі очі якось тупо гляділи перед себе. На тонких спечених устах блукала гірка усмішка...

Пан директор нетерпеливився. Нервово бубнив пальцями по столі та раз-у-раз значуче зиркав на стіну, де містився напис: «Час — то гроші! Полагодь справу і прощай!» На вежі поблизького костелу три рази вдарив дзвін. Пан директор стрепенувся. «Но, це цікаве!.. Прошу: третя година, а я ще без обіду!.. Що це створіння властиво собі думає?.. Блазнує тут, робить траґічні міни, якби йому хто рідну мамуню зарізав!.. Небагато треба, а ще розплачеться... »

Пан директор знов неспокійно засуятився на кріслі та став покашлювати.

— Кхм!.. Но так, пане товаришу... Очевидно... ви так довго ждати не можете... Ми це розуміємо. Але майте на увазі, що наші кооперативні установи не повстають так, як трести чи картелі!.. Ми не маємо міліонових кредитів, ми не починаємо з готовими капіталами, ми не йдемо відразу на великі зиски. Нам, кооператорам, присвічує ідея рочдельських піонірів, ідея, що каже починати від сотиків, ідея, що каже гуртувати в спільних підприємствах найширші суспільні шари і солідарною працею змагати до кращого завтра цілого народу.

Ці ідеї, пане товаришу, ми вперто і послідовно впроваджуємо в життя. Світ бачить, чого ми вже доконали. Якраз завдяки нашій кооперації світ почув про нас, українців! Завдяки експортові нашого масла почула про нас Західна Европа. Те, що дала наша кооперація в останнім десятиліттю, як на умовини, що панували й панують досі на наших землях, — це велике досягнення, пане товаришу! А те, що вона перетривала сьогоднішнє господарське лихоліття, під якого прапором тріщить світ — це також не жарти, пане товаришу! Ми свідомо і твердо станули до цеї боротьби, бо знали, що на нас тяжить відповідальність перед народом та історією!.. Та на жаль, нове покоління не бачить цього й не чує... Так! Сини не хочуть здобутися на реальну оцінку трудів та досягнень своїх батьків! Вони здобуваються лишень на голословну критику, на шумні фрази, на «опозицію». І місто світлих ідей, нових сил та молодечого запалу до праці, яку ми з таким зусиллям започаткували, бачиться свідоме руйнування і підкопування наших здобутків, бачиться роздори, бачиться анархію! І виходить, що історія таки нічого нас не навчила. Цілі віки неволі, рабського пониження пішли надармо. Як не було, так немає в нас пошанування авторитетів, пошанування національного проводу, пошанування того, що створило старше покоління в будь-яких ділянках народнього життя. Трудно!.. Жид був і буде вічним скитальцем і лихварем. Русин був і буде вічним наймитом і... революціонером...

Пане товаришу! Ми знаємо, в якім сумнім матеріяльнім положенні находиться сьогодні наша молодь. Нема праці, нема хліба, нема грошей на науку. Скрізь нужда, безробіття. Но, так... Але далеко більша та грізна своїми розмірами є не ця, матеріяльна, але моральна криза, яку тепер переживає нове покоління. Так!.. Вся наша надія, оці наші сини знайшлися сьогодні на страшнім розпутті! Притиснені злиднями, а рівночасно засліплені пустими химерними ідеями, вони не бачать вороття з перехресних стежок. Плутаються, тратять властиву ціль та губляться в суперечностях. Вдають з себе Катонів, а не мають зеленого уявлення про конструктивну народню роботу. Мріють про «фашистську Україну», про «зрив нації», про «власні сили», а рівночасно уповають то на Гітлєра, то на Мусолінія, то на Кемаль-пашу, які нам якраз стільки поможуть, що кіт наплакав!.. Вибираються в хрестоносний похід на одного ворога, а беруть до помочі других десять. Хочуть творити соборну й самостійну Україну від Сяну аж по Малу Азію, а рівночасно пропагують «ідеї» безумства, божевілля, звірячої волі та інших інстинктів. Пане товаришу... В здійсненні цеї мети, до якої ми прямуємо віками, не поможе нам ні божевілля, ні волюнтаризм, ні кільометрові поеми, ні геройські пісні, що все починаються на «Ой!.. » Тут треба, пане товаришу, голови... го-ло-ви!..

Пане товаришу! Ми, батьки, бачимо, на яке розпуття зійшли наші сини. І не думайте, що ми не хочемо їх рятувати! Навряд! Ми мусимо їх рятувати! Це наш святий батьківський обов’язок. Найдоцільнішим рятунком тут є що? Праця! Так, буденна праця, яка вчить людину творити, а не руйнувати. Тут, в місті, цеї праці немає. Тут ми самі формально дусимося. Але є ще друга дошка рятунку: це — село! Село!.. Так, пане товаришу, село, село і ще раз село!.. Все молоде і охоче до праці, якщо йому справді лежить на серці добро нації, повинно звернутися фронтом до села. Там поле до попису! Село вам дасть хліб, а ви йому в заміну понесете просвіту й кооперативні ідеї. Хто навчить письма одного неграмотного, той матиме перед Богом і нацією більшу заслугу, якби зробив десять револьверових атентатів... І аж тоді, як наше село стане національно свідоме, а матеріяльно незалежне, тоді можна щось думати про самостійну Україну!.. Гурт — держави не збудує. Збудує її цілий народ. А український народ, це в 80 процентах село, пане товаришу!..

... Пан директор неждано замовк, наче захлиснувся власними словами, дивуючись сам собі, відкіля в нього раптово взявся такий могутній запал. Зразу йому і на думку не йшло, що він вчеше собі оце таку довгеньку промову. Від надмірного зворушення він зірвався на рівні ноги, струнко, по військовому випрямив свої широкі груди, голову задер догори, а п’ястуки так міцно затиснув, якби готовився до бою навкулачки. Саме в тій хвилині золотий сніп весняного сонця влетів крізь вікно до кабінету дирекції. Влетів — минув задуманого Франка в різьблених рамах, ледве рубчиком діткнувся Шевченкового погруддя, а з чемністю та належною пошаною тихо зупинився там, де воно й слід: на достойнім обличчі пана директора поважної кооперативної установи. І в тій хвилині це обличчя стало світле та ясне. Майже пророче...

... Но, так! Прошу! Що за ідея!.. Хто це подумав би!.. Очевидно, пан директор був знаменитим промовцем... Але тепер — він говорив «от так собі», як Лепкий пише... Щоби чимскорше позбутися цього влізливого типа... А тут — прошу!.. Но, так, це ж ясне: пан директор мав у чергову неділю промовляти на святочній академії «Бриндзе-союзу» на тему: «Проблема безробіття і українська молодь». І пан директор вже два тижні морочив собі голову, з якого боку підійти до цеї проклятої теми... А тут — прошу!.. Хто це подумав би!.. Ні з цього, ні з того — готовісінький реферат!

Пан директор попрощав чемно Влодка, з вдоволенням затер руки, вхопив перо і з набожним скупленням духа та зі зосередженням ума взявся до писання реферату на дуже актуальну тему: «Проблема безробіття і українська молодь».

Святоіванські вогні

Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг, запаморочений, в похміллі від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.

Щось — гей чадом і чемерицею — дишуть спросоння купини муравлищ і дикі хабази по дебрах і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, й в п’янім безшелеснім хороводі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники. Від цього дивного похмілля, мабуть, і стара Хима дибає навмання лісом, як з празнику, з доброго празнику — м’ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Отак стара Хима — кривульками, від корча до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті реп’яхи, микають бабу то за димку, то за запаску, та по зів’ялих, як той шкурлат щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають, каламутних і сухих, бо сльози витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної...

Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землицю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркуй чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їдж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть в стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісного з каправими очима!..

Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чап-чалап! — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’яшок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.

Часом баба настолочить сивульку, чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як найде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось сшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, гей легкі на окропі, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки із пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів... Десь на дубі скричить спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а на бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі: це жах повзе-рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики зі сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговинь в Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам...

Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощевих калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що вся засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить клаваки до розмріяного неба. Святоіванські вогники безжурно граються над ним, виводять аркана...

Стара Хима стає наче вкопана з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має й у котиках завжди її ломить, на слоту... Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там і — гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить клави, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам, і шамкає беззубим ротом: «Навча й Шина!.. Навча й Шина і швятого Духа»...

З левад, що в сизій млі скупались, лине до лісу говірлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — еге!.. Ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями... Наче весною пахне, і молодістю...

На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось соняшно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі... Еге!.. Засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ непідкладаний, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень... Слинить баба язиком шорсткі, порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись в три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба в кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пни, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу...

Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали бабі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відломалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанався, як грудка землі, над бабиною головою.

Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на парастасі, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербивусу, під ним перебакирився миршавий хрестик... Три цісарські вулани лягли тут колись до «ґліду» в блискучих чапках з павиними перами і з повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля... За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — еге! — це хлопці на вигоні кладуть субітку — як луна, котиться нивками парубоцька пісня... Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла — помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрипіхата, гей опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча...