Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.

— Павле... Чуєш?..

Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.

— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?

— Ні, вуйно, на читальню.

— Ото раз!..

Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.

— Най! — промовив неждано вуйко Павло.

— Га?..

— Най, кажу! Глуха ‘с?..

Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.

Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.

— Вуйку! Такі ‘сте бідні?..

Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав — і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка зложений вдвоє папір і мовчки положив на скриню. Петро схилив чуприну над льняною скатертю...

... Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіни. На примурку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.

... Вуйко Павло прикучнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій... Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...

... А раннім-ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина: що старий Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь ґрунт на сільську читальню... Люди — дивом-дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак, стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «думдумом»... І кажуть, що на самий Свят-вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з деревляною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав в рідну хату одинак-Василько і відписався від батьківщини...

... І знов пішов Молочним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на рамені на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.

Спомин (1920 рік)

Щедрий вечір всім нам, весела година,

Породила Діва Предвічного Сина!

Ладо, Ладо, Ладо, всім на світі радо,

Щедрий вечір на землі!

Я і менша сестра сидимо на лаві біля печі і майструємо солом’яні хрестики. При тім треба раз у раз хухати закостенілі пальці та кулити під себе босі ноги, бо в хаті зимно, як у ледівні! На стінах мороз, вікна — як мури, під порогом лід, а це, що ми примістились біля самої печі, помагає нам стільки, що собаці п’ята нога. Піч зимна, як жид, а вогонь в грубі погас ще в полуднє. Ну, але ми тим нітрохи не журимось! Най собі журиться Мошкова кобила, що велику голову має... Нас цікавлять сьогодні важніші речі; в нас нині Щедрий вечір, от що! Тож то собі незадовго всяких марципанів луснемо! Го, го! Що то в нас сьогодні на вечерю не буде!.. Буде хліб — раз. Правда, ячмінний, але це дурниця. Буде борщ — два. Борщ — цімис-пікес, з олієм, з крижівками. Гречані голубці — три! А потім... йой! знаєш, Ганю, що?.. Кутя!! Гей, та ж то чистий баль буде, присьисти Боженьку, чистий баль!..

Га, в будень нема ніколи таких ласощів... Звичайно ми їмо пісну бульбочку, але ріжну. Часом печену, часом тереблену, часом в мундурі; та все-таки вона вже нам трохи навкучилась. Тим більше, що наша бульба дещо перемерзла... Ну, деколи їмо капусту, варену вику, паляниці з ґрису та й попиваємо все те водою.

Овва! А чому це батько досі не вертається?.. Він пішов до ліса за патиками. Ми страх не маємо чим палити! Кожний кілок з плота, кожна зайва патичина вже давно згоріла. Тепер тато ходить до панського ліса красти поліна... Ну, але повинен вже вернутися... . Ганю, Ганю!.. А може, тата шандарі злапали, або злісний застрілив?.. Дивися, як мама плачуть... Е, мама завжди плачуть. Чи треба, чи не треба. Сідають в куточку та й заводять: «Доленько моя бідна, дітоньки мої дрібненькі! Чим же я вас нагодую, чим?.. » Та як чим? Аво кутя в макітрі! Мама чомусь нічого не розуміють. А чому тато ніколи не плаче? Він тільки зловиться руками за голову і цілий день ходить мовчки по хаті. Але тоді так страшно дивиться, що ми зі сестрою ховаємось за скриню і ані мур-мур. О! Щось голосно гепнуло на подвір’ю. Може, це тато поліно приніс? Так! Це він кашляє в сінях. Зараз буде баль!

Батько входить в хату. Його лице аж чорне від морозу, на бровах і на вусах лід. З його одежі висять лишень клапті, він цілий обсніжений, а на правій руці кров. Покалічився, мабуть. Звичайно, він не говорить ні слова, тільки сідає на лаву, відвертає до стіни землисте обличчя і важко дише. Час від часу глухо кашляє, тримаючись руками за груди.

— Видиш, Ганю, наші тато слабонькі... І ваву на руці мають, видиш...

Ми з сестрою кінчимо прибирати хрестиками вікна. Відтак ставимо ще на скриню один хрест, але височезний, аж до самої стелі. А потім... потім беремо собі деревляні ложки, кладемо їх у рот і тихо стаємо біля скрині.

Тут вже лежить ячмінний хлібець, і борщ є, і голубці є, тільки куті не видати... О, о, вже мама несуть, Ганю! А в тім горшку що є? Ага, свячена водиця! Го, го, до неї треба аж три рази перехреститися.