Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Молодий охоронець-есесівець, один з останніх, знайшов Пьоклера в запорошеному кафетерії, вручив конверт і пішов, не мовивши й слова. Звичайний відпустковий бланк, тепер застарілий з огляду на неминучу загибель Уряду, а також дозвіл на проїзд до «Цвьольфкіндера». Там, де мали стояти дати, хтось від руки дуже нерозбірливо написав: «Після завершення воєнних дій». На звороті тією ж рукою (Вайссмановою?) записка для Пьоклера. Її випустили. Вона зустріне вас там. І він зрозумів, що це винагорода за 00000. Скільки ж Вайссман тримав його про запас, аби мати надійного фахівця в галузі пластиків, коли настане пора?

Останнього дня Пьоклер вигулькнув назовні через південний вихід із головних тунелів. Скрізь вантажівки, двигуни працюють вхолосту, у весняному повітрі — прощальний настрій, високі дерева на гірських схилах залиті сонячним промінням. Коли Пьоклер зайшов у «Дору», оберштурмбанфюрера на посту не було. Він не шукав Ільзе, або ж не зовсім шукав. Хоча, може, й відчував, що варто. Але не був готовий. Не знав. Так, він мав дані, але не знав — ані відчуттями, ані серцем…

Сморід лайна, смерті, поту, блювотиння, плісняви, сечі — подих Дори огорнув його, коли він проник усередину, дивлячись на оголені трупи, які саме вивозили, бо Америка була вже дуже близько, складали у купи перед крематоріями, звисали чоловічі пеніси, пальці на ногах гронами — білими і круглими, як перли…. кожне обличчя настільки досконале, настільки індивідуальне, губи розтягнуті у смертельних посмішках, уся безсловесна публіка захоплена останнім рядком жарту… а живі лежать по десятеро на солом’яних матрацах, слабке схлипування, кашель — невдахи… Всі його вакууми, лабіринти — інший бік ось цього. Поки він жив і малював закарлючки на папері, це невидиме царство пробувáло у зовнішній пітьмі… весь час… Пьоклер виблював. Заплакав. Стіни не розчинилися — тюремні стіни ніколи не розчиняються, ні від сліз, ні від ось такого, на кожних нарах, у кожній камері — відкриття, що ті обличчя він усе ж колись бачив, дорожив ними, як і собою, а отже, не міг відпустити їх назад у тишу… Але що тут вдієш? Як їх збережеш? Безпорадність, дзеркальне обертання горя страшенно його змучує, як калатання серця у втікача, і майже не лишилося шансів на те, що його охопить лють або станеться поворот…

Там, де було найтемніше, де смерділо найбільше, Пьоклер побачив розпростерту жінку, випадкову жінку. Пів години сидів біля неї і тримав за кістляву руку. Вона дихала. Перш ніж піти, зняв обручку і надів на її висхлий палець, згорнувши руку в кулак, щоб не зісковзнуло. Якщо виживе, обручки вистачить на їжу протягом кількох днів, або на ковдру, або на нічліг під дахом, або на дорогу додому…

І знову Берлін, над містом вирує страхітлива гроза. Маргерита привела Слотропа у благенький дерев’яний будинок над Шпрее, у російському секторі. Вхід охороняє вигорілий «Königstiger», фарба злізла, гусениці перекручені і злетіли з привідних зірочок, мертвий 88-міліметровий хобот перехнябився і витріщається у шипучу і подзьобану дощем сіру річку.

Під кроквами гніздяться кажани, від уламків ліжка тхне пліснявою, скло потрощене, послід кажанів на голих мостинах, вікна забито дошками — крім того, куди виходить дим від грубки, бо димарі розбиті. На кріслі-гойдалці лежить молескіновий плащ, хмаринка темно-сірого кольору. На підлозі досі видно витвір давнього художника, зморшкуваті бризки постарілого фуксину, шафрану, сталевої блакиті — виворіт полотен, яких зараз і не знайдеш. У протилежному кутку висить тьмяне дзеркало, по його рамі намальовані білою фарбою птахи та квіти, у дзеркалі відбиваються Маргерита і Слотроп, та ще дощ крізь прочинені двері. Частина стелі, знесеної в агонії «Королівського Тигра», вкрита просяклими вологою, поплямованими картонними плакатами, на всіх постать у плащі та капелюсі з широкими крисами, внизу напис: «DER FEIND HÖRT ZU[424]». Крізь пів десятка шпарин скрапує вода.

Ґрета запалює гасову лампу, дощове світло зігрівається дрібкою жовтизни. Слотроп розпалює вогонь у плиті, а Маргерита пірнає під будинок, там, виявляється, чималі поклади картоплі. Отакої. Слотроп уже кілька місяців не бачив картоплі. Ще там є цибуля у мішку і навіть вино. Ґрета варить їсти, обоє сидять і жують картоплю. Потім без жодних прелюдій чи розмов трахають одне одного до знемоги, але по кількох годинах Слотроп прокидається, лежить і міркує, куди ж тепер податися.

Ну, знайти Зойре Буммера, щойно вщухне дощ, і віддати йому гашиш. А далі? Слотроп, «S-Gerät», та ще загадка про Джемфа/іміполекс розійшлися, він давно про це не думає. Гм-м, а коли ж це було востаннє? Того дня, коли вони із Зойре сиділи у кав’ярні і курили косяк… о, та це ж бо позавчора, так? Накрапає дощ, просочує підлогу, а Слотроп відчуває, що втрачає глузд. Якщо тільки існує щось утішне — якщо хочете, релігійне, — у параної, то це антипараноя, коли ніщо ні з чим не пов’язане, і такий стан мало хто здатний витримати довго. Саме цієї миті Слотроп відчуває, що сповзає в анти-параноїдальну фазу циклу, відчуває, як світ навколо нього відступає — без даху, вразливий, розосереджений, як і сам він, лишень плакатні зображення Нашорошеного Ворога відділяють його від небесної сльоти.

Або Вони влаштували його сюди з якоїсь причини, або він тут просто так. І він не певен, що йому не хочеться, аби тут була якась причина…

Дощ стихає опівночі. Слотроп залишає Маргериту, виповзає у холодне місто з п’ятьма кіло, лишивши почате Чичеріним для себе. На постої виспівують росіяни, солоним болем в унісон зітхають акордеони. З’являються п’яні — вони веселі й мочаться у жолобки, що перетинають бруковані провулки. Деякі вулиці встелені брудом, наче живою плоттю. По вінця заповнені водою вирви мерехтять під ліхтарями нічних бригад, які розчищають завали. Розтрощене бідермаєрівське крісло, самотній чобіт, сталева оправа окулярів, собачий нашийник (очі на краях кривулястого сліду шукають знаку, спалаху), винний корок, розчухрана мітла, велосипед без одного колеса, викинуті примірники «Tägliche Rundschau[425]», халцедонова дверна ручка, ще колись давно пофарбована берлінською лазур’ю, розкидані фортепіанні клавіші (всі білі, октава В, якщо точніше, — або Н, якщо за німецькою нотацією — тони нині відкинутого локрійського ладу), чорно-бурштинове око опудала якоїсь тварини… Розсипи ночі. Собаки, налякані й тремтячі, бігають поза стінами із ламаним верхом, як графіки температури хворих на лихоманку. Витік газу якусь хвильку висить у повітрі смертю і післядощовим ароматом. Догори підносяться ряди почорнілих віконних очниць спустошених багатоквартирних будинків. Уламки бетону звисають на сталевій арматурі, покрученій, ніби чорне спагеті, величезні брили зловісно погойдуються над головою навіть од подиху вітру, коли проходиш повз… Гладеньке обличчя Стража Ночі ширяє собі з байдужою усмішкою та порожніми очима, скулився, блідий, над містом, мугикає свої захриплі колискові. Молодь перебула так усю Інфляцію на вулиці, ніде було сховатися від чорних зим. Дівчата допізна сиділи на ґанках або на лавках під ліхтарями біля річок, чекали на роботу, а знехтувані хлопці йшли далі, сутулячи добряче підкладені плечі, гроші без жодного зв’язку із тим, що на них можна було купити, розпухали у гаманцях паперовим раком…

Бар «Чикаго» ззовні охороняють два нащадки тих юнаків — дітваки у костюмах а-ля Джордж Рафт[426], завеликих на кілька розмірів, аж надто завеликих, щоб колись до них дорости. Один з нестримними конвульсіями безперервно кашляє, інший облизує губи і втуплюється поглядом у Слотропа. Шпана. Щойно він згадує Зойре Буммера, загороджують двері, заперечно хитаючи головами.

— Маю дещо йому передати.

— Не знаємо такого.

— А переказати можете?

— Тут його нема.

Той, що кашляє, робить випад. Слотроп відхиляється, крутить плащем швидку «вероніку[427]», викидає ногу, ставить підніжку, і хлопчак гепається на землю, лається, заплутавшись у довгому ланцюжку для ключів, а його напарник починає щось намацувати під розмахаїстим піджаком, либонь, пістолет, тож Слотроп копає його у яйця і з криком: «Fickt nicht mit der Raketemensch[428]!» — щоб запам’ятали, щось на кшталт місцевого «Вйо-о, Сільвере[429]!», утікає в тінь межи куп мотлоху, каміння та землі.

Йде стежкою, наче тією, що Зойре вів їх тої ночі, раз за разом збивається, заходить у позбавлені вікон лабіринти, в плетиво колючого дроту, що спочиває після смертоносних травневих гроз, а тоді у розбомблений, вкритий вирвами автопарк, з якого ніяк не може вибрести добрих пів години, погорблений акр ґуми, мастила, сталі й розлитого бензину, рештки вантажівок дивляться у небо або в землю, достоту як на мирному американському звалищі, сплавлені у дивовижні іржаві пики із «Сатедей Івнінґ Пост», хіба менш приязні, а радше, зловісні… так, це направду «Сатедей Івнінґ Пост»: то обличчя посланців у трикутних капелюхах, що приходять із далеких дорожніх застав, минаючи в’язи, обличчя беркширських легенд, подорожніх, що заблукали на краю Вечора. Прийшли з посланням. Але якщо дивитися довше, зморшки розгладяться. Розгладяться позачасовими масками, які виставляють свою сутність напоказ.

На пошуки підвалу Зойре йде година, але там темно і порожньо. Слотроп заходить, запалює світло. Скидається на якийсь трус чи на бандитську війну: друкарський верстат зник, скрізь розкидано одяг, до того ж одяг дуже дивний, наприклад, плетений з лози костюм, жовтий, буквально сплетений із лози, з шарнірами під пахвами, на ліктях, колінах та у промежині… ой, гм-м, ну, Слотроп швиденько вчиняє невеличкий обшук, заглядає у туфлі, ну, не зовсім туфлі, скоріше м’які рукавиці з окремими пальцями, і не пошиті, а відлиті з неприємної на дотик рябої смоли, з такої роблять м’ячі для боулінгу… за рештками шпалер, у скручених жалюзі, у штрихах однієї чи двох фальшивих райхсмарок, покинутих мародерами, — минає п’ятнадцять хвилин, але нічого так і не знайдено… і весь цей час із витрішкуватих тіней за ними спостерігає білий предмет на столі. Слотроп відчуває його погляд ще до того, як нарешті зауважує: шахова фігурка заввишки два дюйми. Білий кінь, вилитий з пластику, та-а ще, а-ану, зачекай, Слотроп зараз з’ясує, що то за пластик, хлопче!

Кінський череп: очниці порожні аж до самої основи. Всередині міцно скручений цигарковий папір із запискою від Зойре. «Raketemensch! Der Springer просить передати тобі ось це, його символ. Не загуби — по ньому він тебе упізнає. Я на Якобіштрассе, 12, 3^er Hof, номер 7. Привіт У/7, Ваш. Твій?» От, «Привіт У/7» — старий підпис Джона Діллінджера. Цього літа у Зоні його використовують геть усі. Показує людям, як вони ставляться до певних речей…

Карту з маршрутом до свого нинішнього притулку Зойре теж додав, знову доведеться йти у британський сектор. Постогнуючи, Слотроп вибирається назад — у болото і ранній ранок. Біля Бранденбурзьких воріт знову починає мрячити. Уламки Воріт досі захаращують вулицю — розбиті під час обстрілу, хиляться у дощове небо, їхнє мовчання колосальне, притлумлене, він чалапає повз них, обходячи їх з флангу. Колісниця поблискує жаром, мчить непорушно, тридцяте сторіччя, і хвалькуватий Ракетмен щойно приземлився на екскурсію по руїнах, сліди стародавньої європейської цивілізації на пустельному узгір’ї…

Якобіштрассе, як і більшість навколишніх нетрів, пережила вуличні бої без особливих втрат, її внутрішня пітьма і муровані тіні тримаються, не зважаючи на схід чи захід сонця. Номер 12 — це квартал багатоквартирних будинків, споруджених ще до Інфляції, п’ять чи шість поверхів і мансарда, п’ять чи шість Hinterhöfe ховаються один в одному — порожні коробки у подарунку жартуна, але останній двір тхне тим самим варивом, сміттям і сечею, що й десятиліття тому. Ха-ха!

Слотроп човгає до першої арки. Вуличний ліхтар кидає тінь його плаща у чергову арку, і кожна арка позначена вицвілою білою фарбою: Erster-Hof, Zweiter-Hof, Dritter-Hof u.s.w.[430], в’їзд, як до «Міттельверк», параболічний, але більше скидається на роззявлений рот і горлянку, хрящові суглоби відступили і чекають, готуються проковтнути… над пащею два квадратні ока, білки з органді, смоляна райдужна оболонка витріщилися на нього… сміється, як і багато років поспіль, брезклим, деренчливим сміхом, наче котиться або стукотить під водою у мийниці важка порцеляна. Безтямне хихотіння, велике геометричне «я», чого смикаєшся, заходь… Але біль, двадцять, двадцять п’ять років болю паралізовані в тому глибокому горлі… старий покидьок, байдужий, підсілий на виживання, вже роки вичікує, вичікує на вразливих телепнів, ну от як Слотроп, аби показатися їм, сміючись і плачучи, і все у тиші… з Обличчя — обпаленого, хворого, уже давно в агонії — злущується фарба, і як ступити в цю шизоїдну горлянку? Просто цього хоче від Слотропа вартовий і могутня Студія, natürlich[431]: Слотроп цього вечора — здитинілий персонаж; що рухало ним цієї ночі, рухало ним та іншими самотніми берлінцями, які виповзали надвір тільки в отакі пустельні години, нікому не належачи, нікуди не прямуючи, так це їхня незбагненна потреба зберегти бодай мінімальне населення у змарнілих і давноминулих краях з міркувань суто економічних, хоча, хто знає, може, і з емоційних причин…

Зойре також у русі, хоча й усередині, нишпорить у своїх мріях. Скидається на одну велику кімнату, темну, обкурену тютюном і дурманом, викришений тиньк у проламах стін, по всій підлозі солом’яні лежаки, на одному якась пара тихенько розкурює пізню сигарету, на іншому хтось хропе… лискучий концертний рояль «Імперіал» Бьозендорфера, на який спирається Труді у самій гімнастерці, відчайдушна муза з голими довгими ногами нахиляється, потягується…

— Будь ласка, Ґуставе, лягай спати, вже розвиднюється. — Їй у відповідь лишень роздратоване деренчання басових струн. Зойре непорушно лежить на боці, таке собі всохле дитя, обличчя — наче стрибав з другого поверху, «вітальний масаж» боксерськими рукавичками жіночного сержанта у поліційному відділку, золотаве світло надвечір’я над іподромом у Карлсгорсті, чорний відблиск нічних тротуарів на бульварі — побрижених, як шкіра на камені, біле світло атласних суконь і келихів, шеренгами вишикуваних перед дзеркалами бару, рубані «U» над входами до метро, які зі спокійним магнетизмом націлені в небо, щоб відловити кількох сталевих ангелів захвату, млосної капітуляції — обличчя, що вві сні страхітливо старе, покинуте в давнині свого міста…

Його очі розчахуються, якусь мить Слотроп — лише тіні та зелені складки і підсвічений шолом, параметри яскравості ще треба виставити. Виникає мила усмішка з кивком, усе гаразд, ja, як ся маєш, Ракетмене, was ist los? Хоча невиправний старий наркоман не настільки люб’язний, щоб втриматися від негайного порпання у торбі і перевірки її нутрощів, очі — дві просцяні у сніговому заметі дірки — дивляться, що там є.

— Думав, тебе десь прихопили.

Зойре виймає марокканську люльку і заходиться розминати жирну пучку гашишу, мугикаючи популярну румбу:

— Ага. Ще таке, Шпрінґер прикрив наш монетний двір. Тимчасова затримка, ну, щось таке.

— Як «щось таке»? Ви ж із ним, як риба з водою.

— Та де там. Він обертається на високих орбітах. — Все ускладнилося, це через американські окупаційні гроші, вони на Середземноморському театрі воєнних дій більше не дійсні, а райхсмарки союзні сили приймають дуже неохоче. Шпрінґер теж має мороку з платіжним балансом, тому займається серйозною спекуляцією стерлінгами, а…

[424] Ворог чує (нім.) (прим. пер.).

[425] «Щоденний огляд» (нім.) (прим. пер.).

[426] Американський кіноактор, відомий ролями гангстерів у кримінальних мелодрамах.

[427] Оманливий рух матадора плащем.

[428] Не вийобуйся з Ракетменом!» (нім.).

[429] Прізвисько коня з фільмів і коміксів про Самотнього рейнджера.

[430] Перший двір, другий двір, третій двір і т. д. (нім.) (прим. пер.).

[431] Безперечно (нім.) (прим. пер.).