Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вони так кажуть, наче то я зробив.

— Почуваєшся винним, що не був тут?

— Просто не розумію, чому не був. От і все.

— Ти був у «Цвьольфкіндері», — відповів просвітлений. — Не вигадуй дурниць.

Він намагався. Це все Вайссман, не інакше, Вайссман — садист, він відповідає за вигадування нових варіацій гри, розбудовує її до максимальної жорстокості, коли Пьоклера оббілують до нервових закінчень, кровоносних судин і сухожиль, порозпліскують мозкові звивини у мареві чорних свічок, жодного прихистку, цілковита влада господаря… мить, коли він нарешті визначиться сам для себе… Ось на що Пьоклер очікував — на кімнату, якої не бачив, на церемонію, якої не міг знати заздалегідь…

Траплялися й помилкові тривоги. Якось узимку під час випробувальних запусків у Близні Пьоклер майже упевнився. Вони переїхали на схід, до Польщі, щоб здійснити запуски на суходолі. З Пенемюнде ракети летіли у бік моря, тож за поверненням А-4 у нижні шари атмосфери не спостерігали. Близна була майже винятково проєктом SS — частиною розбудованої імперії генерал-майора Каммлера. Ракета на той час потерпала від вибухів на кінцевій ділянці польоту — вибухала у повітрі, не долетівши до цілі. У кожного була своя думка. Може, через надлишковий тиск у баку для рідкого кисню, а може, через зменшення ваги Ракети в польоті — на 10 тонн пального й окислювача, та ще через нестабільність з огляду на зміщення центру ваги. А може, у всьому винна ізоляція спиртового баку, що якось давала залишку пального спалахнути під час входження у нижні шари атмосфери. Через це Пьоклер сюди і приїхав. На той час він уже не входив до групи з розроблення силової установки, навіть не виконував обов’язків конструктора, а працював у відділі Матеріалів, займався закупівлею всіляких пластиків для ізоляції, демпфування, прокладок, ага, страшенно цікава робота. Відрядження до Близни видавалося досить дивним, вгадувалася рука Вайссмана: того дня, коли Пьоклер пішов посидіти серед польського лугу саме в тому місці, де мала упасти Ракета, він уже був певний у своїх припущеннях.

Навколо зеленіло жито на низеньких пагорбах, а Пьоклер сидить біля неглибокого шанця у Сарнакі в районі цілі, спрямувавши бінокль на південь — до Близни, як і всі, чекає. Erwartung у перехресті візирної сітки, хвилюється молоде жито, його ніжну дрімоту гладить вітерець… лишень подивися на цей краєвид, подивися на Ракетні милі вранішнього простору: скільки відтінків зеленого лісу, польські біло-брунатні хати, темні вугрі річок поглинають сонце своїми вигинами… у самісінькому осерді, у святому X — Пьоклер, розіп’ятий, на перший погляд невидимий, але за мить… ось і починає все з’ясовуватися, з прискоренням падіння…

Але як йому повірити у реальність усього там, нагорі? Дзижчать комахи, майже тепле сонце, дивишся собі на руду землю, на мільйони хитких стебел і ледь не впадаєш у транс: у сорочці з коротким рукавом, кістляві коліна стирчать догори, сірий зім’ятий піджак (минули роки, відколи його прасували востаннє), складений під задницею, вбирає росу. Решта розпорошилися по всій Нульовій Точці Вибуху, безтурботні наці-жовтці, біноклі звисають із ший на сланцевої барви ремінцях з кінської шкіри, бригада з «Асканії» вовтузиться зі своїм обладнанням, а один з офіцерів зв’язку SS (Вайссмана тут нема) раз за разом поглядає на годинник, а тоді на небо, знову на годинник, чиє скло короткими спалахами увімк/вимк стає перламутровим кружечком, що зв’язує в одне ціле годину і пухнасте небо.

Пьоклер шкрябає сивіючу дводобову щетину, кусає губи, що обвітрилися, наче всю зиму провів надворі, — має доволі зимовий вигляд. Навколо очей за роки назбиралося доволі руїн потрісканих капілярів, тіней, складок, гусячих лапок — ґрунт, що набився у прості й нехитрі очі його молодих і бідних днів… ні. Навіть тоді щось у них таки було — щось таке, що впадало іншим у вічі, і вони розуміли — оте щось можна буде використати. І використовували. Щось таке, що Пьоклер проґавив. Упродовж життя він добряче надивився у дзеркала, міг би й пригадати…

Вибух у повітрі, якщо таке станеться, буде у межах безпосередньої видимості. Абстракції, математика, моделі — це добре, але коли берешся за справу й усі лементують, вимагаючи розв’язати задачу, то ось що ти робиш: ідеш і сідаєш у самісінькому яблучку із сякими-такими шанцями, щоб сховатися, а тоді спостерігаєш за німим огняним цвітом її останніх секунд і бачиш те, що бачиш. Звісно, шанс прямого влучання астрономічно малий, тому найбезпечніше у самісінькому центрі району цілі. Ракети, як і артилерійські снаряди, розосереджуються навколо точки наведення велетенським Еліпсом Невизначеності, але Пьоклер, що, як кожен науковець, вірить у невизначеність, сидить тут і почувається не надто в безпеці. Зрештою, в самісінькому осерді Нульової Точки розташоване не щось, а трепетний сфінктер його особистої гепи, і тут не сама лиш балістика, є ще і Вайссман. Та будь-який хімік і постачальник знають про ізоляцію не менше за Пьоклера… то чому ж саме його обрали, якщо тільки… десь у його мозку сходяться дві фокусні точки і стають одним… нульовим еліпсом… єдиною точкою… спорядженою боєголовкою, потайки зарядженою, а для всіх інших по окремому бункеру… отже, ось чого йому так хочеться… всі допуски у наведенні сходяться для ідеального влучання — простісінько у Пьоклерову маківку… ох, Вайссмане, твоєму ендшпілю бракує витонченості — але за весь цей час ти так і не мав ані глядачів, ані суддів, а крім того, хто сказав, що кінець не може бути жорстоким? Пьоклера охопила параноя, підступила до скронь і черепа. Так можна і всратися, звідки знати. На шиї пульсує жилка, судомить руки й ноги. Пильно дивляться світловолосі інспектори у чорних мундирах, виблискують металеві відзнаки. Під вранішнім сонцем розляглися схили, всі польові біноклі спрямовані на південь. «Агрегат» уже в дорозі, тут нічого не зміниш. На таїну миттєвості всім начхати, як і на останні таїнства: пролетіло надто багато раціональних років. Назбирали стоси паперів — надто широкі та надто високі. Пьоклер ніяк не може примирити свою мрію про власну досконалу жертовність із викоханою потребою займатися справою — до того ж важко збагнути, як одне може стати іншим. Зрештою, А-4 має вийти в поле видимості, тож усі ці відмови та поломки необхідно звести до мінімуму, через те стільки й приїхало сюди, і якщо сьогодні вранці на цих польських луках усім масово зрадить зір, якщо ніхто, навіть найбільший параноїк, не зможе нічого побачити поза межами встановлених Вимог, тоді таке вже точно не буде унікальним для цього часу, цього місця, де очі, притиснуті до чорних біноклів, шукають лишень сьогоднішню «неохочу дівку», як жартуни-ракетники прозвали свої безталанні ракети, — коли ж вона нарешті заявиться… необхідно помітити, де міг статися збій — від головної до хвостової частини, зауважити форму інверсійного сліду, звук вибуху, та будь-що, аби допомогло…

У Сарнакі, як розповідає нам документація, ракета впала зі звичайним подвійним вибухом і смужкою білого конденсату в блакитному небі — ще один передчасний вибух у повітрі. Сталеві уламки впали за сотню футів від Нульової точки, градом посікли жито. Пьоклер бачив вибух, проте не більше за інших, і більше його вже нікуди не відряджали. Есесівці спостерігали, як він звівся на ноги, потягнувся і повільно почалапав геть з усіма іншими. Вайссман отримає звіт, незабаром слід очікувати інші різновиди тортур.

Але всередині Пьоклерового життя, задокументованого хіба що в його душі, в його бідолашній, його стривоженій німецькій душі, час розтягнувся і вповільнився — Досконала Ракета досі там, нагорі, досі знижується. Він досі чекає — навіть тепер, один у «Цвьольфкіндері», чекає на «Ільзе», чекає на літнє повернення, а разом з ним на вибух, що заскочить його зненацька…

Навесні, коли вітри у Пенемюнде перемінилися на південно-західні й прилетіли перші птахи, Пьоклера перевели на підземний завод у Нордгаузені, що в Гарці. Робота у Пенемюнде після британського нальоту пішла на спад, план — того ж таки Каммлера — тепер полягав у тому, щоб розосередити випробування та виробництво по всій Німеччині з метою запобігти наступному і, можливо, фатальному нападу союзників. Обов’язки Пьоклера в «Міттельверк» були рутинними: матеріали, постачання. Спав він на лежаку біля вибіленої стіни із вирваного динамітом каменю, над головою навіть ночами світилася лампочка. Йому марилося, буцімто лампочка — представник Вайссмана, істота із вогненною ниткою розжарювання замість душі. Вони з нею вели довгі дрімотні діалоги, але про що саме, Пьоклер не пам’ятав. Лампочка розповіла йому про змову в усіх подробицях, і змова та виявилася грандіознішою і неосяжнішою, ніж міг собі уявити Пьоклер, а багато ночей узагалі здавалася чистою музикою, його свідомість рухалася загнаним у безвихідь мелодійним рядом, спостерігала, була догідливою, як і раніше — у хисткій безпеці, але недовго.

У той час поширилася чутка про щораз більше відчуження між Вайссманом і його «чудовиськом» Енціаном. Щварцкомандо вже відійшло від SS, як SS відокремилося від німецької армії, тепер їхня сила полягала не в абсолютній зброї, а в інформації та досвіді. Пьоклер дуже тішився, коли чув про Вайссманові клопоти, але не знав, як обернути їх собі на користь. Коли Пьоклер отримав наказ переїхати до Нордгаузена, його охопив відчай. Невже гру перервали? Може, він більше не побачить Ільзе. А потім надійшла цидулка із викликом до кабінету Вайссмана.

Волосся на Вайссманових скронях було сиве та скуйовджене. Пьоклер помітив, що одна дужка окулярів трималася на канцелярській скріпці. На столі — завали документів, звітів, довідників. Було несподівано бачити його не у диявольській личині, а охопленого занепокоєнням, як то буває із бюрократами у скруті. Очі були спрямовані у бік Пьоклера, але лінзи їх викривлювали.

— Ви маєте розуміти, що переведення до Нордгаузена — добровільне.

Пьоклер із полегшенням та ще з двома секундами справжньої любові до свого захисника зрозумів, що гра триває.

— Буде щось трохи інше.

— Так? — Почасти виклик, але є і частка зацікавленості.

— Виробництво. Ми тут надто захопилися науково-дослідно-конструкторською роботою. Для нас це не так зброя, як «летюча лабораторія», як, бувало, казав доктор Тіль…

— Вам бракує доктора Тіля?

— Так. Він був не у моєму відділі, не дуже добре його знав.

— Шкода, що він потрапив під наліт. Ми всі в Еліпсі Невизначеності, чи не так?

Пьоклер наважився глянути на завалений паперами стіл, кинув миттєвий погляд, який можна сприйняти за нервозність чи за своєрідне заперечення, мовляв, скидається на те, що у Вайссмана власний еліпс…

— Просто часу нема таким перейматися. «Міттельверк» принаймні під землею.

— Але не тактичні позиції.

— Гадаєте, мене можуть відрядити…

Вайссман стенув плечима і подарував Пьоклеру широку нещиру усмішку:

— Любий мій Пьоклере, хіба вгадаєш, куди вас відрядять? Побачимо, що з того вийде.

Перегодя у Зоні, коли докори стали відчутними на дотик, кололи очі й перетинки, як алергія, Пьоклеру здавалося, що і до того дня у кабінеті Вайссмана він уже не міг лишатися у невіданні. Вловлював правду відчуттями, але дозволяв доказам загубитися в якихось теках, аби не псували настрою. Знав геть усе, але утримувався від єдиного вчинку, що міг би його врятувати. Треба було придушити Вайссмана просто на місці, де сидить, щоб складки горла з обвислою шкірою разом із адамовим яблуком ковзали під Пьоклеровими долонями, а окуляри з товстими лінзами сповзали з носа, коли слабенькі очиці безпорадно туманітимуть перед остаточним затемненням…