Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Косяк іде по колу: протикає і пронизує укриття з коріння. Всі забувають, про що говорили. Пахне землею, пролітають жуки — вентиляція. Маґда підкурила Слотропу сигарету, і тепер він відчуває на губах полуничну помаду. Помаду? У кого зараз є помада? Як взагалі живуть ці люди?

У Берліні досить темно, щоб бачити зірки, звичні зірки, але ніколи раніше вони не розташовувалися так чітко. Навіть можна формувати власні сузір’я.

— Ага, — нагадує собі Зойре, — так у мене ж халепа…

— Страшенно хочеться їсти, — спадає на думку Слотропу.

Труді розповідає Маґді про свого коханого Ґустава, який хоче жити у піаніно.

— На вулицю тільки ноги стирчать, а він знай собі торочить: «Всі ви мене ненавидите, і це піаніно ненавидите!» — Вже хихочуть.

— За струни сіпає, — каже Маґда, — правильно? Такий параноїк.

У Труді великі й блондинисті прусські ноги. Маленькі золотаві волосинки танцюють на них під зоряним світлом, під спідницю і знову назад, у тіні її ніг, у ямках під ними, таке собі зоряне тріпотіння… А згори нависає і прикриває всіх пень з корінням, велетенська нервова клітина, дендрити тягнуться у місто, в ніч. Звідусіль долинають сигнали, з минулого також, мабуть, якщо тільки не з майбутнього…

Зойре, нездатний цілком відволіктися від справ, перекочується, зводиться на ноги, чіпляючись за корінь, поки голова його вирішує, куди прихилитися. Маґда, вухом до оголовка, лупцює по шолому Ракетмена палицею. Шолом гуде акордами. Окремі ноти, щоправда, випадають, але разом вони лунають дуже незвичайно…

— Не знаю, котра година, — озирається довкола Зойре Буммер. — А що, хіба ми не маємо бути в барі «Чикаго»? Чи то вчора мали бути?

— Щось не пригадую, — хихоче Труді.

— Чуєш, Kerl[371], мені дуже треба переговорити з американцем.

— Любий Емілю, — шепоче Труді, — не переймайся. Він буде в «Чикаго».

Домовляються про складну систему маскування. Зойре дає Слотропові свій піджак, Труді вдягає зелений плащ, Маґда натягує чоботи Слотропа, а сам він іде у шкарпетках, несучи її невеличкі туфлі у кишенях. Витрачають трохи часу на збирання підхожих речей, трісок і зелені, щоб набити ними шолом, — його несе Зойре. Маґда із Труді допомагають Слотропові впхатися у штани з оленячої шкіри, обоє дівчат на гарненьких колінцях, руки погладжують йому ноги і сідниці. Як і в соборі святого Патрика, в цих штанях не натанцюєшся, та ще й стояк у Слотропа збільшується, наче громом б’є.

— Здуріти, людоньки. — Дівчата регочуть. Величний Слотроп дибає позад усіх, перед очима ряботить плетена сітка з великими чарунками, наче дощ іде, руки кам’яніють, виходять з Тирґартена повз побиті снарядами липи та каштани, вглиб вулиць або того, що від них лишилося. Неподалік походжають патрулі всіх націй, тому четвірці часто доводиться залягати і не реготати надто гучно. Слоптропові шкарпетки від роси наскрізь мокрі. На вулиці маневрують танки, вигризають паралельні борозни асфальту і камінного пилу. На відкритих місцинах грають тролі й дріади — ще у травні, під час визволення, їх позривало з мостів і дерев, і тепер вони непогано пристосувалися у місті. «Ох і виродок, — готові вийти у світ тролі ґабзують з менш крутих за себе, — та він ще-з-дерева-не-зліз, про що з ним говорити». Понівечені статуї простяглися під дією мінеральних заспокійливих ліків: мармурові торси чинуш у сурдутах лежать горілиць у канавах, геть зблідлі. Аякже, гм-м, от ми і в самісінькому середмісті Берліна, їй-бо, е-е-е, трохи, Єзус Христус, а це що таке…

— Обережніше, — радить Зойре, — бо тут воно все трохи ґумове.

— А що воно таке?

Ну, ось що — що? що таке «що»? — якийсь Кінґ-Конґ або подібне до нього чудовисько сидить навпочіпки, видко, сів і сере просто на вулиці! та й таке! а ще на нього не звертають жодної уваги повнісінькі кузови російських вояків у прикольних пілотках і з причмеленими усмішками. «Агов! — хочеться крикнути Слотропу. — Агов, таж подивіться на ту здоровецьку мавпу! чи що воно там таке. Агов, хлопці! Агов…» На щастя, він цього не робить. Прискіпливий огляд показав, що то розкаряч примостився Райхстаг, геть розбомблений, замаюсений, з потрощеними вибухами й обсмаленими вогнем до чорної сажі вигинами і виступами, його лункі обвуглені нутрощі списані великими крейдяними кириличними літерами, безліком імен полеглих у травні товаришів.

Виявляється, у Берліні сила-силенна таких фокусів. Ось велетенська хромолітографія Сталіна, і Слотроп може заприсягтися, що це дівчина, до якої він приходив на здибанку у Гарварді, ну, вуса й кашкет — то таке, як і грим, та хай мене грім поб’є, якщо це не… та як же її звали… але не встигає він почути белькотіння тихих голосів — швидше, швидше, став на місце, він уже майже за рогом, — як перед ним один біля одного розставлені величезні буханці хліба, тісто залишили підходити під чистим білим полотном, а всі страшенно голодні, усіх одночасно пронизує та сама думка, таки-так! Сире тісто! Буханці хліба для отого монстра позаду… але ж ні, то будівля Райхстагу, а це не хліб… тепер уже ясно, що це людські тіла, викопані сьогодні з-під каміння, і кожне у солдатському пропердженому спальнику з охайно причепленою биркою. Але це щось більше за обман зору. Вони підводяться, видозмінюються, і хто знає, коли закінчиться літо і настане голодна зима, що ми будемо їсти на Різдво?

Чим у Берліні є сумнозвісна «Феміна» для кіл, що промишляють контрабандою сигарет, тим для наркоманів є «Чикаго», але якщо ділова активність у «Феміні» набирає ходу ближче до полудня, то в «Чикаго» життя починає пульсувати тільки після комендантської години о десятій. Слотроп, Зойре, Труді та Маґда заходять з чорного ходу, з величезного масиву руїн і темряви, освітлення лишень подекуди, як у селі. Всередині сновигають офіцери медслужби і санітари, стискають у руках пляшки з білою кристалічною речовиною, упаковки дрібних рожевих пігулок, прозорі ампули завбільшки з мізинець. У кімнаті лопотять-тасуються окупаційні і райхсмарки. Одні дилери — суцільний хімічний ентузіазм, інші — вкрай ділові. Стіни прикрашені збільшеними світлинами Джона Діллінджера, самого або в товаристві матері, з хлопцями, з автоматом Томпсона. Світло й суперечки приглушені на випадок, якщо припхається військова поліція.

На стільці зі спинкою зі сталевого пруття сидить орангутангоподібний американський моряк, у грубих волохатих руках тримає гітару. На три четверті в стилі «та-пішло-воно-все-нахер» він співає:

Співун — матрос Бодін з американського ескадреного міноносця «Джон Е. Бедесс», і він — саме той зв’язковий, з котрим конче необхідно здибатися Зойре. «Бедесс» стоїть на приколі в Куксгафені, а Бодін, наполовину в самоволці, позавчора ввечері налетів на Берлін уперше за багато тижнів американської окупації.

— Тепер усе так складно, чувак, — стогне він. — Потсдам реально не впізнаю. Пам’ятаєш, яка раніше була Вільґельмплац? Годинники, вино, брюлики, фотики, героїн, хутра, та все на світі. Всім усе по цимбалах, правильно? А тепер лише подивись — повно російських патрулів, здорові такі мугиряки. І близько не підпускають.

— Таж, мабуть, там щось коїться? — цікавиться Слотроп. Дещо чув краєм вуха. — Якась там конференція чи щось таке.

— Ділитимуть Німеччину, — каже Зойре. — Між Союзниками. Треба німців покликати, Kerl, ми століттями таким займалися.

— Чувак, тепер туди не пропхаєшся, — матрос Бодін хитає головою, вміло скручує однією рукою косячок із цигаркового паперу, який він, явно хизуючись, спершу розірвав навпіл.

— А от, — усміхається Зойре, бере Слотропа за плечі, — а от якби Ракетмен?

Будін дивиться скептично:

— Ти Ракетмен?

— Більш-менш, — каже Слотроп, — але якось навіть не знаю, чи так уже мені й хочеться у той Потсдам. Ну от щоб просто зараз…

[371] Хлопче (нім.) (прим. пер.).