Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що, нуднувато? — Вкрадливий Мікро вирушає на лови. — Коли-небудь задумувався: «А що тут насправді відбувалося?»

Якщо відвідувач готовий витрачати гроші, він рідко залишається розчарованим — Мікро знає потаємні двері до проходів у скелях, що ведуть у «Дору», концтабір біля «Міттельверк». Кожному учасникові екскурсії видають електричний ліхтар, проводять швидкий базовий інструктаж, що робити на випадок зустрічі з мертвяками.

— Не забувайте, як їм тут велося. Коли американці визволили «Дору», вцілілі в’язні пустилися берега: грабували, жерли і пиячили до знемоги. Інші замість американської армії зустріли Смерть, себто духовне звільнення, і тепер, мабуть, шаленіють духовно. Контролюйте свої думки. Не забувайте про внутрішню душевну рівновагу. Також пам’ятайте: вони нападають, коли вам страшно.

Популярна розвага — елегантний гардероб космічних скафандрів «Раумваффе», створених знаменитим військовим кутюр’є Гайні з Берліна. І це не просто обладунки, достатньо ефектні, щоб вразити юних примадонн космічної оперети, аж до мерехтіння розцяцькованих телекадрів на кігтиках пальців ніг, — Гайні подумав і про вбрання для надзвичайних Космічних Жокеїв (Raum-Jockeier) з електричними батогами, що одного прегарного дня гарцюватимуть за межею сяйва Ракетен-Штадта верхи на «конях» відполірованих метеоритів, всі з однаковими стилізованими поличчями (контрастне зображення коня, що йде за тобою, підкреслено нестямні очі, зуби, темрява під задньою частиною тулуба…), коли ж реактивні гази вириваються з-під хвостів назовні, наче коні пердять, юні примадонни дружно хихотять з такого туалетного казусу і повільно й легко, подихом тяжіння, сяючи флуоресцентним пластиком, знову пускаються у Вальс, у дивний спільний Вальс Майбутнього, тривожно-дисонансний хорал чаїться у завихреній тиші облич, оголені лопатки перетягнуті якось дуже по-космічно-віденському, загнані Завтрашнім Днем…

А відтак… Космічні Шоломи! Попервах ви стривожитесь, коли помітите, що виготовлені вони наче із черепів. Принаймні горішня частина цього неприємного головного убору — однозначно череп якоїсь схожої на людину істоти, хіба трохи більшої… Можливо, тут, під горою, жили Титани, і їхні черепи збирали, немов велетенські гриби… В очиці вставлені кварцові лінзи, їх можна накривати фільтрами. Носову кістку і горішні зуби замінили на метал дихального апарата, там повно прорізів і сітка. Замість нижньої щелепи якийсь пристрій, ледь не лицевий гульфік із заліза та ебоніту, імовірно, для передавача, що випинається з чорною невідворотністю. За кілька додаткових марок цей шолом дозволять одягти. Коли у цих жовтих печерах дивишся крізь матово-сірі очниці, коли чуєш, як твоє дихання свистить між кістками черепа, те, що ти колись вважав душевною рівновагою, тобі навряд чи допоможе. Житловий відсік Шварцкомандо вже не видається захопливою ілюстрованою лекцією про дикунів, що пристосовуються до XXI сторіччя. З’ясовується, що баклажки для молока виготовлено з якогось пластику. На місці, де, подейкують, Енціан зазнав Просвітлення під час еротичного видіння про стикування зі стрункою білою ракетою, лишилася темна пляма, якимсь дивовижним чином вона досі залишається вогкою, відчуваєш запах, як ти розумієш, сімені, хоча більше скидається на мило або відбілювач. Настінний живопис втратив задуману примітивну грубість і набрав примітивного обширу, глибини й блиску, скажемо навпростець, перетворився на діораму «Обітниця Космічних Подорожей». Залите різким карбідним світлом (воно шипить і смердить, як з рота давнього знайомого), це видовище полонить. По кількох хвилинах розрізняєш уже рух, навіть на неймовірних відстанях, позначених масштабом: так, ми хитаємося на останньому відтинку траєкторії до Ракетен-Штадта, позаду лишилася важка ніч магнітних бур, вихорові течії досі мерехтять крізь залізо, немов дощові краплі на ілюмінаторах… так, це Місто: відлунюють мляві «нічого собі!» і «тільки глянь!», коли всі юрмляться біля просвіту ілюмінатора у соляному підземеллі… Як не дивно, перед нами постає не та симетрія, яку ми запрограмовані бачити, аж ніяк не плавники, не обтічні кути, не пілони і не проста міцна геометрія формального бачення — таке для слабаків, що залишилися на Екскурсії у пронумерованих штольнях. Ні, це Ракетоград, залитий білим світлом у спокійних космічних сутінках, навмисно збудований таким чином, аби Уникати Симетрії, Допускати Складність, Вселяти Страх (з Преамбули до Статей про Іммахінацію) — але туристам доводиться поєднувати цей вигляд з речами, які вони пам’ятають зі своїх часів і своєї планети — з розбитою в раковині винною пляшкою, з колючими соснами, які тисячоліттями протистоять Смерті, з покинутими багато років тому бетонними дорогами, зачісками кінця 1930-х років, індольними молекулами, зокрема, полімеризованими індолами, як в «Imipolex G»…

Зачекай — а хто з них таке подумав? Радари, засікайте, покваптеся…

Але ціль вислизає.

— Там усередині своя охорона, — пояснює Слотропові молодий лейтенант. — Ми тільки для Зовнішньої, відповідаємо за Штольні номер Нуль, Енергозабезпечення й Освітлення. Не надто виснажливо. — Жити можна, і ніхто особливо не горить бажанням передислоковуватися. Є фройляйни, тож є кого трахнути, вони варять і перуть. Він може показати Слотропові місця з шампанським, хутрами, фотоапаратами та сигаретами… адже Слотропа навряд чи цікавлять самі лиш ракети, правда? Це ж дурня. Однозначно.

Один з найсолодших плодів перемоги — після сну і мародерства — можливість не зважати на знаки «стоянка заборонена». Скрізь висять перекреслені «Р» у колі — прибиті на деревах, прикручені до різноманітних поперечок, але до прибуття пом’ятого «мерседеса» головні під’їзди до тунелю вже майже забиті.

— Трясця! — вигукує молодий танкіст, глушить мотор і кидає «німця» просто посеред широкого і брудного бетонного майданчика. Ключ запалювання залишає — Слотроп вчиться таке зауважувати….

Вхід до тунелю — параболічний, відчувається почерк Альберта Шпеєра. Сталося так, що у тридцятих усі запали на параболи, і Альберт Шпеєр відповідав тоді за Нову Німецьку Архітектуру, а перегодя став міністром постачання і номінальним замовником А-4. Ця парабола стала дитям натхненного Шпеєрового учня — Етцеля Ольша, який помічав цю параболічну форму в естакадах автобана, спортивних стадіонах тощо і вважав, що то найсучасніший підхід, який лишень буває. Уявіть його подив, коли він дізнався, що парабола є ще й траєкторією польоту ракет у просторі. (Насправді він сказав: «Ага, добре».) Мама назвала його на честь гуна Аттіли[327], але ніхто так і не довідався, чому саме. На верхівці його параболи є високі підвищення, залізничні колії проходять попід ними, сталь у мороку. Закріплений камуфляж згортається по краях, гірські схили здіймаються вище, подекуди серед кущів і дерев проступає скельна порода.

Слотроп показує свою супер-пупер перепустку ВГСЕС, підписану Айком і ще автентичніше — полковником, який з Парижа командує американською «Особливою місією V-2». Воксвінґова послуга за рахунок закладу. Скидається на те, що друга рота 47-го батальйону піхоти бронетанкових військ 5-ї танкової дивізії тут не тільки охороною завідує. Слотропа пропускають. Тут багато метушні, тягучої вимови та сільських жартів, дехто, здається, длубається в носі. По кількох днях Слотроп виявляє на своїй перепустці суху шмарклю — кришталево-брунатну візу до Нордгаузена.

Минає білошапкові сторожові вежі. Весняний ранок гуде трансформаторами, десь бряжчать ланцюги, відкидається задній борт. Пагорки, хребти багнюки між коліями вже підсихають на сонці, світлішають і тріскаються. Неподалік шаленіє побудливе зітхання паровозного свисту. Минає купу іскристих проти сонця металічних кульок із кумедною табличкою «БУТЬЛАСКА НЕ ТРАСКАЙТЕ (КІСНЕВИЙ АГРЕГАТ)». Допоки, допоки всі ці страждання… А тепер далі, під параболу і в гіперболу, просто в гору, де нема сонця, у холод, у пітьму, в довгі відлуння «Міттельверк».

Нерідкісним є розлад психіки, що називається танґейзеризм. Декому подобається, коли їх заводять у гору, і не завжди заради похітливих очікувань — Венери, фрау Гольди, її сексуальні втіхи, — ні, багато хто приходить заради гномів, усіляких недоростків, заради похоронного плину часу під час прогулянки в каптурі аж сюди, донизу, багатомильними переходами, без страху заблукати… ніхто не дивиться, ніхто не поривається тебе засудити… поза полем зору громадськості… навіть міннезінґеру треба побути наодинці… довгі прогулянки під склепіннями у похмурий день… затишок замкнутого простору, де всі у цілковитій згоді щодо Смерті.

Слотроп знає цей простір. Не так по картах, які йому довелося вивчати в Казино, але, радше, просто знає, що хтось там таки є…

Заводські генератори досі виробляють електроенергію, зрідка гола лампочка висвітлює округлий шмат поверхні. Пітьму можна видобувати і перевозити з місця на місце, як мармур, тож лампочка слугує своєрідним долотом, що позбавляє пітьму інерції і стає однією з найбільших таємних ікон Смирення, однією з багатьох, обійдених увагою Бога й Історії. Коли в’язні «Дори» зірвалися з ланцюга, лампочки ракетного заводу стали їхньою першою здобиччю: ще до їжі, до усіляких радощів із медичних шаф і провізорської у Штольні номер 1, крихкі, без патрона (німецькою «патрон лампочки» означає також і матір, тож без матерів також) образи стали тим, що захотіли мати «визволені»…

Базове планування заводу стало ще одним витвором натхненного Етцеля Ольша, його нацистською ідеєю, як і парабола, але знову ж таки — так само і символом Ракети. Уявіть літери SS, тільки дещо розтягнуті вздовж — саме такими були два головні тунелі, що заходили на добру милю в гори. Або уявіть собі драбину з незначним вигином у формі літери S, що лежить плазом: 44 Штольні — це поперечні тунелі, які наче сходинки поєднують центральні. На максимальній глибині згори тисне кілька сотень футів скелі.

Але контури — просто видовжені SS. Підмайстер Гупла одного дня біжить до архітектора.

— Майстре! — репетує він. — Майстре! — Ольш мешкає в ізольованій від заводу квартирі за кілька штреків од нього, яких нема на жодному плані. До Ольша приходить грандіозна ідея щодо того, яким має бути життя архітектора ось тут, унизу, відтак він наказує всім помічникам величати його «Майстром». І це не єдине його дивацтво. Останні три проєкти, які він запропонував фюреру, візуально були чудовими, прегарна Нова Німеччина, за винятком того, що жодна будівля не стояла прямо. На вигляд цілком нормальні, але були спроєктовані падати, як товстуни в опері, заснувши, падають комусь на коліна, щойно видалиш останню заклепку, знімеш останню опалубку з новенької алегоричної статуї. Ефект Ольшевого «прагнення вмерти», як називають це явище його помічники, сприяє появі багатьох чуток у військовій лавці, за обіднім столом і біля електричних кавоварок на похмурому камені вантажних платформ… Уже давно зайшло сонце, над кожним столом у цій склепінчастій, майже на поверхні, ніші своя лампочка розжарювання. Вночі тут сидять гноми, тому лампочки світять дуже умовно, вкрай ненадійно… будь-якої миті все може поринути в пітьму… Що не гном, то працює за своїм кульманом. Працюють допізна. Мають останній термін — лишень незрозуміло, гарують вони понад норму, аби встигнути вчасно, а чи вже запізнилися, і як покарання тепер змушені тут стовбичити. Етцель Ольш повернувся до себе в кабінет, і тепер чути, як він співає. Дурнуваті, вульгарні пісні пивниць. Ось він запалює сигару. Обоє — він і гном Підмайстер Гупла, який щойно до нього забіг, — знають, що це сигара з вибухівкою, революційним жестом покладена у х’юмідор якимись незнайомцями, але настільки безсилими, що це вже не має значення… — Зачекайте, Майстре, не запалюйте, Майстре, загасіть сигару, це сигара з вибухівкою!

— Розповідай, Гупло, що змусило тебе увірватися до мене настільки безцеремонно.

— Але…

— Гупло… — майстерно видихає хмарку сигарного диму.

— Я-я про форму тутешніх тунелів, пане Майстре.

— Не відхиляйся. Мій проєкт ґрунтується на подвійно зігнутій блискавці, Гупло, — що на емблемі SS.

— Але це також і знак подвійного інтеграла! Ви це знали?

— Ага. Так: Summe, Summe, як, бувало, казав Лейбніц. А хіба не…

БАХ.

Ну, то таке. Однак генію Етцеля Ольша судилося стати фатально сприйнятливим до образів, що асоціюються з Ракетою. Можливо, у статичному просторі архітектора він на початку своєї кар’єри використовував подвійний інтеграл, щоб знайти об’єми під поверхнями, чиї рівняння вже відомі, — маси, моменти сили, центри тяжіння, — але вже багато років не мав справи з настільки базовими поняттями. Більшість його теперішніх розрахунків здійснюються у марках і пфенігах, а не з огляду на функції ідеалістичних r та θ, наївних х та у… У динамічному просторі живої Ракети подвійний інтеграл має інше значення, інтегрувати тут означає оперувати при такій швидкості зміни, коли час відпадає: зміна нерухоміє… «Метри за секунду» інтегруються в «метри». Рухомий літальний апарат завмирає у просторі, стає архітектурою, втратою відчуття часу. Ніколи не запускали. Ніколи не впаде.

А під час наведення відбувалося таке: магнітне поле втримувало у центрі маленький маятник, під час запуску змінювалися g, маятник переміщувався. До маятника прикріплена котушка. Коли котушка проходила крізь магнітне поле, у ній виникав електричний струм. Оскільки маятник зміщувався вбік від центру через прискорення на старті, струм ставав більшим зі збільшенням прискорення. Таким чином, Ракета спершу сприймала прискорення. Люди, що спостерігали за нею, спочатку сприймали її положення або відстань до неї. Щоб перейти від прискорення до відстані, Ракета мала інтегруватися двічі — потрібна була рухома котушка, трансформатори, електролітична комірка, діодний міст, один тетрод (додаткова сітка, що не допускала ємкісного зв’язку у трубці), продуманий танець продуманих застережних заходів, аби перейти до того, що людське око бачило передусім, — до відстані на траєкторії польоту.

Знову симетрія навиворіт, яку Пойнтсмен проґавив, але не проґавила Катьє. «Власне життя», — казала вона. Слотроп пригадує її неохочу усмішку, середземноморську пообідню пору, закручену стружку стовбура евкаліпта, рожевий колір у потьмянілому світлі, наче офіцерські штани американського зразка, які Слотроп колись носив, а ще різкий, ядучий запах листя… Струм, що протікав у котушці, минав мостик Вітстоуна і заряджав конденсатор. Заряд — це інтеграл за часом струму в котушці та мостику. Уточнені версії цього так званого «IG-наведення[328]» інтегрували двічі, тож заряд на одній пластині конденсатора зростав із відстанню, яку здолала Ракета. Перед запуском другу пластину елемента заряджали до рівня, що відповідав відстані до визначеної точки. Застосований саме тут Бреншлюс привів би Ракету до точки за 1000 ярдів на схід від вокзалу Ватерлоо. Тієї секунди, коли накопичений у польоті заряд (B_iL) дорівнює заданому заряду (А_il) на іншій пластині, конденсатор розряджається, спрацьовує перемикач, припиняється подача пального, припиняється горіння. Ракета летить сама по собі.

[327] Одна з німецьких форм написання імені Аттіли — Etzel.

[328] Від нім. Interationsgerat — пристрій інтеграції (прим. пер.).