Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Таким є одне зі значень форми тунелів у «Міттельверк». Другим є, мабуть, стародавня руна, що позначала тис, або Смерть. У підсвідомості Етцеля Ольша подвійний інтеграл означав метод віднаходження прихованих центрів, невідомих інерцій, ніби для нього лишили у сутінках моноліти, забуті якимсь спотвореним уявленням про «Цивілізацію», де вилиті з бетону десятиметрові орли стоять у кутах стадіону, збирається народ — спотворене уявлення про «Народ», — де птахи не літають, де уявні центри всередині суцільної фатальності каменю не вважаються «серцем», «сплетінням», «свідомістю» (голос, що це вимовляє, стає дедалі іронічнішим, наближається до плачу — не цілком награного, а перелік триває…), «Святилищем», «мрією про рух», «вмістилищем вічного теперішнього» або «його сірою еміненцією Тяжіння серед соборів живого каменю». Ні, не вважається нічим таким, але є точкою в просторі, точкою, що зависла саме в тому місці, де має припинитися горіння, ніколи не запускали, ніколи не впаде. А якою є конкретна форма, чий центр тяжіння — Точка Бреншлюса? Не кваптеся відповідати нескінченною кількістю варіантів — є лиш одна відповідь. Найімовірніше, це ділянка взаємодії між одним порядком речей та іншим. Точка Бреншлюса наявна у будь-якій пусковій позиції. Всі вони зависли сузір’ям, чекають, що на його честь назвуть 13-й знак Зодіаку… але вони розташувалися надто близько до Землі, і тому мало звідки їх можна побачити, а з різних точок огляду всередині зони, звідки їх видно, вони складаються у цілком різні візерунки…

Подвійний інтеграл — це також обриси поснулих закоханих, саме туди Слотроп і прагне тепер: назад до Катьє, нехай він знову буде розгубленим, навіть ще вразливішим, ніж нині, — навіть (бо щиро за нею сумував) збережений випадковістю, якої він не може не бачити, випадковістю, чию набагато холоднішу власну чесність закоханого може захистити хіба що інший закоханий… Чи зміг би він так жити? І чи Вони колись дозволили б їм так жити? Йому нема що про неї розповісти. Не джентльменський рефлекс спонукав його редагувати, змінювати імена, вставляти вигадки у байки, які він плів Алюрові в конторі АХТУНҐа, а примітивний страх, що душу можна вловити подібністю образу чи іменем… Він хоче захистити її, наскільки змога, від Їхньої ентропії, Їхньої улесливості, Їхніх грошей: мабуть, гадає собі, що як спроможний це зробити для неї, то зробить і для себе… хоча для Слотропа і для Пеніса, який, як Він Думає, таки насправді Його Пеніс, усе це надто вже близько до шляхетності.

У трубах листового металу, що гадюкою вигинаються понад головою, стогне заводська вентиляція, час від часу скидається на голоси. Звідкись здалеку. Не те щоб вони говорили безпосередньо про Слотропа, самі розумієте. Але шкода, що не чути ліпше…

Озера світла, прогони пітьми. Бетонне облицювання тунелю змінилося побілкою поверхонь розломів, на вигляд несправжніх, як у печері парку атракціонів. Входи до поперечних тунелів ковзають поруч, як труби контурної вентиляції, крізь їхні устя плине повітря… колись тут повискували токарні верстати, веселі токарі бризкали мастильно-охолоджувальними рідинами з мідних мазничок… кровоточили кісточки від шліфувальних каменів, тонюсінькі сталеві скалки забивались у пори, в складки, під нігті… мішанина сплавів і скла дзенькала, стискуючись у по-зимовому студеному за відчуттями повітрі, а бурштинове світло фалангами мчало поміж неоновими лампами. Аякже, колись так і було. Важко тут, у глибині «Міттельверк», довго жити в теперішньому. Відчуваєш ностальгію, хай і не свою, але все одно потужну. Всі предмети завмерли, потонули, ослаблені вечором, межовим вечором. Тверді оксидні плівки, деякі завтовшки лише в молекулу, огорнули метал, затуманили людське відображання. Покриті полівініловим спиртом солом’яної барви привідні ремені обвисли і віддають рештки фабричного запаху. Хоча перебуває у дрейфі та й населене привидами і прикметами недавнього людського пробувáння, це все ж таки не легендарне судно «Марія Целеста» — не так ретельно замкнуте, колії під ногою біжать до носа і корми всією нерухомою Європою, а плоть пітніє й вкривається гусячою шкірою не стільки від домашніх таємниць, не від погребного жаху Того, Що Могло Статися, але від знання про те, що найімовірніше таки сталося… просто неба, на самоті, завжди легше впустити до себе Панічний страх глушини, але тут маємо справу із міською хандрою, яка тільки й чекає, коли ти розгубишся або лишишся один на шляху часу, коли нема більше Історії, нема капсули машини часу, щоб знайти дорогу назад, лишень запізнення та відсутність, що заповнюють депо після евакуації столиці, а міські родичі козлоногого бога очікують на тебе край світла, награють мелодії, які завжди грали, але тепер вони чутніші, бо все інше відійшло або затихло… душі ластівок, викроєні з брунатних сутінок, підносяться до білих стель… вони є унікальними для Зони, вони підпорядковуються новій Невідомості. Колись привиди мали подобу мертвих або були видіннями живих, але тут, у Зоні, категорії геть затуманилися. Статус імені, за яким ти сумуєш, яке любиш і шукаєш, тепер став неоднозначним і далеким, але навіть більшим за бюрократію масової відсутності — дехто досі живий, дехто помер, але багато хто, дуже багато хто забув, яким він є… Від їхніх подоб нема користі — тут, унизу, вони лишень обгортки, залишені на світлі, в темряві: зображення Невідомості…

Пост-А-4-те людство ворушиться, гуркоче і кричить серед тунелів. Слотроп помічає цивільних з беджиками і в хакі, у підшоломниках з трафаретними «GE[329]», іноді йому кивають, блискають окулярами під далекою лампочкою, але частіше просто не звертають уваги. Військові бригади ходять туди-сюди, не в ногу, бурчать, совають контейнери. Слотроп зголоднів, Косоокого Джеймса ніде не видно, і тут ніхто не запитає, «як справи», а щоб нагодувати вільного репортера Яна Скаффлінґа — про це і не йдеться. Хоча ні, стривай, ти бач, он делегація дівуль в облиплих рожевих лаборантських халатах, що ледь сягають голих стегон, шпортаються по тунелю на модних золотавих танкетках.

— Ah, so reizend ist! — Забагато, щоб обійняти всіх одночасно. — Hübsch, was[330]? — Ну-ну, дівчата, не всі одразу, вони хихотять і чіпляють йому на шию розкішні гірлянди зі сріблястих гайок і фланцевих фітингів, червоних резисторів і нанизаних, як сосиски, яскраво-жовтих конденсаторів, із залишків прокладок, миль алюмінієвої стружки, стрибучих, закручених і блискучих, як голівка Ширлі Темпл — агов, Гоґане, залиш гавайських танцюристок собі, — і куди ж це вони його цуплять? У порожню Штольню, де влаштовують казкову багатоденну оргію: курять опій, бавляться, співають і тягаються.

Переходимо до Штольні 20 і далі, там руху більше. Ця частина заводу працювала на А-4, Ракета ділила її з V-1 і монтажем турбогвинтових двигунів. Ось із цих штолень, 20-х, 30-х і 40-х, перехрещені деталі Ракети згодовували двом головним конвеєрам. Заходиш глибше і простежуєш шлях постання Ракети: нагнітачі, центральні відсіки, головні частини, силові агрегати, системи керування, хвостові відсіки… чимало хвостових відсіків так тут і лишилися, поперемінно штабельовані стабілізаторами вгору/стабілізаторами донизу, ряд за рядом, однаковий хиткий і м’ятий метал. Слотроп чвалає далі, бачить на їхніх поверхнях відображення свого обличчя, бачить, як воно викривлюється і зісковзує — велика, хлопці, підземна кімната сміху та й годі… В тунелі вервечкою вишикувалися порожні візки на маленьких металічних коліщатах: везуть чотирилóпатні стрілоподібні конструкції, спрямовані до стелі — ой. Точно — гостроконечні дефлектори, видно, стикувалися із ракетним двигуном, таки-так, ось вони, ціла купа, великі, курва, падлюки, заввишки зі Слотропа, біля форкамер намальовані білою фарбою величезні літери «А»… Нагорі причаїлися тлусті звивисті труби у білій термоізоляції, обпалені ярмулки рефлекторів сталевих ламп не дають жодного промінчика світла… уздовж осі тунелю вишикувалися сталеві стовпи, витончені, сірі, гола різьба вкрита задавненою іржею… запасні частини омивають блакитні тіні, лягають на обшивку та опори, які сполучаються із відсирілими цегляними колонами з димар завбільшки… біля колій снігові замети скловолоконної ізоляції…

Остаточний монтаж відбувався у Штольні 41. Поперечний тунель завглибшки 50 футів, щоб влізла готова ракета. Звуки гулянки, відверто неврівноважені голоси бубнявіють, відлунюють од бетону. Особовий склад суне центральним тунелем — очі скляні, обличчя розпашілі. Слотроп мружиться і зазирає у довгу яму, бачить юрми американців і росіян, що обступили велетенську дубову бочку з пивом. Німець-цивільний завбільшки з гнома, з рудими вусами, як у фон Гінденбурґа, роздає пивні кухлі, здається, із самою піною. Майже на кожному рукаві ряботить артилерійський димок. Американці співають

Мелодію знає кожен американець зі студентського братства, але з якихось причин співають тут у стилі німецьких штурмовиків: у кінці кожного рядка ноти різко обриваються, а тоді пульс тиші перед атакою на наступний рядок.

П’яні позвисали зі сталевих сходинок, обліпили вузенькі трапи. Пивні випари заповзають у довгу печеру поміж блоків брудно-оливкових ракет, що вже завалилися на бік або поки що стоять.

Слотроп зголоднів, його мучить спрага. Попри явно відчутні міазми зла у Штольні 41, він заходжується шукати прохід, щоб спуститися і щось перехопити на обід. Виявляється, що єдина дорога вниз — це трос, причеплений до підйомника нагорі. Гладкий селюк, рядовий першого класу, мало не лежить у кріслі в будці й цмулить вино.

— Уперед, Джексоне, трохи покатаєшся. Мене вчили цього в УГР[332]. — Розправивши вуса, щоб підкреслювали, як йому здається, вольову верхню губу, Ян Скаффлінґ моститься — одна нога у канатній петлі, друга в повітрі. Стугонить електромотор, Слотроп розтискає пальці на останніх сталевих перилах і хапає канат, а під ним розверзається 50 футів сутінків. А… Опускається над Штольнею 41, далеко під ним море голів, смолоскипами в тінях колихається пивна піна — аж раптом мотор вимикається, і Слотроп каменем падає вниз. Курва його мама…

— Я ще такий молодий! — верещить він, і голосок тоненький-тоненький, немов у підлітка по радіо, що дуже ніяково, але на нього летить бетонна підлога, видно кожну відмітку, кожну темну зернинку тюринґського піску, на якому його розплескає, а поблизу жодної коробки, аби відбутися потрощеними кістками… Залишається футів десять, аж тут рядовий першого класу тисне на гальмо. Маніакальний регіт нагорі, канат туго напинається і бринить під Слотроповою долонею, аж поки його руки не відриваються від каната, він перекидається, а тоді, спійманий за ногу, плавно в’їжджає сторч головою у юрму роззяв, що стовпилися довкола пивної бочки і вже звикли до таких прибульців, тож далі горлають:

Молоді американці по черзі підводяться (за бажанням), підносять кухлі і співають про різні способи Робити Це з А-4 або із суміжним обладнанням. Слотроп не знає, що вони співають для нього, та вони й самі цього не знають. Перевернуту сцену він спостерігає з певним занепокоєнням: до мозку приливає кров, і до Слотропа приходить усвідомлення того, що за гомілку його тримає Лайл Бленд. Він статечно пливе на околицю свята.

— Гей! — зауважує підстрижений під їжака юнак, — це-е ж просто якийсь Тарзан, хіба ні? Ха! Ха! — Пів дюжини добряче осоловілих артилеристів із задоволеним ревінням намагаються ухопити Слотропа. Добряче накрутившись і наштовхавшись, він визволяє ногу з петлі. Під завивання підйомника трос повзе нагору, до жартуна біля кнопок і до наступного бовдура, якого він вмовить прокататися.

Росіяни п’ють невпинно і мовчки, човгають чобітьми, супляться, може, намагаються перекласти ці лімерики. Не добереш, американці тут з мовчазної згоди росіян, а чи навпаки. Хтось підсовує Слотропу гарматну гільзу, холодну, як лід, на боках піна.

— Ти бач, англійців ми й не чекали. Гарна забава, еге ж? Нікуди не зникай, він скоро підійде.

— Це хто? — Перед очима Слотропа звиваються тисячі світляних черв’яків, нога, оживаючи, береться шпичаками. Ух, яке холодне пиво, холодне і гіркувато-хмільне, нема чого пертися вгору на свіже повітря, пий, аж поки… — ааххх. Виринає утоплений в піні ніс, вуса білі, шумують пухирцями. Десь на краю товариства хтось гукає:

— Ондечки він, уже йде!

— Дайте йому пива!

— Здоров, майоре, пане-брате!

— Що діється? — запитує Слотроп крізь шапку посталого в його руці наступного пива.

— Це майор Марві, а це його відхідна. — Всі «Мамки Марві» співають «Бо він наш веселий товариш». Цього ніхто не може заперечити, якщо хоче ще ряст потоптати, — мимохіть складається таке враження…

— А куди він відходить?

— Геть.

— Я собі гадав, що він приїхав побачитися з «GE».

— А ти думаєш, хто це пригощає?

У підземному світлі майор Марві ще менш привабливий, ніж у місячному світлі на даху товарного вагона. Складки жиру, витрішкуваті очі, а блискучі зуби тут ще сіріші, щербатіші. Смужка пластиру наліплена, як у спортсмена, на перенісся, а фіолетово-жовто-зелена гама кольорів навколо ока свідчить про нещодавній стрімкий політ до узніжжя залізничного насипу. Тисне руки доброзичливцям, обмінюється чоловічими ніжностями, приділяючи особливу увагу росіянам:

— Закладаюся, ви його присмачили горілкою! Га? — Провадить далі: — Що скажеш, Владе, як твоя дупа? — Росіяни, здається, не розуміють, дивляться на вишкірені ікла усмішки, на крашанки очей. Слотроп саме пирхає піною з носа, коли Марві його зауважує і витріщається вже без найменшої награності.

— Ага, ось де він! — реве оглушливо і тицяє тремтячим пальцем у Слотропа. — Ось де той аглицький скурвий син, хапайте його, хлопці! — Хапайте його, хлопці? Якусь мить Слотроп дивиться на палець, облямований чарівними закарлюками та складками жиру.

[329] «General Electric».

[330] Який гарний, правда? (нім.) (прим. пер.).

[332] Управління громадських робіт (прим. пер.).