Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щотижневі інструктажі у «Білій візитації» майже припинилися, останніми днями старого Бригадира майже не видно. Засиджені херувимами коридори і закапелки, весь ПОТІК відчуває бюджетну нестабільність.

— Старий боїться, — кричить Майрон Ґрантон, що останніми днями також не надто відзначається стабільністю. Група Слотропа зійшлася на регулярні збори у крилі Абреакційних досліджень. — Він усе завалить, йому на це стане одної паскудної ночі…

Досить таки добре виплекана паніка спостерігається в усіх присутніх. Десь на другому плані тиняються лаборанти, збирають собаче лайно та калібрують інструменти. Щури та миші, білі, чорні, а також кількох відтінків сірого, торохтять колесами у добрій сотні кліток.

Лишень Пойнтсмен зберігає спокій. Незворушний і сильний. Його лабораторні халати останнім часом навіть почали набирати безтурботності Севіл-Роу: приталений одяг, сміливі розрізи, делікатніша тканина, хвацько зазубрені вилоги. У цей виснажливий і тяжкий час він пашить достатком. Коли нарешті стихає гавкіт, він починає говорити, заспокійливо:

— Жодної загрози.

— Жодної загрози? — волає Аарон Троустер, і багато хто знову починає буркотіти й гарчати.

— За одну добу Слотроп вибив Додсон-Трака і дівчину!

— Усе валиться, Пойнтсмене!

— Відколи повернувся сер Стівен, Фіцморіс-гаус вийшов із гри, і від Дункана Сендіса надходять якісь дивні запити…

— Це зять прем’єр-міністра, Пойнтсмене, недобре, ой недобре!

— Уже починає відчуватися дефіцит…

— Фінансування, «Якщо спокійний ти перед юрбою[259]», є і невдовзі почне надходити… безперечно, ще до того, як ми потрапимо в якусь серйозну халепу. Сер Стівен аж ніяк не «вийшов із гри», він із великим задоволенням працює на Фіцморіс-гаус і почувається досить затишно, якщо хтось має бажання, може перевірити. Місс Борґесіус досі бере активну участь у програмі, а містер Дункан Сендіс на всі свої запити отримує відповіді. Але найліпше те, що у нас буде фінансування аж до 46-го фінансового року, і лише тоді може підвести голову якийсь там дефіцит.

— Знову ваші Зацікавлені Сторони? — каже Ролло Ґроуст.

— А я помітив, що Клайв Моссмун з «Імперського хімічного» про щось із вами перешіптувався, — зауважує раптом Едвін Трікл. — Ми із Клайвом курс чи два студіювали органічну хімію в Манчестері. А що, ІХТ — один, е-е, з наших спонсорів, Пойнтсмене?

— Ні, — впевнено, — річ у тім, що Моссмун уже кілька днів працює на Малет-стрит. Боюся, ми не думали про щось серйозніше, ніж про звичайну координацію дій щодо Шварцкомандо.

— Дідька лисого не думали. Я добре знаю, що в ІХТ Клайв керує Дослідженнями полімерів.

Витріщилися один на одного. Один бреше чи блефує, брешуть чи блефують обоє, або обоє і брешуть, і блефують. Хай там як, але Пойнтсмен має певну перевагу. Поставши перед загрозою згортання програми, він таки набрався Розуму: якщо в Природі є якась життєва сила, то в бюрократії нічого подібного нема. Жодної тобі містики, все зводиться, як і належить, до бажань окремих людей. Серед них є і жінки, Боженьку, благослови їхні порожні голівки. Але виживання залежить від сили бажання або від того, наскільки ліпше за того хлопця ти знаєш Систему та як нею користуватися. Це робота і більше нічого, тут нема місця для жодних надлюдських тривог — вони лиш розслабляють, ожіночують волю: людина або потурає їм, або бореться з ними і перемагає, und so writer[260].

— Мені дуже хочеться, щоб ІХТ таки профінансував частину роботи, — усміхнувся Пойнтсмен.

— Щось непереконливо, непереконливо, — буркоче молодший за нього доктор Ґроуст.

— Та яка різниця? — кричить Аарон Троустер. — Якщо старий почне комизитись, усій виставі гаплик.

— Бригадир Пудинг не відступиться, — Пойнтсмен дуже розмірено, спокійно, — ми з ним уже про все домовилися. Подробиці — другорядні.

А вони на його збіговиськах завжди другорядні. Увагу Трікла легко перевели на проблему Моссмуна, а Ґроустові закиди ніколи не призводили до серйозного протистояння і навіть корисні для створення видимості відкритої дискусії, як випадки з Троустеровими істеричними вибриками — для відволікання уваги… Отже, зібрання розходиться, змовники йдуть пити каву, до дружин, до віскі, до ліжка, до байдужості. Веблі Сільвернейл затримується, щоб забрати своє аудіовізуальне причандалля й понишпорити в попільничках. Песикові Вані, що на якийсь час повернувся до нормального стану психіки, якщо не нирок (вони за деякий час стають дуже вразливими до бромідної терапії), надано короткострокову відпустку від випробувального стенду, і він саме заходиться обнюхувати клітку Щура Іллі. Тим часом Ілля притискається мордочкою до гальванізованого дроту клітки, й обоє завмирають — ніс до носа, життя до життя… Сільвернейл затягується м’ятим недопалком, цупить 16-міліметровий проєктор, виходить з відділу Абреакційних досліджень, іде повз довгий ряд кліток, бігові колеса мерехтять під флуоресцентними лампами. Ану цить, пуцьвірінки, шандар інде. А він так нічо, Луї, хлопець нормальний. Решта регоче. Що жи він тоди тутка ходит, га? Над головою дзижчать довгі білі лампи. Лаборанти в сірих халатах теревенять, курять, пораються хто коло чого. Вважай, Ліваку, вони за тобов тепер точно прийдут. Ти диви, хмикає Миша Алєксєй, якби він мене взяв, то я б насрав йому просто в руку! Ох, ліпше не треба, ти ж знаєш, що приключилося зі Слимаком? Вони його підсмажили, коли він отакої втяв, дівко, ох, і зганьбився він із тим скурвим лабіринтом. Сто вольтів. Потім казали, мовляв, «нещасний випадок». Аякже… направду нещасний!

Згори, з ракурсу німецької камери, Сільвернейлу спадає на думку, що ця лабораторія також лабіринт, а хіба не… біхевіористи бігають проходами між столами і стійками, як ті миші зі щурами. Закріплення рефлексу для них — це не їстівна балабушка, а вдалий дослід. Але хто спостерігає згори, хто фіксує їхні реакції? Хто чує звірят у клітках, коли вони паруються, або вигодовують малечу, або спілкуються крізь сірі ґрати, або, як от тепер, починають співати… виходять зі своїх загородок, по суті, виростають до розмірів Веблі Сільвернейла (хоча ніхто з лаборантів, здається, цього не помічає) і танцюють з ним довгими проходами біля металічного апарата, тож барабани «конґа» і жагучий тропічний оркестр підхоплюють дуже популярний ритм і мелодію

Виткі пасма танцю. Щури та миші йдуть колами, вигнутими туди-сюди хвостиками утворюють хризантеми і променисті сонечка, а потім усі зливаються в одну велетенську мишу, і посеред її ока постає усміхнений Сільвернейл, руки розкинуті літерою V, а сам він дотягує останню ноту пісні разом з велетенським хором та оркестром гризунів. В одній з класичних пропагандистських листівок Відділу психологічної боротьби міститься заклик до фольксґренадерів: SETZT V-2 EIN[261]!, а нижче примітка, в якій тлумачиться, що V-2 означає піднести обидві руки догори на знак «почесної капітуляції» — ось такий чорний гумор, — а тоді ще й транскрипція речення англійською «я здаюся» — «еі ssörrender». То означає це V у Веблі перемогу, а чи ссьорендер?

Так, отримали вони свою мить свободи, Веблі був лише запрошеною зіркою, але час повертатися до кліток, до раціоналізованих форм смертовбивства — до смерті на службі в єдиного біологічного виду, проклятого знанням про свою смертність…

— Я б усіх вас повипускав, аби знав як, але там немає свободи. Всі тварини, рослини, мінерали, ба навіть інші види людей — усі вони безупинно, буквально щодня, трощаться і складаються докупи, щоб зберегти нечисленну еліту, представники якої найгучніше просторікують про свободу, але самі найменш вільні. Не можу вам навіть дати надію, що одного чудового дня буде якось інакше, що Вони колись вийдуть назовні й забудуть про смерть, і розгублять витончений жах своєї технології, і перестануть використовувати інші форми життя, аби хоч на терпимому рівні утримувати те, що не дає спокою людям, — і будуть натомість як ви, просто тут, просто живими… — Запрошена зірка іде геть коридором.

Усе світло, крім бризок кількох ламп, у «Білій візитації» згасає. Небо сьогодні темно-синє, синє, як флотська шинель, і хмари на його тлі дивовижно білі. Вітер пронизливий і холодний. Старий бригадир Пудинг, тремтячи, вислизає зі свого помешкання, вниз чорними сходами, маршрутом, відомим йому одному, під зоряним світлом прямує порожньою оранжереєю, уздовж галереї, обвішаної мереживними дженджиками, кіньми, дамами, в яких не очі, а круто зварені яйця, відтак через невеличкі антресолі (найнебезпечніше місце…) до комірчини, де гори мотлоху і розмитий морок попри далеке вже дитинство викликають холодок остраху, а тоді знову назовні металічними сходами, вже співаючи для хоробрості, як він сподівається, тихо:

і нарешті у крило Д, де ще утримуються божевільні з 30-х. Нічний черговий спить під газетою «Дейлі Гералд». На вигляд просто нечесане вайло, але читає передовицю. А чи не передвістя це чергових виборів? От халепа…

Але є наказ: бригадира пропускати. Старий іде повз вартового, часто дихає, у горлі хрипить слиз. Він уже в тих літах, коли слиз — його щоденний супутник, вікова культура слизу з тисячею проявів, згустками на скатертині в друга, вночі перетворює дихальні шляхи на жорсткі сопла — цілком достатньо, щоб затьмарити сни, а самого розбудити, змусити благати про пощаду…

Голос із камери, надто далеко, аби сказати, з якої саме, виспівує: «Я благословенний Метатрон. Я хранитель Таємниці. Я вартовий Трону…» Тут найбільші вігівські безчинства здерто або зафарбовано — навіщо тривожити пацієнтів? Все у нейтральних тонах, м’яка обшивка, на стінах репродукції імпресіоністів. Залишилася лиш мармурова підлога, і під світлом лампочок вона виблискує, наче вода. Старий Пудинг має проминути пів дюжини кабінетів і палат, перш ніж дістатися мети свого походу. Ще й двох тижнів не минуло, а вже відчувається ритуальність повторення. У кожній кімнаті на Пудинга чекає неприємність, випробування, які він має витримати. А чи не Пойнтсмен усе це влаштував? Аякже, точно, саме він… і як оцей жовторотий пуцьвірінок дізнався, невже я уві сні розпатякав? Невже вони ночами підкрадалися зі своїми сироватками правди, аби… і щойно майнула думка, як ось його перше на сьогодні випробування. На столі у першій кімнаті шприц для підшкірних ін’єкцій. Дуже чіткий і блискучий, а решта кімнати дещо не у фокусі. Так, уранці я трохи не той… не можу прокинутися після цих снів — а чи сни це? Я говорив… Але більше нічого не пригадує, лишень пам’ятає, що говорив, а хтось слухав… Тремтить від страху, обличчя біліше за побілену вапном стіну…

[259] Перший рядок із вірша Кіплінга «Якщо» (пер. М. Стріхи).

[260] І так далі (нім.) (прим. пер.).

[261] Встав V-2 (нім.).