Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

(6) (День Вознесіння й жертвопринесення. Відзначається всією країною. Витоплюється жир, кров капає і випалюється на буру сіль…) Ви принесли в жертву чиказького підсвинка, так, форест-гілльське лоша, так. (Голос слабшає…) Ларедське ягня. Так. Ой. Стривай. А що це, Слотропе? Тобі ж ніколи і ніяк — Кеноша-хлопчак. Струнко, Слотроп.

ПОТІК: Сьогодні, Слотропе, знову хотілось би побалакати про Бостон. Минулого разу, якщо пригадуєте, ми обговорювали проблему негрів у Роксбері. Ми, безперечно, знаємо, що вам це не надто приємно, але спробуйте, дуже прошу. Отже… де ви, Слотропе? Що-небудь бачите?

Слотроп: Ну, не те щоб бачу…

З ревінням влітає підземкою, лишень у Бостоні, сталь і вуглецевий саван поверх давньої цегли…

Чорні обличчя, біла скатертина, блискають дуже гострі ножі, викладені біля тарілок… дим тютюну й ґанджі густо змішуються, від нього червоніють очі, він міцний, як вино, а як інакше заб’ємо косяк, щоб від дурнини в мозку процес! аби всі звивини зовсім вирівнялися, ав-жеж!

ПОТІК: Ви сказали «авжеж», Слотропе?

Слотроп: Та годі вам… чого ви знову починаєте…

Білі студенти вигукують свої замовлення ансамблю на естраді. Голоси первачків зі східної школи, срака вимовляють губами, складеними гузенцем, — виходить шьррякя… ледве на ногах тримаються, заливають очі. Азійська конвалія, велетенські філодендрони, віяла зеленого листу і гілки тропічних пальм звисають у напівтемряві… два бармени, дуже світлий вест-індієць, тендітний, з вусиками, та його партнер на побігеньках — чорний, немов рука у жіночій оперній рукавичці, — невтомно рухаються перед глибоким океанічним дзеркалом, воно затягує більшу частину зали в металічні тіні… на сотні пляшок світло утримується недовго, потім воно стікає у дзеркало… якщо хтось нахиляється припалити, полум’я відбивається лишень темною призахідною жовтогарячістю. Слотроп не годен розгледіти навіть власного білого обличчя. Жінка за столиком відхиляється — глянути на нього, її очі одразу ж кажуть, хто він насправді. До губної гармоніки в кишені повертається латунна інертність. Важкенька. Джайвовий реквізит. Але він бере її з собою, хай би куди пішов.

Він колінкує біля унітаза в чоловічій вбиральні танцзалу «Трояндовий край», нагорі, блює пивом, гамбургерами, картоплею у фритюрі, салатом від шефа з французькою приправою, половиною пляшки «Моксі»[79], пообідніми м’ятними пастилками, батончиком «Кларк», фунтом солоного арахісу і вишенькою з чогось старомодного якоїсь редкліфської дівулі. Без жодного попередження, поки з очей течуть сльози, ХЛЮП — гармоніка вислизає у все це, бееее, в паскудний унітаз! Й одразу по її яскравих боках течуть бульбашки, і по коричневому дереву, десь полакованому, десь витертому губами, ці тоненькі срібні зернятка — вервечкою на волю від спуску гармоніки до кам’яно-білої шийки і в ніч іще глибше… Настане день, і Армія США зодягне його в сорочки із ґудзиками на кишенях, але тієї довоєнної пори він довіряв лише крохмально-білосніжним «Ерроу», де кишені сходяться так, аби звідти нічого не… Але ж ні, ні, дурню, гармоніка вже випала, забув? Низькі язичкові на мить заспівують, вдаряючись об фаянс (а десь у вікно стукотить дощ — і зовні, по листовому залізу вентиляції: холодний бостонський дощ), відтак тонуть у воді, позначеній останніми жовчно-брунатними завитками його блювотиння. Не повернеш. Треба або відпустити гармоніку, свою срібну мрію про пісню, або пірнути за нею.

За нею? Біля запорошеного шкіряного сидіння чекає Рудий, ну, негр-чистильник. Негри чекають по всьому занехаяному Роксбері. За нею? З танцмайданчика завиває «Черокі», понад хай-хетом, контрабасом, тисячею пар ніг, де несамовиті рожеві вогні осявають не блідолицих гарвардських хлопчаків із подружками, а юрбу розцяцькованих червоношкірих. Пісня, яку саме грають, — ще одна брехня про злочини білих, але у потоці «Черокі» захлинулося більше музик, ніж їх зуміло проплисти ним до кінця. Усі ці довгі, довгі ноти… навіщо вони, що з ними робити так довго? Жени у Нью-Йорк, може, встигнеш на останнє відділення — на 7-й авеню між 139-ю та 140-ю сьогодні «Птаха» Паркер покаже, що треба робити з найвищими нотами, аби розламати мелодію на змилуйся та що ж це таке трясця просто кулемет якийсь хлопака та він поїхав тридцять друга нота — промов дуже швидко (тридцятьдруганота) гном’ячим голосом, якщо врубаєшся, що там лине із «Будинку Чилі Дена Волла[80]» і вниз вулицею, — курва, та по всіляких вулицях (до 39-ї його подорож уже почалася: уздовж нутром найтвердіших соло-гудків — уже ледаче дуже потішне дум-ди-дум старого Містера курва Смерть власного персоною) по радіохвилях, на світські вечірки, іноді аж і до того, що струменить з динаміків, захованих у міських ліфтах і магазинах, співає його пташка, сперечаючись із колисковими Чувака, перекриваючи хмільне тринькання нескінченно, бездарно перетягнутих струн… Отже, пророцтво, навіть тут, на дощовій Массачусетс-авеню, нині здійснюється в «Черокі», саксофони внизу переходять уже до якоїсь ох в натурі чортівні…

Якщо за гармонікою в унітаз, доведеться Слотропові головою вперед, а це недобре, бо тоді срака зависне безпорадно у повітрі, а довкола ж негритоси, а йому цього аж ніяк не треба, бо сам мордою у смердючу невідому твань, а брунатні пальчики як почнуть розстібати на ньому пасок, розривати матню, сильні руки розведуть ноги — і він уже відчуває на стегнах студений лізольний подих, бо довгі труси так само сповзають разом з усіма різнобарвними приманками на окуня й наживками на форель. Він намагається щонайглибше залізти в очко унітаза, а тим часом крізь смердючу воду ледь чутно долинає гомін цілої смаглявої банди моторних негрів, які, щасливо галасуючи, завалюють у вбиральню для білих, юрмляться довкола бідолашного Слотропа, наспівуючи: «Дай-но мені тальку, Малкольме!» І голос у відповідь — чий же, як не цього Рудого, хлопчика-чистильника, він десятки разів начищав чорні лаковані мешти Слотропа, ставши навколішки і клацаючи щіткою в такт… а Рудий — це довготелесий, кістлявий хлопака, негр-чистильник із чудернацьким прямим волоссям, який для всіх гарвардців завше був просто «Рудим»: «Чуєш-но, Рудий, «Шейхів» не маєш там у шухляді?» — «А привітнішого телефончика нема, га, Рудий?» — цей негритос, чиє справжнє ім’я нарешті посеред унітазу сягає слуху Слотропа — а грубий палець із хляпом дуже слизького желе чи то крему вже підповзає жолобком до його дірки, дорогою викладаючи волоски кривою лінією, наче малюючи річкову долину на топографічній карті, — справжнє ймення Малкольм, і всі чорні залупи знають його, цього Малкольма, увесь час знали — Рудий Малкольм, Небачений Нігіліст, каже: «Божечку, таж він увесь сама срака, га?» Курва твоя мама, Слотропе, ну тебе й нагнули! Хоча він і спромігся так глибоко запхатися, що стирчать самі ноги, а сідниці здіймаються й перекочуються під водяною поверхнею, наче мертвотно-бліді крижані опуклості. Стінками білого унітазу тече вода, студена, як дощ надворі. «Тримай, щоб не втік!» — «Аякже!» Далекі руки хапають його за литки й щиколотки, ляскають його підтяжками і тягнуть за шкарпетки у ромбик, що їх матуся сплела йому спеціально для Гарварду, проте чи їх захист настільки надійний, а чи він так глибоко заліз в унітаз, що доторку майже не відчуває…

І ось він струснув їх усіх, дотик останнього негритоса лишився десь нагорі, а сам він вільний, слизький, мов риба, і його цнотлива срака незаймана. Тут хтось би сказав хух, Богу дякувати, а хтось би трохи постогнав, ех, курва, але Слотроп не каже майже нічого, бо майже нічого не відчуває. Та-а понад те — досі жодного сліду його загубленої гармоніки. Світло тут, унизу, темно-сіре й доволі тьмаве. Вже якийсь час він помічає лайно, що химерно обліпило стінки керамічного (а на цю мить — залізного) тунелю, в якому він тепер перебуває: незмивне лайно, жорсткою водою заздалегідь зліплене у нарости на його шляху, у візерунки схем, обтяжені смислом, як знаки крему для гоління «Бірма-Шейв» туалетного світу, смердючі й липкі, криптичні й гліптичні, ці форми окреслюються і плавно минають, а він і далі спускається довгим каламутним тунелем відходів. «Черокі» дуже нечітко все так само пульсує нагорі, акомпануючи йому до самого моря. Він усвідомлює, що здатен розрізнити сліди лайна за очевидною належністю тому чи тому знайомому гарвардцеві. Щось тут, звичайно, негритянське, та воно на вигляд однакове. Гей, он те — Індик Бідл, мабуть, того вечора, коли ми всі їли китайське рагу у «Примхах Фу», що в Кембриджі, адже тут десь паростки квасолі і навіть натяк на соус із дикої сливи… це ж треба такого, деякі відчуття й справді загострюються… ох ти… «Примхи Фу», а хай йому біс, скільки місяців минуло. Та-а до того ж Дампстер Віллард, того вечора він мав закреп, ні? — чорне лайно, таке тужаве, як смола, що колись застигне прозорим темним бурштином. У тупих неохочих дотиках уздовж стінки (що свідчать про реверс його власного зчеплення) він, надприродно чутливий до гімна, здатен розрізнити прадавні муки бідолахи Смітника, який минулого семестру намагався накласти на себе руки: диференціальні рівняння ніяк не бажали сплітатися для нього елегантним візерунком, мама в насунутому на очі капелюсі та колінами в шовку нахилялася над столиком Слотропа у «Великому Жовтому Грилі Сідні», аби випити за нього пляшку канадського елю, редкліфські дівки його уникали, чорні професіоналки, з котрими його зводив Малкольм, втелющували йому еротичних мук за долар стільки, скільки міг витримати. Або ж, коли мамин чек затримувався, скільки міг собі дозволити. Змившись угорі за течією, барельєфний Сміттяр губиться в сірому світлі, ось Слотроп пропливає повз знак Вілла Стоуніблока, Дж. Пітера Пітта, Джека Кеннеді, сина посла — чуєш, де той Джек, цур йому й пек? Якби хто-небудь і врятував гармоніку, то один лишень Джек. Слотроп захоплюється ним здалеку — Джек атлет, добрий, у Слотроповому класі всі його люблять. Щоправда, на історії трішки схибнувся. Джек… можливо, він не дав би їй упасти, здолав би якось тяжіння? Тут, на переході до Атлантики, запахи солі, водоростей, тління слабко докочуються до нього, як шум хвилерізів, так, схоже, Джек би зумів. Заради ще не зіграних мелодій, мільйонів можливих блюзових рядків, нот, що звучать на офіційних частотах, колінець, на які Слотропові не вистачить дихання… наразі не вистачить, але настане день… ну, принаймні, якщо (коли…) він віднайде інструмент, добряче промоклий, значно легше буде грати. В унітазі таку обнадійливу думку затишно нести із собою донизу.

Цієї миті накочується якийсь моторошний сплеск згори, гуркіт наростає припливом, запакований по самісіньке «фе» хвилевий фронт лайна, блювотини, туалетного паперу та волохняшок лайна з волоссям у химерній мозаїці налітає на переляканого Слотропа, наче потяг підземки на бідолашну жертву. Тікати нема куди. Скам’янілий, він озирається через плече. Стіна височіє і тягне за собою довгі мацаки засраного паперу, нарешті удар — ГААХХХ! Він пробує, мов жаба, останньої миті хвицнути, але його вже змиває стовп зливної води, темний, немов телячий холодець, по хребту між лопатками, папір рветься, обліплює губи та ніздрі, все довкола нуртує і смердить лайном, а він змушений відмахуватися віями від налиплих на них крихітних волохняшок гімна, а це гірше за торпедну атаку япошок! Брунатна маса плине далі, тягне його, безпорадного, за собою… схоже, він бовтається догори дриґом — хоча у цьому вирі лайна до пуття й не второпаєш, оку нема за що зачепитись… час від часу він треться об якісь корчі, а може, об якісь кучеряві деревця. Спадає на думку, що він давненько не торкався твердої поверхні — відколи почав перекидатися, якщо він і справді перекидається.

Під кінець бурі довколишні сутінки починають світлішати. Щось таке, наче досвіток. Мало-помалу кружляння спиняється. Останні жмути гімняного паперу, майже пульпа, відступають… бридкі, розчиняються, пливуть геть. Його заливає зловісне світіння, водянисте й крапчасте, аби лиш ненадовго, бо чого від нього чекати? Але в цих пустищах живуть «контакти». Знайомі. У шкаралупі старих і, схоже, непоганої кладки руїн — одна вивітрена клітка за іншою, багато безверхих. У чорних печах палають вогнища, в стандартних іржавих бляшанках з-під лімської квасолі от-от закипить вода, дірявими димарями здіймається пара. А вони сидять собі на вичовганих плитах підлоги і роблять щось… як би сказати ліпше… щось ледь не релігійне… Спальні облаштовані як слід, лампи вмикаються і світять, зі стін і стель звисає оксамит. До останньої забутої і вкритої пилюкою синьої пацьорки під «Кейпгартом[81]», до останнього висхлого павучка та мережива складок на ворсі килимів химерність цих жител його страшенно вражає. Тут рятуються від лиха. Не обов’язково від змиву в Туалеті — тут це лише можлива халепа, за цим прадавнім небосхилом, у його роз’їденій одноманітності, — але від чогось такого, що моторошно впало на країну і чого бідолашний змоклий Слотроп не годен ані роздивитися, ані почути… ніби тут щоранку Перл-Харбор невидимо валиться з неба… У волоссі туалетний папір, у правій ніздрі застрягла волохата і туга волохняшка. Тьху, тьху! На цьому ландшафті безмовно вгадується розор і занепад. Ані сонця, ані місяця — лишень довгі пологі хвилі світла. Це негритянська волохняшка гімна, він знає напевне, коли намацує — вперта, наче зимова шмаркля. Видирає нігтями, до крові. Стоїть поза цими комунальними кімнатами і приміщеннями, на власному пустельному високогір’ї, рудувато-коричневий яструб — два яструби — пливуть у повітряному потоці, оглядають виднокруг. Холодно. Вітряно. Слотроп відчуває лише свою окремішність. Кличуть до себе, досередини, але він не може. Щось не пускає: опинишся всередині — то ніби дав обітницю на крові, не відпустять. Жодної гарантії, що не загадають зробити щось… щось таке…

Ось кожен окремішній камінь, шмат фольги, дерев’яний цурпалок, уламок скіпки для розпалу чи клапоть тканини стрибає вниз і вгору: здіймається на десять футів, а потім знову падає на хідник із різким виляском. Світло густе й водянисто-зелене. Вулицями в унісон злітає й падає сміття, наче віддане на поталу якійсь глибокій розміреній хвилі. Крізь вертикальний танець важко щось розгледіти. Барабанний дріб на хіднику триває одинадцять тактів, дванадцятий — пауза, цикл починається знову… це ритм якоїсь народної американської мелодії… На вулицях безлюдно. Досвіток. А може, сутінки. Металеве сміття сяє жорстко, з ледь не суворою впертістю.

І от вам Кратчфілд, а чи Краучфілд, хлопець із Заходу. Не «архетипний» переселенець, але один-єдиний. Зрозумійте, такий він був лише один. Лишень один індіанець вступив з ним у бій. Лишень один бій, одна перемога, одна поразка. І тільки один президент, і один убивця, і одні вибори. Воістину. Всього по одному. Ви подумали про соліпсизм, уявили собі, що вся споруда населена — на вашому рівні — лиш одним, який жах, одним-єдиним. Усі інші рівні до уваги не брати. Але виявляється, що не так уже й самотньо. Негусто, звісно, але значно ліпше за самотину. Всіх по одному, не так уже й зле. Пів Ковчега — ліпше, ніж узагалі ніякого. І ось цей Кратчфілд, бурий через сонце, вітри і багнюку — якщо порівняти з темно-брунатними дошками стайні чи комори, він деревина геть з іншим волокном та лаком. Доброзичливий, вигідно влаштувався на багряному гірському схилі, мружиться проти сонця. Тінь його грубо пробивається назад крізь дерев’яне сито стайні — крокви, стовпи, стояки, ясла, підставки для ночов, балки, лати покрівлі, крізь яку сіється сонце: сліпучі емпіреї навіть на схилі дня. За вбиральнею хтось грає на губній гармоніці — якийсь музичний ненажера гігантськими п’ятинотними акордами, що засмоктують увесь рот, виводить мелодію

А чого ж, нормальна така Червона річка, а як не вірите — спитайте ось цього «Рудого», хай би де він був (я вам розповім, що за Червоні, зачухані друзяки ФДР[83], вони хочуть усе це відібрати, щоб в усіх бабів ноги волоссям поросли, та й віддайте їм усе, а то підірвуть чорну круглу залізяку із ґнотом посеред ночі, закривавивши пшеків у сірих кашкетах, сезонників, негритосів ну так негритосів обов’язково…)

Курдупельний дружок Кратчфілда щойно виповз із комори. Наразі курдупельний дружок, не інакше. За Кратчфілдом всією цією широкою солончакуватою рівниною тягнеться ланцюжок згорьованих курдупельних дружків. А один недомірок у Південній Дакоті,

І так далі і тому подібне, всіх по одному, він Білий Трахальник у тутешньому terre mauvais[84], цей Краучфілд, топче жіночу і чоловічу стать, а також усіх тварин, окрім гримучих змій (власне кажучи — «гримучої змії», оскільки в наявності лишень одна), але останнім часом, судячи з усього, йому на думку спадають також фантазії і про гримучу змію! Зуби ледь лоскочуть крайню плоть… бліда паща розчахується, і моторошна радість в очах-півмісяцях… Його нинішній курдупельний дружок — Ваппо, юний мулат-норвежець, фетиш якого — кінська збруя, йому подобається, коли його шмагають батогом у пропітнілій шкіряній упряжі їхніх мандрів, яким виповнюється нині три тижні — довгенько цей протримався, як на дрібного дружка. Ваппо носить шкіряні ковбойські штани з імпортної шкури газелі, які Краучфілд придбав йому на Орлиному Перевалі у картяра, зі схильністю до опію — той картяр саме востаннє перетинав велику Ріо, прямуючи в пустельну піч дикої Мексики. Крім того, Ваппо хизується банданою класичних пурпурового й зеленого кольорів (подейкують, що у Краучфілда вдома повна шафа шовкових шаликів на «Ранчо Пеліґросо[85]», і він ніколи не виїжджає у гори та й по руслах річок без дюжини-двох, розтиканих по сідельних сумках, це означає, що правило «всього по одному» застосовують лишень до форм життя, таких як курдупельні дружки, а не до предметів на кшталт бандани). А на голові Ваппо носить високий сонцесяйний циліндр із японського шовку. Сьогодні Ваппо виходить зі стайні, схожий на справжнього денді.

— А, Краучфілде, — махає рукою, — дуже добре, що ти прийшов.

— Ти, недомірку, добре знав, що я з’явлюся! — трясця, Ваппо таки трохи намаханий. Вічно під’юджує господаря, сподіваючись отримати шкіряним паском кілька разів по своїх смаглявих афро-скандинавських сідницях, що поєднують у собі каліпігійську округлість, притаманну народностям Темного Континенту, із худорлявою та шляхетною мускулатурою міцного Олафа, нашого білявого північного родича. Але Кратчфілд цього разу лиш одвертається, роздивляється гори вдалині. Ваппо супиться. У його циліндрі віддзеркалюється прийдешнє всеспалення. Білій людині не слід вимовляти лишень одного, навіть знічев’я — чогось подібного: «Сьогодні ввечері примчить Торо Рохо[86]», друзяки й так це знають. Достатньо самого вже вітру, який несе їм індіанський сморід. О Боже, от-от стрілянина почнеться, море крові, а хай йому біс. Вітер подме так потужно, що на деревах з північного боку кров застигне крижаною лускою. З червоношкірим прийде собака — єдиний індіанський собака на цих муругих рівнинах: цей простюх полізе до курдупельного Ваппо і скінчить дні свої на м’ясному гаку за відкритим прилавком на небрукованому майдані в Лос-Мадрес, очі розплющені, шолудива шкіра нечіпана, по вапну й каменю церковної стіни, на осонні, що через площу, стрибають блохи, кров темнішає і запікається на порваній шиї, де зуби Ваппо перегризли яремну вену (а може, й кілька сухожиль, бо голова звисає набік). Гак устромлений в спину, між хребцями. Мексиканські дами тицяють у здохлого пса, а він неохоче гойдається у ранкових пахощах кормових бананів для смаження, солодкої молочної моркви з долини Червоної річки, різноманітних потовчених овочів, кінзи, що пахне тваринним мускусом, міцної білої цибулі, ананасів, що лежать на сонці й уже забродили, тож готові вибухнути, величезних крапчастих полиць гірських грибів. Слотроп рухається поміж рундуків і розвішаних тканин, невидимий серед коней і собак, свиней, ополченців у коричневих мундирах, індіанок з немовлятами, підвішеними у хустках, слуг із пастельних будиночків, що далі на схилі, — площа нуртує життям, і Слотроп збентежений. Хіба не годиться всім бути по одному?

В: Так.

З: Тоді одна індіанка…

В: Одна чистокровна індіанка. Одна mestiza. Одна criolla[87]. Потім: одна з які. Одна навахо. Одна з апачів…

З: Стривайте, спершу був лишень один індіанець. Якого порішив Кратчфілд.

В: Саме так.

Вважайте це проблемою оптимізації. У найкращий спосіб країна забезпечує всіх лишень по одному.

З: А як щодо решти? Бостон, Лондон… Мешканці міст. Ці люди справжні, чи як?

В: Дехто справжній, дехто ні.

З: А справжні люди необхідні? Чи надлишкові?

[79] Освіжаючий напій з гіркуватим присмаком.

[80] Нічний клуб у Гарлемі.

[81] Автоматичний програвач, радіола.

[83] Франклін Делано Рузвельт, президент США у 1933–1945 рр.

[84] Пустище (фр.) Правильніше — terre mauvaise (прим. пер.).

[85] Небезпечне ранчо (ісп.) (прим. пер.).

[86] Червоний бик (ісп.) (прим. пер.).

[87] Метиска… креолка (ісп.) (прим. пер.).