— Іноді… — Але що вона хоче сказати? Що він завжди має бути привабливим, потребувати її й ніколи не ставати таким завислим статистичним херувимом, який, загалом, не бачив пекла, а говорить ніби найпослідущіший грішник…
— Дешевий нігілізм — так це називає капітан Прентіс. Якось удень біля замерзлого ставу поблизу «Білої візитації» Роджер кинувся смоктати бурульки, бабрався і метляв руками, малюючи у снігу янголів, пустував.
— Гадаєш, він не заплатив… — Погляд піднімається, обвітрене лице Пірата закінчується ніби десь у піднебессі, її волосся нарешті перекриває шлях поглядові його сірих суворих очей. Він був другом Роджера, він не грався і не робив підкопів, геть нічого не знав, здогадалася вона, про ці війни бальних туфельок — та йому в будь-якому разі не треба знати, адже вона й так жахлива кокетка… гаразд, нічого серйозного, але ці очі, в які вона так і не змогла глибше зазирнути, від яких так паморочилося в голові, які так вражали, їй-богу…
— Що більше V-2 он звідти очікує пуску от сюди, — сказав капітан Прентіс, — то, очевидно, більше у нього шансів котрусь одну із них упіймати. Аякже, не скажеш, що він не платить бодай мінімального мита. Як, зрештою, і всі ми.
— Ну що ж, — кивнув Роджер, коли вона йому пізніше розповіла, погляд десь блукає — Роджер у роздумах, — знову це кляте кальвіністське божевілля. Плата. Чому їм усе треба тлумачити в категоріях обміну? Чого хоче цей Прентіс, чогось на кшталт Пропозиції Бевериджа[76]? Визначити кожному Коефіцієнт Гіркоти! чудово — постати перед Оцінювальною Комісією, одержати стільки-то очок за те, що єврей, за концтабір, втрачені кінцівки чи життєво важливі органи, за втрату дружини, коханої, близького друга…
— Так і знала, що ти розсердишся, — пробурмотіла вона.
— Я не серджуся. Аж ніяк. Він має слушність. Усе це дешево. Гаразд, але що ж тоді йому потрібно… — ось він походжає задушливою, тьмяною, маленькою вітальнею, завішаною суворими портретами улюблених мисливських собак, що роблять стійку у полях, яких ніколи й не існувало, хіба що в чиїхось фантазіях про смерть, луки золотяться дедалі більше — мірою старіння олії з насіння льону, вони що далі, то осінніші, більш некропольні, аніж довоєнні сподівання, — адже кінець усім перемінам, бо статичний день тягнеться довго, і тетерук завше в розпливчастому злеті, погляди ведуть навскоси через фіолетові пагорби до блідого неба, доброго собаку насторожує споконвічний запах, постріл у нього над головою завше от-от лунає — ці сподівання постають так відверто, так беззахисно, що Роджер навіть у найдешевшому нігілізмі ніяк не може змусити себе зняти картини, повернути їх лицем до шпалер, — чого ви всі від мене хочете, я щодня працюю серед несамовитих божевільних, — Джесіка зітхає о Господи, підібгавши в кріслі гарні ніжки, — вони вірять у життя після смерті, спілкування розуму з розумом, у пророцтва, ясновидіння, телепортацію, — вони вірять, Джес! І… і… — щось не дає йому доказати. Вона забуває про досаду, вибирається з м’якого пейслійського[77] крісла, щоб обійняти Роджера, і звідки вона знає, стегна під теплою спідницею і лобок підсуваються ближче, аби розбудити й підняти його прутень, рештки помади розмазуються по його сорочці, м’язи, доторки, шкіра, догори, криваво — як точно знає, що Роджер мав сказати!
Розум-до-розуму, сьогодні допізна біля вікна, поки він спить, припалюючи одну дорогоцінну сигарету від іншої, сповнюючись потребою заплакати, бо вона так чітко бачить свої межі, знає, що ніколи не зможе захистити його, як мала б, — від того, що може впасти з неба, від того, в чому він не міг зізнатися того дня (риплять засніжені стежки, аркади схилених дерев з крижаними бородами… вітер збиває кристали снігу: на її довгих віях розквітають фіолетові й помаранчеві істоти), і від містера Пойнтсмена, і від Пойнтсменового… його… похмурість, щойно з ним зустрінешся. Від його байдужої нейтральності науковця. Рук, які… вона здригається, налітайте, ворожі тіні зі снігу та спокою. Вона випускає з рук штору затемнення. Рук, які здатні мучити людей, мов собак, і ніколи не відчути їхнього болю…
Скрадання лисиць, полохливість дворняг стали нинішнім вуличним рухом, що жебонить у подвір’ях і вуличках. Мотоцикл на автостраді реве зухвало, наче винищувач, огинає село дорогою до Лондона. У небі дрейфують оброслі перлами велетенські аеростати, а повітря таке непорушне, що недовгий ранковий сніг налипає на сталеві троси, білий колір крутиться м’ятною паличкою в тисячах футів ночі. І люди, що могли б спати у спорожнілих будинках, люди, зметені, дехто вже й назавше… чи сняться їм міста, що вночі сяють вогнями, чи бачать вони Різдво знову очима дітей, а не збитих докупи овець, таких вразливих на голому схилі, вибіленому нестерпним сяйвом Зірки? чи пісні — такі кумедні, такі милі чи правдиві, що їх, прокинувшись, і не згадаєш… сновидіння мирного часу…
— Як це було? До війни? — Вона знає, що жила тоді, ще дитиною, але вона про інше. Радіоприймач, «Варіації Френка Бриджа» крізь атмосферні перешкоди, гребінець Внутрішнього мовлення Бі-Бі-Сі для сплутаних мізків, пляшка «Монраше», Піратів подарунок, холоне на кухонному вікні.
— Ну, річ у тому, — надтріснутий голос старого буркотуна, рукою паралітика тягнеться лапнути її груди так огидно, як тільки вийде, — дівчинко, все залежить від того, якої саме війни, — і ось воно, тьху, гидота, слина збирається в куточку нижньої губи, перетікає й сотається сріблястою ниткою, він такий розумний, він репетирував усі ці огидні…
— Не клей дурня, Роджере, я серйозно. Я не пам’ятаю. — Дивиться, як на щоках увиразнюються ямочки, а він розмірковує, якось дивно до неї усміхаючись. Так буде, коли мені виповниться тридцять… спалах — кілька дітей, сад, вікно, голоси Мамуню, що… огірки і коричнева цибуля на дошці для нарізання, суцвіття дикої моркви скропили блискучо-жовтою барвою простір темної, надзвичайно зеленої галявинки, а його голос…
— Пам’ятаю лишень, що було якось по-дурному. Якась страшенна дурня. Нічого не відбувалося. О, тоді Едуард VIII зрікся престолу. Він закохався у…
— Я знаю, вмію читати журнали. Але як це сталося?
— Просто… просто до біса по-дурному, та й по всьому. Хвилювалися через те, що не… Джес, ти й справді не пам’ятаєш?
Ігри, фартушок, подружки, чорне безпритульне кошеня з білими лапками, відпустка біля моря всією родиною, смажиться риба, катання на віслючках, персикова тафта, хлопчик Робін…
— Те, що насправді минуло, чого я більше ніколи не віднайду, ні, того не пам’ятаю.
— Ага. То як мої спогади…
— Ну? — Обоє всміхаються.
— Ковтав аспірин. Майже увесь час пиячив або ходив п’яний. Переймався тим, щоб костюм сидів як годиться. Зневажав вищі кола, але поводився, як вони…
— І поки біг додому, страшенно верещав «рох-рох-рох[78]»… — Джесіка не витримує і починає хихотіти, коли Роджер тягнеться до її боку у светрі, до того місця, де, він знає, вона не витримує лоскоту. Джесіка зіщулюється, відповзає подалі, а він прокочується повз неї, відскакує від спинки дивана, але швиденько підводиться, і тепер їй лоскотно вже усюди, хоч за литку хапай, хоч за лікоть…
Аж зненацька гримнуло. Ракета! Струс вибуху за селом неподалік: тканина повітря, час, геть усе змінилося… віконна рама шарпнулася всередину, відскочила з дерев’яним рипінням і знову брязнула, будинок і далі дрижить.
Гупають серця. Туго напнуті ударною хвилею, дзвенять від болю барабанні перетинки. Понад дахом у далечінь летить невидимий потяг…
Вони сидять тихо, як намальовані песики, мовчки, дивовижно нездатні торкнутися одне одного. Смерть увійшла через комору: стоїть, споглядає, залізна й терпляча, з таким виглядом, наче промовляє: спробуй-но, полоскочи мене.
(1)
Тимчасово відряджений
До Відділення Абреакції
Шпиталю Святої Вероніки,
Боунчепел-Ґейт, Е1
Лондон, Англія,
[76] Йдеться про звіт британського економіста Вільяма Бевериджа щодо шляхів поліпшення добробуту населення Великобританії.
[77] Візерунок зі східними (перськими) мотивами.
[78] Рядок з дитячої пісні «Поросятко» зі збірки «Казки Мами Гуски».