Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Утім, якби у Спротиві ліпше розуміли, що криється за цими поняттями, можливо, їм було б простіше роззброїти, розчлéнити і розчленувáти Людину, але вони не розуміють. Точніше кажучи, все вони розуміють, проте не приймають — сумно, але факт. Усі вони шизоїди, настільки ж нерішучі перед великими грошима, як і будь-хто з нас, і це — незаперечна істина. У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо. Доки їх видно, доки час від часу ми можемо бодай глянути на мішки з грошима, доки дозволяють бодай крадькома позирнути, хоча б десь-колись. Нам це потрібно. Хто-хто, а вони знають — наскільки часто, за яких обставин… Ми мусимо бачити у популярних журнальчиках розповіді про перебіг Нічного Побоїща Роджа і Бобра За Джесіку, Поки Вона Плакала У Круппових Обіймах, та ще й слину пускатимемо над розмитими фотографіями…

Роджеру, видно, якусь хвилю ввижалися задушливі вечори Термідора: поразка Спротиву, ефектні ексзаколотники, частково підозрювані, але поки що з офіційним імунітетом та оманливою любов’ю, гідні погляду з об’єктива, хай би куди пішли… приречені недорікуваті улюбленці натовпу.

Вони просто нас використають, допоможемо їм легалізуватися, хоча не надто воно їм і потрібно, для Них це лише приємна, але незначна вигода…

Точно, саме так Вони і вчинять. Теперішня поява Роджера, у не найліпший час і в далеко не найліпшому місці, отут, в осерді Опозиції, коли перше у його житті справжнє кохання тільки й хоче, що повернутися додому, щоб отримати чергову порцію сперми Джеремі, виконати денну програму — і посеред усього цього він має простісінько порушити (ой курва) дуже цікаве питання: жити йому їхньою хатньою тваринкою чи ліпше вмерти? Йому ніколи навіть на думку не спадало, що колись він цілком серйозно себе про таке питатиме. Питання заскочило його зненацька, уже не відігнати, і Роджеру насправді доведеться вирішувати, бо найближчим часом, дуже скоро, страх оселиться в його нутрощах, такий страх думкою не відженеш — доведеться вибирати між життям та смертю. І навіть трохи зачекати — це не зволікання, але рішення жити, жити на їхніх умовах…

Альт — привид, зернисто-бурштиновий, напівпрозорий, зітхає, вдихає і видихає серед інших Голосів. Рясні динамічні переходи, нечутні просування, купчення нотних взводів або приготування до переміни гучності, те, що німці називають «паузами дихання», відтак ковзання поміж фразами. Можливо, вся річ у тому, що сьогодні грають Ґустав і Андре, але перегодя слухач починає чути паузи, а не ноти, щось лоскоче вухо — так око свербить, коли вдивляєшся у розвідкарту, аж поки бомбові вирви вивертаються, перетворившись на кекси, що стирчать із бляшаних форм, а пасма гір стають ущелинами, море і суша мерехтять на блискучих стиках, — так у квартеті танцює тиша. Та-а це ще казу не вступали!

На такому музичному тлі все і має відбутися. Змову супроти Роджера плели з дрожем і запаморочливою радістю. Матрос Бодін — несподіваний бонус. Похід на вечерю перетворюється на сповнену таємних жестів і порозуміння процесію жерців. Дуже непроста трапеза, судячи з меню, переповненого relevés, poisons, entremets[650].

— А що це за «Überraschungbraten»? — цікавиться матрос Бодін у сусідки праворуч, Констанс Флямп, акули пера у бахматому хакі, гострої на язик улюблениці вояків від Іво до Сен-Ло.

— А те і є, що написано, матросику, — відповідає «командо Конні», — німецькою «печеня з сюрпризом».

— Он як, — каже Бодін. Вона ж — може, й мимохіть — повела очима — либонь, Пойнтсмене, існує на світі така річ, як рефлекс доброти (скільки молоденьких солдатиків вона бачила від 42-го?), який час від часу, також поза Нулем, не згасає… Бодін кидає поглядом у кінець столу, не звертаючи уваги на корпоративні зуби і відполіровані нігті, важкі столові прибори з монограмами, і допіру зауважує камінну яму для барбекю із двома чавунними рожнами з ручками для обертання. Челядь у довоєнних лівреях клопочеться, шарами укладаючи папірці (здебільшого старі директиви ВГСЕС), тріски на розпал, четвертовані соснові поліна та вугілля — соковиті, чорні з переливом шматки завбільшки з кулак, через такі колись береги каналів встеляли тіла, раніше, під час Інфляції, коли це вважалося смертельно дорогим задоволенням, тільки уявіть собі… Край ями Юстус намагається запалити якийсь віхоть, Ґретхен обережно поливає дрова казенним диметилбензолом із доків, а матрос Бодін бачить голову Роджера, яку чотири чи шість рук тримають догори дриґом, безгубий рот, широкі ясна білі, наче кістка, одна зі служниць у класичному атласі-з-мереживом, розбишакувата молоденька служниця, потриматись би за таку, чистить Роджерові зуби американською пастою, ретельно знімає плями нікотину і зубний камінь. Роджерові очі сповнені такого болю і благання… Навколо перешіптуються гості.

— Так здорово, Штефан навіть про свинячу голову не забув!

— Ну, я не голови чекаю, щоб зуби встромити… — смішки, сопіння, а це що за блакитні вузькі штани, геть подерті… і що за плями на піджаку, що це червоніє на рожні, запікаючись жирною полудою, крутиться, чиє це обличчя от-от обернеться, та це ж… —

— Кетчупу, кетчупу нема, — щетинистий блакитний піджак гарячково порається біля таць і карафок, — здається, тут нема… ну що за паскудство, гадство, Родже, — волає повз сім неприязних облич, — гей, братухо, біля тебе кетчуп є?

Кетчуп — це кодове слово, починаємо…

— Дивно, — відповідає Роджер, який виразно бачить біля ями те саме, — саме хотів у тебе поцікавитися!

Дурнувато один до одного всміхаються, і для протоколу згадаємо, що аури у них — зелені. Серйозно. Від самісінької штормової зими 42-го та конвою в Північній Атлантиці, по палубі з кутка в куток перекочується кілька тонн 5-дюймових снарядів, праворуч і ліворуч німецька вовча зграя невидимо вибиває корабель за кораблем, по тривозі у гарматній башті 51 слухаєш, як Татко Ход розповідає анекдоти про катастрофи, правда, страшенно смішні, вся гарматна обслуга істерично хапається за животи, натужно ковтає повітря — ще аж відтоді Бодін не бачив смерті так зблизька.

— Наче нічого так, правда? — гукає він. — Добряча їжа! — Розмови майже стихли, із ввічливою цікавістю повертаються обличчя. У ямі спалахує полум’я, але не те, що «чуттєве», інакше б одразу виявило присутність бригадира Пудинга. Завдяки люб’язності Керрола Евентира нині він один із учасників Спротиву. Люб’язності, аякже. Сеанси з Пудингом нестерпні щонайменше настільки ж, як і колишні Щотижневі Брифінги у «Білій візитації». Тепер Пудинг пащекує ще більше, ніж за життя, страждальці вже скиглять: «Хоч колись ми його здихаємося?» Але саме через пристрасть Пудинга до кулінарних розіграшів і була задумана ця гидомирна стратагема.

— Я навіть не знаю, — Роджер старанно легковажний, — щось не бачу у меню супу зі слизом…

— Таки-так, а я б не відмовився від пудингу із послідом. Є тут таке, як гадаєш?

— Та ні, але, може, є суфле з мокротиння! — кричить Роджер, — із… менструальним мармеладом!

— А я вже поклав око на суфле зі смеґмою! — повідомляє Бодін. — Тоді, може, запіканку із згустків крові?

— Ну, знаєте… — буркоче трохи далі за столом голос, що належить незрозуміло якій статі.

— Ми б скалапуцяли трохи ліпші страви, — Роджер вимахує меню. — Розпочнімо із плаценти для апетиту, ще, може, маленьких таких, гарненьких струпних сандвічів, струпи обріжемо, безперечно… або спробуємо галети зі шмарклів! М-м-м, так, гайморитним майонезом намастимо? А зверху соковитий шматочок сім’яної сосиски…

— О, це діло, — каже командо Конні. — Треба, щоб алітерація. Наприклад… е-е-е… вареники з відрижкою?

— Але ж ми готуємо перші страви, малий, — каже незворушний матрос Бодін, — тому пропоную канцерогенне консоме або, скажімо, блювотний бульйон.

— Розсольник з ригачки, — каже Конні.

— Годиться.

— Салат із сальмонели, — запропонував Роджер, — з маленькими жвавенькими червоними квадратиками заливного викидня під присипкою з лупи.

Чути, як хтось чемно душиться носовичком, регіональний менеджер ІХТ з продажів поспіхом вибігає, вивергаючи довгий серпик бежевої блювоти, що плюскає на паркет. Вздовж усього столу обличчя ховаються у серветках, прибори відкладені, срібло дзенькає по білих полях, знову розгублена нерішучість, та сама, що в конторі Клайва Моссмуна…

А ми йдемо далі — бздливий борщ (додані в нього умілою рукою бульки задньопрохідного газу поступово спливають у густій сирній в’язкості, нямнямням), наривні налисники, венеричні вареники у слинному соусі…

Казу стихають.

[650] Прянощі, риба, гарніри (фр.) (прим. пер.).