Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тієї ночі, коли чорні почали велике переселення, Нордгаузен скидався на міфічне місто, що йому загрожувала якась незвичайна загибель — бути поглинутим кришталевим озером, похованим лавою з неба… на один вечір почуття самозбереження було втрачено. Чорні, як і ракети у «Міттельверк», надавали Нордгаузену цілісності, а тепер чорних нема. Ґелі знає, що вони на ножах із Чичеріним, і дуелей вона не прагне — нехай поєдинки влаштовують університетські хлопчаки. Їй хочеться, щоб її сивіючий сталевий варвар жив, нестерпно боляче думати, що вона, можливо, вже торкалася його востаннє, востаннє відчула історію його пошрамованих рук.

Ззаду її підштовхує сонливість міста, а ночами — дивними канарейковими ночами у Гарці (продавці канарейок нашпиговують самок чоловічими гормонами, щоб довше співали, щоб легше було продати безголовим окупантам, що сповнили Зону) — забагато всіляких заклинань, відьомського суперництва, політики ковену… вона знає, що йдеться не про магію. Відьмоштадт зі священними пагорбами, чиї зелені лики поцятковані блідими кружалами трави, виїденої прив’язаними там і тут молодими козами, перетворився на ще одну столицю, де єдиним заняттям стало адміністрування — таке відчуття, наче потрапив на горішній поверх музичної профспілки: ніякої музики, самі перегородки зі склоблоків, плювальниці, кімнатні рослини, не лишилося жодної практикуючої відьми. Ти або приходиш у Брокенський комплекс із кар’єрою бюрократа в голові, або йдеш звідти у широкий світ. Існує чіткий розподіл на два види відьом, і Ґелі з тих, що обирають Світ.

Ось він, Світ. На Ґелі закасані до колін сірі чоловічі штани, лопотять навколо стегон дорогою через житні поля… йде, опустивши голову, час від часу відводячи волосся з очей. Іноді її доганяють солдати, підвозять. Вона чує дещо про Чичеріна, про пересування Шварцкомандо. Навіть сама питає про Чичеріна, якщо бачить, що можна. Розмаїття чуток її дивує. Я не єдина, хто його любить… хоча їхня любов, безперечно, дружня, захоплена, асексуальна… Тільки Ґелі в Зоні любить його всеосяжно. Чичерін, у певних колах відомий як «Червоний Наркот», от-от стане жертвою чистки, Чичерін, емісар — не хто інший, як головний підручний Берії, знавіснілий Н. Ріпов власного персоною.

То все дурня, Чичерін помер, хіба не чула, вже кілька місяців тому…

…прислали якогось видавати себе за Чичеріна, поки не розбереться зі своєю Групою…

…ні, на минулих вихідних він приїжджав до Люненбурґа, мій дружбан його бачив, точно бачив, то був він…

…дуже змарнів і всюди ходить із здоровецькими охоронцями. Не менше десятка, майже всі — азіати…

…точно, ще з Іудою Іскаріотом на додачу, аякже. Ніхто в таке не повірить. Десяток? Де набрати стільки довірених людей? Та він ще й з обойми випав…

— З якої обойми? — Вони підскакують у кузові 2½-тонної вантажівки посеред дуже зеленої низини… ззаду насувається фіолетова із жовтими прожилками гроза. Ґелі пила вино із гуртом виснажених цингою англійських підривників, які цілий день вичищали канали. Смердять креозотом, баговинням, аміаком з динаміту.

— Ну, ти ж знаєш, чим він займається.

— Ракетами?

— Не хтів би я на його місце та й квит.

На гребені пагорба топографісти відновлюють дорогу. Один нахилився, дивиться у теодоліт, другий тримає прямовис. Трохи осторонь від техніки стоїть ще один інженер, розкинув руки, крутить головою, дивиться вздовж то однієї, то другої, відтак опускає руки… якщо заплющити очі, а руки рухатимуться самі по собі, пальці доторкнуться, утворивши ідеальний прямий кут… Ґелі спостерігає за цим дійством: воно благочестиве, витончене, і вона відчуває хрест, накреслений цим чоловіком на видноколі видимої землі… несвідома мандала… знак для неї. Вказує їй шлях. Пізніше того ж таки вечора вона побачить орла, летітиме понад драговинами у тому ж напрямку. Золота пітьма, майже темрява. Місцевість безлюдна, Пан дуже близько. Ґелі не раз бувала на шабашах, тому вважає, що впорається. Що таке синій слід від укусу диявола на дупі порівняно з вереском у зовнішній світ, у кам’яне відлуння, де нема добра і зла, у світляні простори, куди віднесе її Пан? Чи вона готова до чогось настільки справжнього? Зійшов місяць. Ґелі сидить на тому самісінькому місці, де бачила орла, і чекає, чекає, поки щось прийде і забере її. А ти коли-небудь чекав на таке? не відаючи, прийде воно ззовні чи зсередини. Нарешті, попри марні здогадки… час від часу очищаючи мозок, щоб до Відвідин був чистим-пречистим… так, хіба ж це не десь зовсім недалечко? згадай, хіба ж не доводилося тобі тікати з табору, щоб хвильку побути наодинці з Тим, що ворушиться, як відчувалося, по всій землі… то було рівнодення… зелені рівновеликі весняні ночі… розверзаються каньйони, на дні димлять фумароли, випаровують тропічне життя, ніби свіжі овочі у горщику, пишне, дурманне, з каптуром запаху… от-от народиться людська свідомість, бідолашна калічка, спотворена приречена істота. Це Світ напередодні людства. Настільки грубо викинутий ще живим у невпинний потік, який людям ніяк не розгледіти — вони призвичаєні дивитися лиш на його труп у нерухомих стратах, перегноєний у нафту чи вугілля. За життя він був небезпечним, були Титани, буяння життя настільки дзвінкого і божевільного, такого зеленого вінця навколо тіла Землі, що постала необхідність послати якогось шкідника, аби життя не рознесло Творіння на друзки. От і послали нас, потворних хранителів, щоб ми плодилися і владарювали. Шкідників Господніх. Нас. Контрреволюціонерів. Наша місія — нести смерть. Спосіб, у який ми вбиваємо і вмираємо, унікальний серед інших Творінь. Над цим довелося добряче попрацювати — історично й особисто, збудувати з нуля аж до теперішнього стану цієї реакції, майже такої ж сильної, як і життя, щоб придушити зелене повстання. Але тільки майже такої ж сильної.

«Тільки майже» з огляду на кількість відступників. Щодня хтось переходить до Титанів, у їхні змагальні субтворення (як може плоть отак перекидатися, так струменіти і нітрохи не втрачати у красі?), у заспокоєння спочинку оспіваної народом Смерті (порожні камінні покої), геть, наскрізь, униз під тенета, донизу, донизу — аж до повстання.

У твердогранному відлунні глибоко внизу ворушаться Титани. Вони — всі ті сили, яких нам бачити не годиться, боги вітру, боги пагорбів, боги заходу сонця, ми навчилися до них не наближатися, щоб не вдивлятися у них, хоча багато хто з нас таки вдивляється, у сутінках міських околиць залишає їхні електричні голоси позаду і переходить під навічно відокремлений покрив нічного шляху, аж поки

Раптом Пан — не підскакує — його обличчя нестерпно гарне, прегарний Змій, чиї кільця веселковими мотузками стягнули небо — розтинає до твердої кістки страху…

Ніколи не йди вночі додому пустельним перелогом. Ніколи не йди до лісу, коли темно, навіть у передвечір’ї — бо воно тебе схопить. Не сиди так під деревом, притиснувшись щокою до кори, бо у місячному світлі неможливо розібрати, чоловік ти, а чи жінка. Волосся твоє розсипається білим сріблом, тіло твоє під сірою тканиною настільки виразно вразливе, настільки приречене на потворне звиродніння. А раптом він прокинеться і побачить, що тебе нема? Тепер він завжди однаковий, уві сні чи наяву — ніколи не полишає єдиної своєї мрії, більше нема різниці між світами: вони стали для нього одним цілим. Танатц і Маргерита були його останнім зв’язком із минулим, ось, мабуть, чому вони пробули так довго, його охоплював відчай, він хотів утриматись, потребував їх… але тепер, коли він на них дивиться, то більше не бачить так часто. Вони розгубили принесену із собою реальність, а Ґоттфрід свою утратив, геть усю давно віддав Блікеро. Тепер хлопець рухається від зображення до зображення, від кімнати до кімнати, то поза дією, то у ній… все, що повинен робити, робить. День має свою логіку, свої потреби, цього Ґоттфріду не змінити, не відкинути, неможливо жити ззовні. Він безпорадний, він у надійному прихистку.

Ще кілька тижнів — і все скінчиться, Німеччина прогрáє Війну. Лишилася рутина. Хлопець уявити собі не може, що гряде за останньою капітуляцією. Якщо їх із Блікеро розлучать, то що станеться з плином днів?

А якщо Блікеро помре ні будь ласка благаю нехай він не вмирає… (але він помре).

— Ти мене переживеш, — шепоче він. Ґоттфрід вклякає біля його ніг у собачому нашийнику. Обоє в армійських одностроях, уже давненько не вдягали жіночого вбрання. Сьогодні мають бути чоловіками, це дуже важливо. — Ех, добре тобі, маленький ти негіднику…

Просто ще одна гра, ще один привід відшмагати? Ґоттфрід мовчить. Коли Блікеро потрібна відповідь, він так і каже. Часто йому хочеться лише говорити, іноді годинами. Раніше з Ґоттфрідом ніхто так не розмовляв. Батько виголошував накази, речення, безглузді судження, мама була емоційна, з неї до нього потужно струменіли любов, розчарування і придушений жах, але вони ніколи не говорили по-справжньому. Це настільки надреально… відчуває, що треба зберегти кожне слово, жодного не можна загубити. Слова Блікеро для нього — неймовірна коштовність. Він розуміє, щó Блікеро хоче віддати, нічого не прагнучи для себе натомість, віддати все, що любить. Ґоттфрід вірить, що живе для Блікеро, навіть якщо всі інші цього вже не роблять, а в новому царстві, яке вони тепер минають, вони з Блікеро — єдині живі мешканці. А чи сподівався він, що це забере, поглине його? Сім’я Блікеро, що бризкає в отруєний гній його нутрощів… марна трата, марнота марнот… але… так само, як злягання чоловіка з жінкою найбільшою мірою вражає у своєму наближенні до воріт життя, хіба не відчував він чогось іншого, чогось величнішого, попри домовленості щодо проникнення, стилів, про байдуже зірвані частини одягу, прозорі й тлінні, як зміїна шкура, панчохи, про наручники та ланцюги, що означають рабство, яке він відчуває у своєму серці… все стало театром, коли він наблизився до воріт Іншого Царства, десь усередині заворушилися велетенські білі морди незворушних звірів у мерзлоті, відштовхнули його, кора і мантія мугикають таємницю зовсім недоступно для його нечуйного вуха… а ще ж мають бути оті, коханці, чиї геніталії таки направду присвячені лайну, фіналам, розпачливим ночам на вулицях, коли зв’язки виходять з-під контролю, вириваються або перериваються, зібрання пропащих — стільки ж у актах смерті, як і в актах життя, — або вирок залишатися самотнім ще на одну ніч… Чи відмовлять їм, чи обійдуть їх геть усіх?

Зближуючись, заглиблюючись знову і знову, Ґоттфрід намагається бути відкритим і розпускати сфінктер своєї душі…

— Іноді мрію відкрити край Світу. Хочеться довести, що таки є край. Мій гірський терлич завжди знав, але обійшлося це надто дорого.

— Америка була краєм Світу. Посланням для Європи завбільшки з материк, неминучим. Європа знайшла місце для свого Царства Смерті, особливої Смерті, винайденої Заходом. У дикунів були пустелі, Калагарі там, озера настільки туманні, що не розгледиш протилежного берега. Але Європа пішла глибше — в одержимість, залежність, геть від дикунської цнотливості. Америка була даром невидимих сил, шляхом повернення, але Європа відкинула її. То не був Первородний Гріх Європи — тепер це називають Сучасним Аналізом, — але так сталося, що Наступний Гріх спокутувати значно складніше.

— Європа прийшла до Африки, Азії, Америндії, Океанії — прийшла і запровадила свої порядки Аналізу та Смерті. Що не могла використати, те вбивала або переінакшувала. З часом колонії смерті настільки зміцніли, що відпали, але імперський порив, прагнення примножувати смерть, його структура не минаються. Тепер ми на останній стадії. Американська Смерть прийшла окупувати Європу, імперськості вона навчилася від колишньої метрополії. Але тепер нам залишилася сама структура, ніякого тобі веселкового пір’ячка, золотої оздоби, епічних маршів солоними морями. Дикуни інших континентів хоча й розбещені, але продовжують чинити опір в ім’я життя і, попри все, пішли далі… оскільки Смерть і Європа розлучені, як і раніше, їхня любов досі незвершена, тут править тільки Смерть. Так і не стала єдиною з…

— Чи закінчився вже цикл, чи починається новий? Чи стане нашим новим Краєм, нашим новим Царством Смерті, Місяць? Мені ввижається велика скляна куля, порожня, дуже високо і дуже далеко… колоністи навчилися обходитися без повітря, всередині і зовні вакуум… безперечно, ті чоловіки ніколи не повернуться… там самі чоловіки. Вороття додому можливе, але доволі складне, настільки залежне від мови, що повернення на Землю тимчасове і завжди не цілком «реальне»… переходи звідти небезпечні, ризик упасти надто видимий і глибокий… Тяжіння править на всьому шляху до холодної кулі, небезпека впасти є завжди. У колонії жменька чоловіків, вкритих інеєм, майже безтілесних, не живіших за спогади, торкнутися нема до чого… лише далекі їхні óбрази, чорно-білі кінокадри, зернисті, вламуються роками паморозі у білі широти, в порожню колонію, яку випадково відвідують нечасті гості на кшталт мене…

— Шкода, що я не можу згадати всього. Колись ті люди пережили трагічний день — підйом, вогонь, невдачу, кров. Події того дня, дуже давнього, прирекли їх на довічне вигнання… ні, вони були несправжніми космонавтами. Вони прагнули пірнати між світами, падати, кружляти, простягатися і розгойдуватися в перельотах, закручених посеред осяйних зимових ночей космосу, — їхні мрії про зближення, про космічні трюки на трапеції, що виконуються на самоті, у стерильній благодаті, коли точно знаєш, що ніхто ніколи не дивитиметься, а кохані втрачені назавжди…

— Стикування, на які вони сподівалися, завжди розходилися на трильйони темних миль, на роки скутої холодом тиші. Але я хотів привезти тобі історію — пам’ятаю, ти пошепки заколисував мене розповідями про те, як ми житимемо на Місяці… нині тобі не до того? Постаршав. А чи відчуває твоє тіло, як сильно я заразив тебе своїм умиранням? Був змушений, думаю, коли настає певний час, всі змушені так робити. Батьки — носії вірусу Смерті, а сини інфіковані… і щоб інфекція була певнішою, Смерть у своїй винахідливості влаштувала так, що тато й син дуже гарні одне для одного, так само, як за велінням Життя гарні одне для одного чоловік і жінка… ох, Ґоттфріде, звичайно, ти для мене також гарний, але я вмираю… і хочу пройти крізь умирання якомога чесніше, а твоє безсмертя крає моє серце — хіба ти не розумієш, чому мені може хотітися знищити, ох, придуркувату чистоту твоїх очей… коли бачу тебе на вранішньому і вечірньому шикуванні, ти настільки відкритий, настільки готовий увібрати мою хворобу, сприйняти її, прихистити у своїй крихітній бездумній любові…

— Твоя любов. — Він кілька разів киває головою. Але очі надто небезпечно дивляться поза межі слів, необоротно відділені від справжнього Ґоттфріда, від слабких, здушених ароматів справжнього дихання, бар’єрами суворими і чистими, як крига, і безнадійними, як односторонній потік європейського часу…

— Я хочу вирватися — покинути цей кругообіг інфекції та смерті. Хочу купитися на кохання, так купитися, щоб ти і я, і смерть, і життя злилися нероздільно у сяєві того, чим ми станемо…