Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На війні.

— Та ну, Вацлаве.

— Ви ж хотіли почути, що мене турбує.

— Невже ви не розумієте, як вони це сприймуть? Розповідайте. Ми втратили двадцять мільйонів душ, Вацлаве, подібні звинувачення не висувають просто так. Вони вимагатимуть документи, для вас це може скінчитися дуже погано…

— Та я нікого не звинувачую… будь ласка, не треба… просто хочу знати, чи повинен я за них померти…

— Ніхто на хоче вашої смерті. — Заспокійливо. — Звідки такі думки?

І так цей терплячий посланець витискає з нього геть усе: скигління, розпач, багатослів’я — параноїдальні підозри, невгамовні страхи, самоогуду, намагання наростити капсулу, що назавжди ізолює його від суспільства…

— Це суть Історії, — лунає у сутінках вкрадливий голос, ніхто з чоловіків не підводиться, щоб засвітити лампу. — Найглибша суть. Хіба можна, щоб усе, що ви пізнали, що бачили і чого торкалися, сплюндрувала брехня?

— Але життя після смерті…

— Після смерті нема життя.

Чичерін має на увазі, що змушений боротися за віру у свою смертність, як його тіло боролося, щоб прийняти свою сталь. Притлумити всі сподівання, пробитися до найгіркішої свободи. Лиш віднедавна він починає шукати розраду в діалектичному балеті сили, протидії, зіткнення і нового порядку, лишень відколи прийшла Війна, а в протилежному кутку рингу з’явилася Смерть, вперше отак, мигцем, показавшись Чичеріну після багатьох років тренувань: всупереч очікуванням — трохи вища, з ліпшою статурою, менше зайвих рухів — лиш на рингу, відчуваючи жаский холод після кожного удару, він звернувся до Історичної Теорії — серед усіх інших нікчемних розрад, — щоб спробувати знайти бодай якийсь сенс в усьому цьому.

— Американці люблять казати: в окопах атеїстів не буває. Ви ніколи не вірили, Вацлаве, ви прийняли віру на смертному одрі, через страх.

— То через це ви бажаєте мені смерті?

— Не смерті. З вас мертвого користі катма. — Зайшли двоє агентів кольору хакі і стоять, дивляться на Чичеріна. Буденні, непримітні обличчя. Зрештою, це ж онейринові нав’язливі примари. Легкі, прості. Єдиний натяк на його нереальність…

Радикальне-хоча-ймовірне-порушення-реальності…

Тепер усі троє до нього всміхаються. Нема ніякого порушення.

Це зойк, але виривається він ревом. Чичерін стрибає на Ріпова, майже ловить його на кулак, але у тих двох рефлекси ліпші, ніж він розраховував, його уже взяли попідруч. Аж не віриться, що можуть мати стільки сили. Нервовими закінченнями стегна і сідниць відчуває, як з кобури висковзує наган — так його член висковзнув з уже забутого німецького дівчиська того останнього солодкого ранку в останньому теплому ліжку останнього вранішнього від’їзду…

— Ви як мале дитя, Вацлаве, лише вдаєте, що розумієте ідеї, до яких вам ще довгенько рости. Доведеться говорити по-простому.

У Середній Азії йому розповідали про обов’язки мусульманських ангелів. Один з них — екзаменувати щойно померлих, тож коли йде останній плакальник, ангели сходять у могилу і випробовують віру покійного…

Ще одна постать на краю кімнати. Чичерінова ровесниця, в однострої. Її очі нічого не збираються розповідати, вона спостерігає. Ні тобі музики, ні літніх поїздок… ніякого тобі коня в степу в останніх променях сонця…

Він її не впізнає, та це й не має значення. Не на цьому рівні. Але то Галина, таки повернулася із забуття до міст, до кольчужних полів Слова, що виблискують своїми ланками, міцними і завжди досить близькими, завжди відчутними на дотик…

— Чому ви переслідуєте свого чорного брата? — Ріпову вдається запитати люб’язно.

О, як це мило, що ви запитали, Ріпов. А справді — чому?

— Коли це почалося… дуже давно — спочатку… я думав, що так мене карають. Обходять мовчанням. Я винуватив його.

— А тепер?

— Не знаю.

— А чому ви гадаєте, що він — ваша мішень?

— А чиєю ще мішенню він може бути?

— Вацлаве, невже ви ніколи не підійметеся над цим? Це ж допотопне варварство: кровна рідня, особиста помста. Гадаєте, вам навмисно накапостили, щоб утамувати вашу безглузду дріб’язкову пристрасть?

Гаразд. Гаразд.