Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ґоттфрід стоїть навколішки, застиг, чекає. Блікеро дивиться на нього. Пронизливо — настільки білого обличчя хлопець ще не бачив. Вогкий весняний вітер смикає брезент їхнього намету, незабаром захід сонця — за хвилю Блікеро вийде приймати вечірні доповіді. Його руки спочивають біля купи недопалків на взятій з їдальні таці, підсліпуваті відьмацькі очі крізь товсті стекла вперше, можливо, втуплюються у Ґоттфріда. Ґоттфрід не може відвернутися, він розуміє — якось, не до кінця, що йому доведеться вирішувати… Блікеро від нього чогось чекає… але вирішував завжди Блікеро, чого це він раптом просить…

Усе завмирає у рівновазі. Рутинні маршрути досі цілком чинні, досі женуть нас крізь час… зовні чекають залізні ракети… крики народження пізньої весни шматують дощові милі Саксонії, узбіччя всіяні останніми конвертами, розібраними зчепленнями, стертими підшипниками, зопрілими шкарпетками і майками, які пахтять пліснявою та брудом. Якщо цієї вітряної миті для Ґоттфріда і є надія, то є також і деінде. Цю сцену слід читати як карту Таро — що буде далі. Хай би що сталося надалі з дійовими особами на карті (грубо позначеними брудно-білим, армійсько-сірим, недоречним, як малюнок на розваленій стіні), карта збереглася, хоча й без імені, і, як Дурень, загальновизнаного призначення у колоді не має.

Ось Енціан вганяє у ніч свою новеньку ракету. Дощить, клубочиться туман, і поки варта не накриє ракету брезентом, її блискуча шкіра туманіє темним сланцем. Можливо, перед самим запуском її ще й пофарбують начорно.

00001, друга у серії.

З-за Ельби тебе кликали російські гучномовці. Американські чутки прискакали до нічних багать і, всупереч найглибшим твоїм очікуванням, прикликали жовті американські пустелі, червоношкірих індіанців, блакитне небо і зелений кактус. Що ти відчував до старої Ракети? Не тепер, коли вона дає тобі роботу, а колись — ще пам’ятаєш, як це — викочувати їх вручну, того ранку вас було з дюжину, почесна варта просто налягла і здолала тілами її інерцію… обличчя кожного з вас сповнене однакової самовідданості — візерунок особистості стає дедалі нерозбірливішим, його розмиває з кожним набігом хвилі, і зрештою все перетворюється на найтонші відтінки хмари: вся ненависть, уся любов стерті на тій короткій відстані, на яку вам штовхати її зимовим насипом, старіючі чоловіки, поли шинелей б’ють по халявах, білими струменями фонтанує дихання, зчиняє хвилі-вихори за спиною… Куди ви підете? У які імперії, які пустелі? Ви пестили її брутальне тіло, воно морозило вас крізь рукавиці, і ви, всі дванадцятеро, відверто і не соромлячись борсалися в любові на березі Балтики — може, не в Пенемюнде, не в офіційному Пенемюнде… але колись, багато років тому… хлопчаки у білих сорочках, у темних камізельках і кашкетах… на якомусь пляжі, на дитячому курорті, коли всі були молодші… і нарешті на Випробувальному Стенді VII цей образ, і ви не можете піти — запах вітру, запах солі та смерті, шум зимового прибою, передчуття дощу на потилиці, порух у стриженому волоссі… На Випробувальному Стенді VII, на святому місці.

Але всі молоді постаріли, а сцена втратила барви… штовхають до сонця, сяєво б’є в обличчя, вони мружаться, шкіряться, тут яскраво, як на вранішніх змінах у «Siemens», коли високо на стінах б’ються кентаври, годинник без цифр, риплять велосипеди, коробки і пакети з підобíдком, а ще схилені обличчя сумлінних чоловіків та жінок, що чалапають у темні пройми… скидається на дагеротип раннього Ракетенштадта, зроблений забутим фотографом 1856-го. Ця світлина, власне кажучи, його і вбила — він помер тиждень по тому від отруєння ртутною парою від нагрітого металу, надихався таки у своїй фотостудії… фотограф звик вдихати помірні дози ртуті, гадав, що то на краще для мозку, і це може до деякої міри пояснити світлини на зразок «Der Raketen-Stadt» — з топографічно неможливої у Німеччині висоти видно урочисте Місто, що складається з чотирьох частин, як і слід було очікувати, моторошно чіткі лінії споруд і тіней від будинків та людей, місто у формі мандали, як село гереро, а над ним прегарне небо, мармур у пустелі сліпучих хвиль і білого жару… у різних частинах Міста наче щось будують, а чи й зносять, все змінюється, видно кожну краплину поту на темних шиях робітників, що пробиваються у вогкість підземель… тріснув мішок цементу, і кожна пилинка висить у промені окремо… Місто завжди змінюватиметься, нові сліди покришок у пилюці, нові сигаретні пачки у смітті… конструктивні зміни у Ракеті потребують нових маршрутів постачання, інших житлових умов, все позначається у напруженості руху, як добре видно з цієї незвичайної висоти, — існують цілі таблиці Функцій, що дозволяють перейти від таких змін у Місті до модифікацій Ракети — насправді, це просто розвиток методів, завдяки яким Констанс Бебінґтон-Сміт із колежанками по базі ВПС під Медменгемом 1943-го виявили Ракету на аерофотознімках Пенемюнде.

Але згадай, чи ти її любив. Якщо так, то наскільки сильно, і наскільки, зрештою, ти звик ставити собі питання «наскільки», звик вимірювати, порівнювати показники, вставляти їх у рівняння, щоб дізнатися, скільки ще, скільки всього, скільки й коли… і у вашому спільному прагненні моря відчувай скільки заманеться темної двоєдушної любові, яка ще й сором, бравада, інженерна геополітика — «сфери впливів», перетворені на параболічні у розрізі тороїди дальності польоту ракети…

…ні, хоч так і видається нам, обмеженим знизу рівнем Землі, звідки вона «підноситься», і Землі, яку вона «вражає», Ні Але ТИ Так Ніколи Не Думав Безперечно Вона Починається У Нескінченній Глибині Під Землею І Входить У Землю Нескінченно і лишень верхівку нам дозволено бачити, прорив крізь поверхню з іншого, мовчазного світу, несамовитий прорив (реактивний літак вривається швидше-за-звук, кілька років по тому космічний корабель вривається швидше-за-світло) Запам’ятай Пароль Дійсний У Зоні Цього Тижня ШВИДШЕ-ЗА-ШВИДКІСТЬ-СВІТЛА Твій Голос Прискорюється Експоненціально — Лінійні Винятки Тільки У Разі Скарг На Верхні Дихальні Шляхи, і на кожному «кінці», ти маєш зрозуміти, надзвичайно велика передача енергії: прорив угору, в цей світ, контрольоване горіння… — знову прорив донизу, неконтрольований вибух… такий брак симетричності призводить до припущень, буцім якась присутність, аналогічна Етеру, плине крізь час, як Етер плине крізь простір. Припущення про Вакуум у часі мало властивість відрізати нас одне від одного, але Етерне море, що переносить нас від світу до світу, може повернути нам цілісність, показати добріший, привітніший Всесвіт…

Ну, так, так, це схоластика, Ракетно-державна космологія… Ракета справді веде туди — серед іншого — повз видимі зміїні кільця, що веселковим світлом, крицевою судомою оперезали земну поверхню… повз грози, явища з глибини земної душі, про які нам не казали… повз них, крізь шаленство, до пронумерованого космосу, вигадливої, оздобленої побурілим деревом, вікторіанського штабу Мозкової Війни, як між кватерніонами і векторним аналізом у 1880-х, — ностальгія за Етером, срібні, з маятниками, з камінними якорями, мідними шишечками, філігранні, елегантно функціональні постаті ваших дідусів. Саме так, у тонах сепії, це воно. Але Ракета має бути ще багато чим, має відповідати низці різноманітних обрисів у мрії тих, що її торкаються — у бою, в тунелі, на папері, — вона має пережити єресі, зблискуючи і не бентежачись… а єретики будуть: Гностики, поривом вітру і вогню віднесені до палат Ракетного Престолу… Кабалісти вивчають Ракету, наче Тору, літера за літерою — заклепки, форкамеру та латунну форсунку, її текст — це їхній текст, вони змінюють порядок слів і складають нові одкровення, вічно знаходять ще і ще… Маніхеї бачать дві Ракети, добру і погану, священною ідіолалією всі разом розповідають про Первісних Близнюків (дехто каже, наче ймення їм — Енціан і Блікеро), про добру Ракету для перенесення нас до зірок і про лиху Ракету для самогубства Світу, про їх обидві, про споконвічну боротьбу між ними.

Але таких єретиків виловлять, і падіння кожного розширюватиме володіння тиші… виловлять усіх і кожного. І кожному дістанеться по Ракеті. У головці самонаведення зберігатиметься електроенцефалограма єретика, піки та шепіт його пульсу, примарний квіт його теплового випромінювання, кожна Ракета віднайде у нашім Світі свого судженого і вполює його, кинувшись за ним тихим хортом із зеленим відблиском, сяючи, цілячись у спину з височіні, ось кат підлітає, ближче і ближче…

А завдання — ось воно забезпечити перекидання по рейках, які можуть несподівано закінчитися десь на березі річки або у спопелілому депо, по дорогах, чиї небруковані замінники патрулюють нині російські, британські або американські війська, окупаційний режим посилюється, страх перед зимою вбиває в людях волю, заганяє у лещата «Струнко», якими вони нехтували влітку, тепер суворіше дотримуються інструкцій, дерева та кущі починають змінюватися, пурпур затуманює вересову далечінь, а ночі настають дедалі раніше. Мокнути під дощами ранньої Діви: діти, що всупереч усім наказам рушили у путь, злягають із кашлем і жаром, ночами шморгають, тихенько хриплять у завеликих одностроях. Заварювати їм чай із солодкого кропу, буквиці, півоній, соняхів, листя мальви — роздобути сульфаніламіди та пеніцилін. Не здіймати куряву, коли перед полуднем сонце висушує дороги й канави. Спати просто неба. Ховати ракетні відсіки у копицях сіна, за єдиною стіною розореного депо, у верболозі на березі річки. Розосереджуватися за найменшої загрози, а почасти й так, задля навчання — сунути мережею, униз від Гарца, вгору ярами, спати в сухих засклених просторах покинутих курортів (офіційний біль, офіційна смерть цілу ніч дивиться порцеляновими очима статуй), на ніч обкопувати периметр, вдихати запах хвої, розчавленої чобітьми і порубаної саперними лопатами… Зберігати віру в те, що цього разу — не переселення, не боротьба, але направду Доля, 00001 ковзає змащеним затвором у приймач залізничної системи, наготованої для цього ще з весни, колія лиш на вигляд розбита, вона ретельно прокладена Війною, особливою технікою бомбардування, щоб прийняти найпрямодушнішу машину, Ракету — Ракету, найжахливіше з можливих знарядь бомбардування…

00001 переміщують у розібраному вигляді, відсіками — боєголовка, система наведення, баки з пальним та окислювачем, хвостовий відсік… Якщо всі вони дістануться пускового майданчика, складати доведеться вже на місці.

— Покажи мені суспільство, яке ніколи не каже: «Мене створили люди, — Крістіан крокує з Енціаном у полі над стоянкою, — щоб захистити кожного з вас від насильства і лихої години дати дах над головою» — але, Енціане, який захист? що захистить нас від того? — вказує рукою на жовто-сіру камуфляжну сітку у видолинку, яку обоє, наділені на одну мандрівку рентгенівськими очима, пронизують поглядом…

Енціан і молодик якось звикли до цих довгих прогулянок. Просто так, без жодної мети. Невже так і відбувається правонаступництво? У кожного свої підозри, але незручних пауз більше не виникає. Суперництва нема.

— Вона приходить як Одкровення. Показує, що жодне суспільство не вміє захищати і ніколи не вміло… все то дурниці, паперові щити… — Він має розповісти Крістіану про все, що знає, підозрює або що привиділося. Нічого не оголошуючи істиною, але нічого й не тримаючи в собі. Він не має нічого свого, щоб приховувати. — Нам брехали. Вони неспроможні вберегти нас від вмирання, тому про смерть брешуть. Об’єднана структура брехні. Чим Вони віддячили нам за довіру, за любов? — Вони так і кажуть — «любов», яку ми їм начебто заборгували. Бодай від застуди вони здатні нас уберегти? від вошей, від самотності? та бодай від чогось? До Ракети ми продовжували вірити, бо хотіли вірити, але Ракета з неба спроможна проникнути будь-куди. Ніде від неї не сховаєшся. Їм більше не можна вірити, якщо ми досі при здоровому глузді й любимо правду.

— Ми при здоровому глузді, — киває Крістіан. — І любимо правду. — Не шукає поглядом підтвердження в Енціана.

— Так.

— Тоді… через брак віри…

Якось дощової ночі їхній laager[655] ночує на спорожнілій науковій станції, де німці вже під кінець Війни розробляли звукове дзеркало смерті. На рівнині розташувалися уступами високі бетонні параболоїди, білі й монолітні. Задум полягав у тому, щоб здійснити перед параболоїдом вибух, точно у фокусі. Бетонне дзеркало відкидає ідеальну ударну хвилю, і вона геть усе змітає на своєму шляху. Тисячі морських свинок, собак і корів розірвало на шмаття — графік рівня смертності зростав, але все зійшло на пси — діяло тільки на короткій відстані, дуже швидко згасало, а вибухівки було треба стільки, що виявилося вигідніше підірвати її в інший спосіб. Туман, вітер, ледь видимі нерівності або перепони на місцевості, та будь-які неідеальні умови руйнували смертоносну форму ударної хвилі. Проте Енціан цілком припускає війну із застосуванням такого дзеркала:

— …пустеля. Заманити ворога в пустелю. У Калагарі. Зачекати, поки стихне вітер.

— Та хто битиметься за пустелі? — цікавиться Катьє. Вона вдягнена у зелений дощовик з каптуром, завеликий, мабуть, навіть для Енціна.

— У, — Крістіан сидить навпочіпки, дивиться знизу вгору на білизнý кривої відбивача, до якого вони підійшли, ховаючись від дощу, по черзі курячи цигарку, на хвилю відокремившись від інших, — не «за» пустелі. Він каже «у».

Менше клопоту, якщо виправляти Тексти одразу по тому, як їх вимовлено.

— Спасибі, — дякує оберст Енціан.

За сто метрів, скулившись в іншому білому параболоїді, за ними спостерігає товстий хлопчак у сірому кітелі танкіста. З кишені кітеля визирає двійко маленьких блискучих оченят. Це Людвіг і його загублена полярна миша Урсула — всупереч усьому, він її таки знайшов. Упродовж тижня вони дрейфували поруч із переселенцями, на межі видимості, день у день крокували за африканцями… поміж дерев на вершинах ескарпів, уночі на краю світла багать — Людвіг, він спостерігає.. збирає дані або умови рівняння… хлопчик і його лемінг дивляться на Зону. Здебільшого він бачить жувальні ґумки і чужоземні прутні. А як інакше вижити у Зоні самостійному хлопчаку? Урсулу врятовано. Життя Людвігу судилося гірше за смерть, але він вважає, що жити можна. Виходить, не всі лемінги стрибають з круч, не всі діти захищені від проростання гріха наживи. Очікувати від Зони чогось більшого чи меншого — це суперечити умовам Творення.

Коли Енціан їде попереду каравану, має звичку поринати у забуття, хай собі водій теревенить, а чи мовчить. Вночі з погашеними фарами, туман досить густий, щоб упасти або час від часу мазнути вогким шовковим шарфом по обличчю, зовні і всередині температура однакова, тож у такій рівновазі Енціан дрейфує на межі пробудження, ноги та руки задер догори, наче який жук, впирається в пружне скло плівки між сном і явою, застрягає між ними, приголублені снами долоні та стопи стають надчутливими, така солодка домашня негоризонтальна дрімота. Капот краденої вантажівки прикритий старими матрацами, щоб приглушити двигун. Генрік Заєць, що веде авто, скоса поглядає на термометр. Генріка прозивають «Зайцем», бо він постійно переінакшує послання, як у старій бувальщині гереро. Ось так помирає святобливість.

На дорогу висковзує постать, повільно кружляє світло ліхтаря. Енціан відщіпує слюдяне віконце, нахиляється у густий туман і гукає:

— Швидше за швидкість світла. — Постать помахом руки дозволяє їхати далі, але насамкінець, озирнувшись, Енціан помічає: у світлі ліхтарика дощ прилипає до чорного обличчя великими масними краплями, прилипає, ніби вода до чорного гриму, а не до шкіри гереро… — Тут можна розвернутися? — Узбіччя зрадливі, і вони про це знають. Позаду, де табір, нерівна лінія низин береться абрикосовою загравою.

— Курва, — Заєць вмикає задню передачу, чекає наказів від Енціана, повільно задкує. Може, той з ліхтариком лише самотній чатовий, і ворога нема на багато миль довкола. Але…

— Поглянь. — Біля дороги розпростерте тіло. Мечислав Омузіре, важке поранення в голову. — Тягни його сюди. — Вантажівка на холостому ходу, Омузіре затягують у кузов і вкривають наметом. Часу з’ясовувати, наскільки рана небезпечна, нема. Чорноликий вартовий уже десь пощез. З того боку, куди вони задкують, лунає джеркотіння пострілів.

[655] Табір (нім.) (прим. пер.).