Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так. Напевне. І що з того?

— Він — не ваша мішень. Він потрібен іншим.

— І ви дозволяли мені…

— Досі. Так.

Джабаєв міг би розповісти. Цей пропитий азіат — загалом і в цілому служака. Він добре знав. Офіцери. Паскудна офіцерська ментальність — робиш усю роботу, а тоді приходять вони і все загрібають собі, усю славу.

— Тобто це не моя справа.

— Вам час додому.

Чичерін спостерігає за двома іншими. Тепер він добре бачить, що вони в американському однострої, тож, напевне, жодного слова не зрозуміли. Він простягає порожні руки, востаннє підставляє для сталі обгорілі на сонці зап’ястя. Ріпов обертається до виходу, але здивовано зупиняється:

— Ага. Та ну, Вацлаве. Маєте тридцять днів відпустки. Ви вижили. Коли повернетеся до Москви, зголосіться до ЦАГІ, от і все. Вам дадуть нове завдання. Ми переводимо німців з ракетного проєкту у пустелю. Середня Азія. Гадаю, їм знадобиться досвідчений у тамтешніх справах працівник.

Чичерін розуміє, що за його діалектикою, у перебігу його життя, повернення до Середньої Азії означає, кажучи просто, смерть.

Вони пішли. Незворушне до останньої хвилі обличчя жінки так і повернулося. Чичерін сам у спустошеній кімнаті з пластиковими зубними щітками для всієї родини. Вони досі у настінних підставках, щетинки розплавленими, витягнутими униз різнобарвними кучериками тягнуться до зчорнілих граней і кутиків, до сліпого від кіптяви вікна.

Північ? Який притомний шукач вирушить на північ? Те, що маєш шукати, десь на півдні — темношкірі тубільці, правильно? По небезпеки та виклик виряджають на захід, видіння шукають на сході. А чого на північ?

Напрямок втечі «Анубіса».

Киргизьке Світло.

Край мертвих гереро.

Лейтенант Морітурі, Керрол Евентир, Томас Ґвенгідві та Роджер Мехіко сидять за столом на терасі з червоної цегли «Der Grob Säugling[644]», готелю на березі блакитного гольштайнського озерця. Вода від сонця аж іскриться. Дахи на будинках червоні, шпилі білі, все мініатюрне, охайне, дещо пасторальне, узгоджене з настанням і проминанням пір року. На зачинених дверях — виразні дерев’яні X. Переддень осені. Корова каже «му-у». Біля дійниці пердить доярка, цеберка відповідає легеньким дзенькотом, гуси ґелґочуть і шиплять, чотири посланці п’ють розведене водою мозельське і говорять про мандали.

Ракету запускали на південь, на захід, на схід. А на північ — наразі ні. Запуск на південь — це Антверпен, пеленг близько 173°. На схід, під час випробувань у Пенемюнде, пеленг 072°. Запуск на захід, на Лондон — десь 260°. В діло йдуть паралельні лінійки, тож відсутній (якщо хочете, «результуючий») пеленг становить щось близько 354°. Саме цей пуск мають на увазі всі інші, пуск-примара, який, за логікою мандали, відбувся у найсуворішій таємниці — або ще відбудеться.

Отже, учасники Наради у Тлустого Сисунця, як її потім називатимуть, сидять довкола карти з інструментами, сигаретами та міркуваннями. Смішного мало. Перед вами одна з найвеличніших митей у повоєнній історії розвідки. Мехіко схиляється до системи вимірів, коли довжина вектора пропорційна кількості пусків за цим вектором. Томас Ґвенгідві, завше украй чутливий до подій у фізичному просторі, волів би врахувати пуски (також на схід), здійснені 1944 року у Близні, це пересуне стрілку на північ від 354° — навіть ближче до правдивої півночі, якщо включити ще й пуски на Лондон і Норвіч з Вальхерена та Ставерена.

Свідчення й інтуїція — і, може, залишок нецивілізованого жаху, що сидить всередині кожного з нас, — вказують на 000°, правдиву Північ. Чи ж є ліпший напрямок для запуску 00000?

Але біда в тому, що нема жодної користі від пеленгу, навіть від міфічно-симетричного, якщо не знаєш, звідки ракета злетіла. Маємо лезо ножа завдовжки 280 км, що ковзає зі сходу на захід рябим обличчям Зони, і лезо це безперестанку викручується, опирається, хитається, вилискує, стає нестерпним, ніколи не заспокоюється…

Отже, Під Знаком Тлустого Сисунця. Хистке кольорове зображення огидно гладкого слинявого немовляти. В одному пухлому кулаку Сисунець тримає вуджений окіст, з якого стікає смалець (вже вибачайте, поросята, нічого особистого), другу руку тягне до Мамчиної Цицьки — на зображенні ліворуч, погляд прикутий до неї, вона наближається… рот роззявлений — навіть на вигляд радісні зубенята гостренькі, аж свербить, у полиску очей ЇЖА-ням-ням-так-гам-гам. Der Grob Säugling, 23-тя карта у Старших козирях Зони…

Роджер любить уявляти, що це дитячий портрет Джеремі. Зануда-Джеремі пробачив Джесіці за те, що була з Роджером — Джеремі також раз чи двічі скакав у гречку, він усе розуміє, мислить ліберально, бо Війна, зрештою, зняли деякі бар’єри, оті вікторіанізми, якщо так можна сказати (казочка, вигадана тими самими жартунами, що винайшли знаменитий Полівінілхлоридний Плащ)… а це що таке, Роджере, він хоче на тебе справити враження? високо зведені вії гарними півмісяцями, він нахиляється вперед (нижчий, ніж Роджер собі думав), стискаючи склянку, посмоктуючи найпочварнішу Люльку, яку лишень бачив Роджер, вересова подоба голови Вінстона Черчілля замість чашки, жодної дрібниці не пропустили, навіть сигара у роті з прокрученою діркою, щоб сотався дим… Наливайка для військовослужбовців у Куксгафені, її приміщення раніше була складом військово-морського брухту, тож поодинокі солдатики сидять собі, попиваючи і мріючи, серед мореплавного непотребу, не на тому ж рівні, що у звичайних вуличних кав’ярнях, ні, дехто нагорі у перехняблених люках або погойдується на підвісному риштуванні, стовбичить на марсових майданчиках, сидить над гірким пивом посеред ланцюгів, такелажу, шматків обшивки, чавунних фітингів. Ніч. На столи понаставляли ліхтарі. Тихі нічні хвильки шурхотять камінцями, над озером квилить запізнілий птах.

— А чи не хапне, Джеремі, нас із тобою — ось у чім заковика… — Мехіко озвучує такі пророцтва, часто досить бентежливі, як от сьогодні у Клубі, відколи тут з’явився.

— Е-е, що хапне нас із тобою, старий? — Цілий день тільки й чути його «старий».

— Хіба тобі ніколи не здавалося, наче щось хоче тебе хапанути, Джеремі?

— Хапнути. — Він п’яний. Навіжений. Мені, видно, не можна підпускати його до Джесіки, бо ці математики, як гобоїсти, мозок виносять, чи щось таке…

Ага, але раз на місяць Джеремі — навіть отому Джеремі — сниться: програний борг… прибувають і прибувають різношерсті Колектори… а він не пам’ятає ані суми боргу, ані кому програв, і навіть у що. За плечима цих емісарів відчуває велику організацію, її погрози завжди непевні, дають Джеремі простір для додумування… і щоразу крізь порожнечу сіється жах, кришталево чистий жах…

Гаразд, нехай. На Джеремі вже чекають інші безпрограшні випробування — у наперед призначеному місці в парку виплигнули двійко безробітних блазнів у білому гримі та в робочому одязі і нумо лупцювати одне одного величезними (семи чи восьми футів завдовжки) ґумовими прутнями, з усіма подробицями і правдоподібними кольорами. Ці химерні фалоси виявилися вдалим вкладенням коштів — Роджер і матрос Бодін (коли він у місті) переплюнули концерти АРДВ. Виявляється, це прибуткова справа: подивитися, як лупцюють одне одного двоє фіґлярів, на околицях північно-німецьких сіл збиралися цілі юрми. Комори, здебільшого порожні, час від часу визирають понад дахами, тягнуть дерев’яні шибеникуваті руки на тлі передвечірнього неба. Солдати, цивільні, діти. Регочуть не нарегочуться.

Здається, досить людям нагадати про Титанів і Батьків — і вони вже сміються. Не так смішно, як тортом у пику, але принаймні так само щиро.

Так, величезні ґумові пуцьки в арсеналі не завадять…

[644] «Повний сисунець» (нім.) (прим. пер.).