Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибачай, друже. — Скидається на те, що сніданок не світить їм обом.

Слотроп підсмикує чичерінські штани й іде з міста, залишаючи безверхі вежі та подзьобані зеленню мідні бані, високі фронтони і червону черепицю плавати в тумані, їде на порожній підводі з жінкою-фірманом. Рудуватий чубчик коня розвівається і підстрибує, туман осідає десь позаду.

Цей ранок, мабуть, схожий на ранок, який бачили вікінги, коли пливли цією величезною старицею на південь, аж до самої Візантії, і вся Східна Європа була для них відкритим морем: сірими та зеленими хвилями накочуються поля… ставки й озера без видимих меж… вигляд живої людини на тлі океанічного неба, навіть військової, тішить, як вітрило по довгих днях морського переходу…

Народи переселяються. Великий безкордонний потік. Вигнані поляками Volksdeutsch[529] з-за Одера прямують до табору в Ростоку, поляки тікають від люблінського режиму, інші повертаються додому, очі сторін під час зустрічі ховаються за вилицями, очі значно старші за причину переселення. Естонці, латиші, литовці знову рушають у похід на північ, ветха вовна у темних клунках, черевики зношені, співати надто важко, розмови безцільні, німці з Судет і Східної Пруссії курсують між Берліном і таборами переселенців у Мекленбурзі, чехи та словаки, хорвати і серби, тоски і ґеґи, македонці, мадяри, волохи, черкеси, сефарди, болгари перемішані й вихлюпуються через вінця Імперського котла, зіштовхуються, труться одні об одних довгі милі, а потім ковзають далі, занімілі, байдужі до всіх імпульсів, окрім найглибших, мінливість надто глибоко під збитими ногами, щоб мати якісь обриси, зі смугастого табірного одягу стирчать білі кістляві зап’ястя і щиколотки, хода в злежаній пилюці легка, наче у водоплавного птаха, каравани циган, вісі та чеки ламаються, коні падають, родини кидають вози на узбіччі, щоб інші могли перебути в них ніч або день над білими від спеки автобанами, поїзди напхані так, що з вагонів звисають пасажири, стукотять понад головою, тиснуться набік, пропускаючи військові ешелони, понурі від болю білогвардійці прямують на захід, колишні військовополонені казахи крокують на схід, ветерани вермахту з інших земель старої Німеччини такі ж чужі у Пруссії, як і цигани, несуть старі ранці, загортаються у вцілілі армійські ковдри, на кожній куртці на рівні грудей нашито блідо-зелений трикутник землероба, підскакує, плине, вечорової пори виглядає полум’ям свічки в якійсь релігійній процесії, — сьогодні тримають курс наче на Ганновер, дорогою збиратимуть картоплю: вони вже місяць ганяються за неіснуючими картопляними полями…

— Розорили, — поряд, спираючись на довгу скіпку від залізничної шпали замість ціпка, кульгає колишній сурмач, його інструмент, неправдоподібно новий і блискучий, теліпається на плечі, — спустошили SS, Bruder[530], ja, всенькі картопляні поля, курва, а нащо? Задля спирту. Не пити, ні, для ракет. А ту бульбочку ми тепер могли б з’їсти, а спирт могли б випити. Просто в голову не лізе.

— Що, ракети?

— Ні! Що SS картоплю збирали! — роззирається, сподіваючись на ха-ха. Але ніхто не зважає на теревені такої не надто поважної особи. Вони — піхота, вміють покуняти на марші, у належний ранковий час викотяться з узбіччя на дорогу — нечутно виварений гарячими ночами осад миттєвостей дорожньої алхімії, довгі розтріпані вихори: костюми у тонку смужку з намальованими на спині хрестами, подерті флотські й армійські мундири, білі тюрбани, непарні шкарпетки або взагалі ніяких, сукні в клітинку, грубі хустки з немовлятами всередині, жінки у дірявих на колінах армійських штанях, покусані блохами брехливі собаки бігають зграями, на тачках купи дрібних меблів з обдертим шпоном, саморобні шухляди, які вже нема куди засунути, трофейні кури, живі та мертві, духові інструменти і скрипки в обшарпаних чорних футлярах, покривала, гармонії, високі підлогові годинники, скриньки з інструментами для столярки, годинникарства, кушнірства, хірургії, картини з рожевими доньками у білих сукеночках, з кровоточивими святими, помаранчево-рожевими і фіолетовими заходами сонця на морі, оберемки злежаних боа із намистинками очей, усміхнені ляльки з несамовито червоними вустами, альґеєрівські солдатики заввишки дюйм із четвертю, всі до єдиного у кремових, золотих і блакитних кольорах, жмені сторічних агатів, вимочених у меду, який тішив ще прадідівські язики, нині вже давно спорохнявілі, а потім у сірчаній кислоті задля обвуглених смужок — від брунатного до чорного впоперек кожного камінця, безсмертні фортепіанні концерти, пробиті на нотних котушках Vorsetzer[531], чорна білизна зі стрічками, столове срібло, прикрашене квітами та виноградом, гранчасті карафки зі свинцевого скла, модернові філіжанки у вигляді тюльпанів, разки бурштинових пацьорок… популяція суне лугом — накульгує, крокує, човгає, волочиться, тягне уламки ладу, європейського і буржуазного, зруйнованого назавжди, про що вони наразі не відають.

Коли Слотроп має сигарети, охоче їх роздає, коли хто має поїсти, ділиться — іноді горілкою, якщо неподалік гуртуються війська, то в оцинкованих відрах для сміття можна знайти будь-що: картопляне лушпиння, шкуринки дині, шматочки шоколадних батончиків — згодяться замість цукру, і краще не знати, що ці переміщені запихають у самогонний апарат, все одно питимеш викинутий непотріб котроїсь із окупаційних сил. Слотроп пристає і кидає десятки подібних тихих, голодних, човгаючих міграцій, і щоразу від їхніх облич у нього починається бензедриновий тремор — нема таких, на кого можна не звернути уваги; річ у тім, що всі вони надто сильні, як обличчя натовпу на перегонах, кожне спонукає: Ні, я — подивися на мене, поспівчувай мені, дістань фотоапарат, зброю, витягни свою пуцьку… Тим часом Слотроп позривав з чичерінського однострою всі нашивки і знаки, щоб стати непримітним, але на таке, схоже, тут мало хто звертає увагу…

Здебільшого він один. Заходить на безлюдні вночі ферми і спить на сіні, а коли є матрац (зрідка), то й на ліжку. Будить його сонце — відблиск у якомусь ставку, оточеному зеленню з приправою із квітів чебрецю або гірчиці, салатовий пагорб підноситься до затуманених сосон. У дворах рами для розсади помідорів і пурпурні наперстянки, під стріхами — величезні пташині гнізда, вранішні пташині хори, а незабаром, того дня, коли літо важко обернеться у небі, пролунає лопотіння журавлиних крил.

На фермі у річковій долині на південь од Ростока він ховається від пообіднього дощу, засинає у кріслі-гойдалці на ґанку, і сниться йому Алюр Макер-Маффік, давній друг. Усупереч усьому, зрештою він таки повернувся. Все відбувається у якомусь селі, англійському селі, сповитому темною зеленню і дивовижно яскравою солом’яною жовтизною, зі старезними прямовисними каменями на узвишшях, з попередньою угодою зі смертю та податками, з молоденькими селянками, які виходять уночі постояти голими на скелястих вершинах і поспівати. Поприходили численні родичі й Алюрові друзі, всі у тихому святковому настрої з нагоди його повернення. Всі розуміють, що це тільки у гості: «тут» він буде хіба умовно, про це думають забагато, і якоїсь миті все розвалиться. На лужку розчистили місце для танців, сільські музики і чимало жінок одягнуті в біле. Після невеликої метушні через нечіткий розпорядок відбувається вже й сама зустріч — наче десь у підземеллі, але не те щоб у могилі чи склепі, нічого лиховісного, довкруж Алюра купа родичів і друзів, а сам він має надзвичайно реальний вигляд, небитий часом, дуже світлий і повний барв…

— О, Слотропе.

— І… де ж ти був, свин?

— Тут.

— «Тут»?

— Саме так, ти зрозумів — хай там як, а я ходив тими самими, що й ти, вулицями, читав ті самі новини, звужувався до того самого кольорового спектру…

— Тоді ти не…

— Я нічогісінько не робив. Сталася переміна.

Тутешні барви — лицювальний камінь, квіти у гостей, дивні потири на столах — відгонять шепотом пролитої і почорнілої крові, лагідною карбонізацією у порожніх міських кварталах о четвертій пополудні в неділю… вони роблять складки Алюрового вбрання жорсткими, у нього радше костюм якогось жиґоло, несамовито іноземного покрою, тож однозначно, що сам би він у таке не вбрався…

— Гадаю, часу обмаль… Розумію, що це виглядає паскудно і дуже егоїстично, але почуваюся дуже самотнім, і… Я чув, що таке стається, ну, іноді, ти наче тиняєшся потім неподалік і наглядаєш за другом, який залишився «тут»…

— Іноді. — Він усміхається, але його спокій і відсторонення — розтягнутий безсилий крик за межами Слотропового сприйняття.

— Ти наглядаєш за мною?

— Ні, Слотропе. Не за тобою…

Слотроп сидить у старому пошарпаному кріслі-гойдалці і дивиться на хвилясту лінію пагорбів, сонце вигулькнуло з-під останньої дощової хмари, перетворивши мокрі поля і копиці сіна на золото. Хто пройшов повз нього і побачив, як він спить, як хилиться його біле і змучене обличчя на груди в брудному однострої?

Просуваючись далі, він розуміє, що ферми населені привидами, проте доброзичливими. Вночі порипують дубові крокви — чесно і дерев’яно. Недоєні корови надсадно ревуть на далеких луках, інші заходять і п’яніють від збродженого силосу, а тоді натикаються на загорожі і копиці, в яких дивиться сни Слотроп, і мукають з п’яними умляутами. Нагорі на дахах чорні та білі лелеки, довгі шиї вигнуті проти неба, голови закинуті й дивляться назад, клацають дзьобами вітально і закохано. Вночі гасають кролики, шукають у дворі бодай якоїсь поживи. А ось дерева… дерев Слотроп таки остерігається. Коли опиняється серед них, то якийсь час торкається, вивчає, сидить під ними дуже тихо і розуміє, що кожне дерево — живе створіння зі своїм окремішнім життям, воно усвідомлює все, що відбувається навколо, це не просто шмат деревини, який піде на дрова. Фактично, родина Слотропа, робила гроші, вбиваючи дерева: ампутувала коріння, подрібнювала, перемелювала на пульпу, вибілювала на папір і заробляла на тім ще більше паперу.

— Справжнє божевілля. — Він хитає головою. — У моїй родині божевілля. — Він зводить погляд. Дерева нерухомі. Вони знають, що він тут. А ще вони, мабуть, знають, про що він думає. — Ви даруйте мені, — промовляє до них. — Я нічого не можу вдіяти з тими людьми, вони для мене недосяжні. Ну що я можу зробити? — Сосна середнього розміру киває верхівкою і пропонує:

— Наступного разу, коли надибаєш вирубку, знайди трактор без охорони, повиймай фільтри для мастила і забери з собою. І так зможеш нам допомогти.

Короткий список побажань вечірнім зіркам на теперішній період:

Нехай я знайду курник, про який мені розповідала стара.

Нехай Алюр насправді буде живий.

Нехай щезне той блядський прищ на спині.

[529] «Фольксдойч», у нацистській Німеччині ті німці, що не проживають на території країни (нім.) (прим. пер.).

[530] Брат (нім.) (прим. пер.).

[531] Пристрій піаноли для зчитування (нім.) (прим. пер.).