Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дещо з цього тобі варто знати. Не хочемо тебе квапити, але ясла вже чекають.

І щойно його модуляції протекли крізь кімнати прегарними (і якийсь час досить бентежними) експозиціями бугенвілійно-персикової червоності, здається, що Осбі на мить стабілізується у такого собі не вповні від світу сього героя втраченої вікторіанської дитячої книжки, бо на соту версію того самого запитання відповідає:

— Просто у Парламенті Життя настає час поділу. Ми тепер у коридорах, які самі й обрали, і рухаємося до Трибуни…

І хто б подумав, що тут стільки людей? У цій неспокійній споруді вони безперервно з’являються, збираються групами, заглиблені у роздуми, ходять поодинці або розглядають картини, книжки, експонати. Здається, що це якийсь дуже різнобічний багаторівневий музей, а нові крила відростають, як жива тканина, — хоча, якщо все це і розростається до якоїсь кінцевої форми, то ізсередини цього не бачать. У деякі зали заходиш на свій страх і ризик, біля входів стоять вартові й дуже чітко дають це зрозуміти. Рух коридорами відбувається без тертя, ковтальний і швидкий, часто нестримний, як на ідеальних роликових ковзанах. Частини довгих галерей відкриті морю. Є кав’ярні, де можна посидіти і подивитися на захід чи схід сонця — залежно від розкладу змін і нарад. Повз котяться фантастичні візочки з печивом, величезні, як меблеві фургони, — туди треба зайти, перебрати все на незліченних полицях, і на кожній наступній наїдки глейкіші й солодші, ніж на попередній… неподалік стоять кухарі з черпачками для морозива напоготові, чекають лиш слова від цукрофільного відвідувача, щоб швиденько виліпити «запечену Аляску» будь-якого розміру і з будь-яким смаком, а тоді спритно запхати її до печі… є човники з пахлави, натоптані баварськими вершками, накриті завитками гіркувато-солодкого шоколаду, кришеним мигдалем, вишеньками завбільшки з м’ячик для настільного тенісу, попкорн у плавленому зефірі та маслі, а ще тисячі сортів вершкових помадок — від лакриці до божественності, які розпліскують на пласких камінних столах. Є іриски, їх тягнуть вручну, іноді вони витягуються поза кути, вилазять з вікон, а тоді в інший коридор — я перепрошую, шановний, не потримаєте хвильку? Красно дякую, — і жартун уже накивав п’ятами, кинувши Пірата Прентіса, той — новенький і досі дуже всім цим здивований, тримається за один кінець карамельного клубка, а другий може бути невідь-де… ну, він може піти за тою ниткою… просуватиметься далі з іронічним виразом обличчя, змотуючи ярди іриски, час від часу кладучи шматочок до рота — м-м, арахісове масло і меляса, — аж виявляється, що ця стежка у лабіринті — Маршрут номер Один там, де він проходить крізь серце Провидіння, прокладена так навмисно, щоб влаштувати для новачка екскурсію містом. Цей ірисковий фокус, здається, тут досить звичайний спосіб зорієнтуватися, бо Пірат час від часу перетинає шлях інших новачків… іноді доводиться попітніти, щоб розплутати пасма ірисок, що також було заплановано як добрий спонтанний спосіб знайомства новачків між собою. Екскурсія виводить Пірата у відкритий двір, де навколо одного з делегатів від Ердшвайнгьоле зібрався невеличкий натовп, галасує-сперечається з рекламним виконавчим директором — про що ж іще, як не про Питання Єресі, що вже стало камінцем у черевикові цього Зібрання, а може стати навіть каменем, через котрий воно перечепиться. Повз ідуть вуличні артисти: акробати-самоучки роблять просто неймовірні сальто на тротуарі — здається, слизькому і небезпечно твердому, хори казу видувають попурі Ґілберта і Саллівана, хлопчик і дівчинка танцюють не уздовж вулиці, а вгору-вниз, звичайно ж, на якихось великих сходах, де треба перечекати у черзі…

Далі змотуючи вервицю іриски у клубок, що стає уже досить важкеньким, Пірат минає Ряд Бобрової Дошки, як тут його знають: контори всіх Комітетів з трафаретними назвами над дверима — A-4… IG… НАФТОВІ ФІРМИ… ЛОБОТОМІЯ… САМООБОРОНА… ЄРЕСЬ…

— Певна річ, усе це ви бачите солдатськими очима: вона дуже юна, безтурботна, на голові носить безглуздий маленький капелюшок модернової дівчини, обличчя чисте і досить упевнене — саме впору для широкоплечої і з високою талією постаті без шиї, якою всі вони тепер хизуються. Вона рухається біля нього, робить довгі красиві кроки, вимахує руками, смикає головою — тягне руку і відщипує трохи його іриски, мимоволі торкається руки.

— Для вас це сад, — припускає він.

— Так. Можливо, не такий ви і телепень.

Ах, вони таки його хвилюють — ці вільні жінки, яким ще й двадцяти нема, їхній настрій такий заразливий.

Звідки взявся свінговий оркестр? Вона підстрибує на місці, їй хочеться танцювати джіттербаґ, він бачить, як вона хоче позбутися свого тяжіння…

Єдина контора в Ряді Бобрової Дошки, яка фізично відокремлена від інших, навмисне поставлена збоку — маленька пошарпана хатинка, з даху стримить труба від плити, у дворі розкидано поіржавілі частини автомобіля, під нетривким брезентовим навісом з патьоками — купи дров, будиночок-трейлер, його шини й одне колесо безнадійно пороз’їжджалися під потоками холодного дощу, на пошарпаній обшивці… АДВОКАТ ДИЯВОЛА, саме це написано на табличці, так, а всередині — єзуїт, що обіймає цю посаду і так само, як його колега Теяр де Шарден, проповідує супроти повернення. Торочить, що критичною масою не можна нехтувати. Щойно технічні засоби контролю досягають певного рівня, певного ступеня поєднання між собою, надії на свободу приходить гаплик. Слово перестає щось означати. Це переконливий приклад, який наводить Отець Рапір, певна річ, не без спалахів пишномовності, коли він сам відверто зворушений…. загалом, нема жодної потреби бути присутнім у цій конторі, тому що відвідувачі звідусіль у цьому Зібранні налаштовуються на його пристрасні демонстрації, які часто відбуваються під час святкування того, що обізнані гумористи називають «Критичною Месою» (докумекали? 1945-го мало хто допетрав, Космічна Бомба ще тремтіла у своїй передчасності, ще не була явлена Народові, тож таке поняття можна було почути тільки у гризні супервсезнайок з усезнайками).

— Так мені видається, що на сьогодні у Світі існує страшна імовірність. Ми не можемо її просто відкинути, її треба розглянути. Існує вірогідність, що Вони не помруть, що сучасний рівень Їхньої майстерності дозволить їм тривати вічно — хоча ми, безперечно, вмиратимемо, як і раніше. Джерелом Їхньої влади є Смерть. Нам нескладно було це зрозуміти. Якщо ми тут тільки раз, лиш один раз, то ми тут однозначно для того, щоб узяти все, що можемо і поки можемо. Якщо Вони взяли значно більше, і не лишень від Землі, а ще й від нас, — ну, то навіщо нам їм заздрити, якщо вони приречені на смерть, як і ми? Всі ми в одному човні, всі під однією тінню… так… так. Але чи це воістину правда? Може, це найліпша з відомих і невідомих їхніх побрехеньок, найліпша і найретельніше поширена?

Ми змушені рухатися вперед з огляду на можливість, що помремо тільки тому, що цього від нас хочуть Вони, бо для виживання їм потрібен наш жах. Ми — їхній урожай…

І це мусить радикальним чином змінити природу нашої віри. Просити, щоб ми далі вірили у їхню смертність, вірити, що Вони також плачуть, бояться і відчувають біль, вірити, що вони лиш прикидаються, наче Смерть — їхній Слуга, вірити у Смерть як повелителя всіх нас — це просити відваги такого ступеня, який, я знаю, поза межами моєї людськості, хоча за інших не скажу… Але замість наважитися на такий стрибок віри, ми волітимемо боротися, вимагати від тих, за кого помираємо, собі безсмертя. Нехай Вони не вмирають більше у ліжку, але, скажімо, нехай помирають від насильства. Якщо ні, ми принаймні навчимося приховувати від Них наш страх Смерті. На всякого вампіра є свій хрест, тож принаймні все фізичне, що вони забрали у Землі і в нас, можна розібрати, знищити — повернути туди, звідки воно прийшло…

Вірити, що кожен з Них особисто помре, — це вірити, що помре їхня система. Історія все ще має шанс на оновлення, досі діє якась діалектика. Довести їхню смертність — це підтвердити Вороття Додому. Я вказував на деякі перепони на шляху до Вороття…

Скидається на відступництво, і священник, схоже, боїться. Пірат із дівчиною його слухали, бо затрималися біля зали, куди Пірат хотів зайти. Ще незрозуміло, чи вона піде з ним. Ні, йому здається, що ні. Кімната точнісінько така, якою була в його сполоханій уяві. Рвані діри у стінах — схоже, звідти повидирали прилади — грубо заліплені тиньком. Інші, ніби чекаючи на нього, гають час за іграми, у яких біль, вочевидь, звичайна річ: Чарлі-Чарлі, квач, камінь-ножиці-папір. Із сусідніх дверей долинає хлюпання води, чоловіче хихотіння аж ніби відлунює від кахлів.

— А тепер, — долинає з радіо, — настав час для? «Мило… впало»! — Гучні оплески і верескливі смішки тривають неприємно довго.

— «Мило впало»? — до тонкої перегородки легким кроком підходить Семмі Гільберт-Спаесс, пхається вперед — глянути.

— Неспокійні сусіди, — зауважує німецький режисер Ґергардт фон Ґьолль. — Це коли-небудь скінчиться?

— Гальо, Прентісе, — киває головою чорношкірий, якого Пірат не впізнає, — здається, ми на сусідніх золотих горщиках сиділи. — Та що таке, хто вони всі… Його звати Сен-Жюст Ґроссаут. — Більшу частину Тривалості Фірма намагалася інфільтрувати мене у Шварцкомандо. Більше нікого з таким бажанням я не бачив. Звучить дещо параноїдально, але гадаю, що був один такий… — Відверте порушення секретності, якщо це те, чим видається, дещо спантеличує Пірата.

— А як ви гадаєте… ну, чи не змогли б ви підготувати мені про все це оперативний звіт?

— Ой, Джеффрі. Біда-біда-біда… — Після споглядання душових розваг повертається Семмі Гільберт-Спаесс, хитає головою, витріщені левантійські очі дивляться на кінчик носа. — Джеффрі, щойно ти отримаєш бодай якийсь звіт, усе зміниться. Можемо все спростити, наскільки захочеш, але ти настільки втратиш у деталізації, що воно того не варте, направду, не варте. Роззирнися, Джеффрі. Добре порозглядай, і побачиш.

Пірат із подивом бачить сера Стівена Додсон-Трака, стрункого і підтягнутого, яким його зроду не бачив. Чоловік дієвий у спокої, як вправний самурай, — щоразу, коли розпочинає з Ними сутичку, цілком готовий до смерті — без страху та каяття. Дивовижна переміна. Пірат починає сподіватися на краще.

— Коли ви навернулися? — Він знає, що сера Стівена таке питання не образить. — Як це сталося?

— Ой ні, не дозволяйте йому себе дурити. — А це ще хто такий із зализаним помпадуром, начесаним так, наче ще одна фізіономія вивищується над тією, в якій упізнається зім’ята, побита душа бійця, який не тільки навмисне здавав бої на рингу, але й болісно про це роздумував, падаючи на поміст. Це Джеремія «Милосердний» Еванс, добре відомий політичний сексот з Пембрука. — Ні, наш маленький Стіві наразі ще не цілком готовий до святості, чи не так, мій хлопче? — Грайливо поплескуючи його, ніби в клубі, по щоці: — Га? га? га?

— Аякже, мене кинуть до таких, як ви, — неприязно відповідає лицар. Хоча важко сказати, хто кого провокує, бо Милосердний Еванс заводить пісню, ох, і хріновий з нього співак, не робить, так би мовити, честі своєму народові…

— Навіть не знаю, чи мені тут сподобається, — Пірат, у якого починають виникати неприємні підозри, нервово озирається.

— Найгірше — це сором, — каже йому сер Стівен. — Його треба пережити. Наступний крок — скажу як старий служака, хоча і дійшов тільки сюди, — здолати сором у собі. Зараз я працюю над вправою «Природа Свободи», розумієте, розмірковую над тим, чи бодай якісь мої дії були насправді моїми, а чи завше я робив те, що Їм хотілося, аби я робив… незалежно від того, у що я вірю, бачте… Мені для роздумів підкинули давню проблему — Радіокерування-Вживлене-У-Голову-При-Народженні, гадаю, щось на зразок коана. Це доводить мене до божевілля, справжнісінька клініка. Я схильний вважати, що саме в цьому вся і заковика. І хто знає, що буде далі? Боже-Боженьку, того я не дізнаюся, безперечно, поки не впораюся з цією… Не хочу у вас так, з порога, відбивати бажання…

— Ні-ні, мене інше цікавило… ваше товариство — це що, тепер моя Група, чи як там? Мене сюди направили?

— Так. І ви вже розумієте чому?