Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного дня вона знайшла коробки з кіноплівками, абияк скидані Веблі Сільвернейлом у колишньому музичному салоні — тепер у ньому стояв лиш розчухраний і нікому не потрібний віттмаєрівський клавесин із безсоромно виламаними плектрами та демпферами, струни кинули дієзити, бемолити або іржавіти під діловитими ножами негоди, що безжально проникала в усі закутки. Сталося так, що того дня Пойнтсмен був у Лондоні, працював у «Дванадцятому домі», розслаблявся на алкогольних посиденьках із гуртом промисловців. Невже він про неї забув? Невже вона стане вільною? А може, вже вільна?

Здавалося, з нічого, із порожнечі «Білої візитації», вона дістає проєктор, заправляє котушку і фокусує зображення на вкритій мокрими плямами стіні — одразу за краєвидом якоїсь північної улоговини, де вибрикували недоумкуваті аристократи. У будиночку Пірата Прентіса, що в Челсі, Катьє бачить білявку із настільки дивним обличчям, що впізнає середньовічні кімнати раніше за себе.

Коли вони… ага, того дня, коли Осбі Філ обробляв гриби Amanita… Зачарована, добрих двадцять хвилин вона споглядає себе у до-ПОТОКових метаннях. Навіщо це їм узагалі було потрібно? Відповідь на кіноплівці, і знаходить вона її досить швидко — Восьминіг Григорій у басейні втуплюється у зображення Катьє на екрані. Частина за частиною: миготливий екран, монтажні склейки Восьминога Г., витріщається — на кожній машинописна дата, проглядається покращення в істоти набутого умовного рефлексу.

Під кінець усього цього незрозуміла вклейка, очевидно, кінопроба не когось там, а самого Осбі Філа. Є звукова доріжка. Осбі нашвидкуруч складає сценарій для кіно під назвою:

СКНАРІСТЬ НАРКОШІ

Починаємо з Нельсона Едді, що співає на задньому плані:

У напрямку містечка трюхикають два змучені дорогою ковбої, Бейзил Ратбоун і С. З. «Мазунчик» Сакалл. Коли в’їжджають у місто, дорогу їм заступає Карлик, що грав головну роль у «Потворах». Говорить із німецьким акцентом. Він — шериф містечка. На собі має величезну золоту зірку, яка майже повністю закриває груди. Ратбоун і Сакалл з дивними усмішками на обличчях натягують поводи.

РАТБОУН: Такого просто бути не може, ну ніяк, правда?

САКАЛЛ: Хуу, хуу! Аякже, може, торгчок ти дурний, забахато зжер тохо кектусу, що тргафився дрогою. Тра бульо спргобуваті тої файної трафки, шчо і я, хіба недобрге я тобі кажю…

РАТБОУН (з роздратованою Знудженою Усмішкою): Благаю — мені тільки єврейської мамці не вистачало. І так знаю, що справжнє, а що ні.

(Карлик тим часом змінює одна по одній пози крутого хлопця і вимахує цілим оберемком величезних кольтів).

САКАЛЛ: Кохде так бахато їздиш доргогами — ти знаєш, якими доргогами, хіба ні, пляксивий бояхусе, — як я їшджу, то вітргазу відргізниш спргавшнього карлікового шергифа від халютсинатсій.

РАТБОУН: Я навіть не знав, що такі бувають. Ти, видно, скрізь по Території бачив карликових шерифів, бо в іншому разі не зміг би вигадати таку категорію. А-ачи як? Знаєш, ти досить вправний, аби утнути і не таке.

САКАЛЛ: Забуф сказати: «Старгий ти пашкуда».

РАТБОУН: Старий ти паскуда.

Обоє регочуть, виймають револьвери й обмінюються кількома жартівливими пострілами. Розгніваний Карлик метушиться туди-сюди, розкидає верескливі вестернізми з німецьким акцентом на кшталт: «Це містечко затісне для нас двох!»

САКАЛЛ: Ну шо, мі оба його бачім. Значіт, справжній.

РАТБОУН: У нашому світі, друже, спільні галюцинації після косяка — не диво.

САКАЛЛ: Хто кажі, шчо це спільна галюцинація? Гуу, гуу! Якбі то буля галютсінатсія — а я не кажю, шчо це є галютсінатсія, — то це від кактуса-пейот. Або, може, від дурману смергдючохо…

Така захоплива бесіда триває півтори години. Жодної монтажної склейки, Карлик весь час украй активний, реагує на численні вишукані, а іноді блискучі й уїдливі фрази в їхній розмові. Час від часу коні серуть у пилюку. Незрозуміло лишень, чи усвідомлює Карлик, що обговорюють його реальність, — ще одна майстерна двозначність. Нарешті Ратбоун із Сакаллом доходять спільної думки, що єдиним способом владнати суперечку є убити Карлика, який здогадується про їхній намір і з лементом дає драла вулицею. Сакалл регоче настільки нестримно, що падає з коня у ясла, а глядача радують останнім великим планом усмішки Ратбоуна — усмішки дуже непевної. Пісня фінального затемнення:

І короткий епілог, у якому Осбі намагається пояснити, що, безперечно, у сюжет треба якось вплести елемент «Скнарості», щоб виправдати назву, але стрічка закінчується посеред «е-е…»

Катьє спантеличена, але на посланнях вона знається. Імовірно, якийсь таємний друг у «Білій візитації» — мабуть, сам Сільвернейл, не надто відданий Пойнтсменові та почту, — навмисно підклав кі-нопробу Осбі Філа саме сюди, де вони були певні, що вона її знайде. Дівчина перемотує і знову переглядає стрічку. Осбі дивиться простісінько у камеру, просто на неї, жодної тобі безглуздої наркоманської дурні, він грає. Помилки нема, це і є послання, і його код вона незабаром розгадає. Припустімо, Бейзил Ратбоун уособлює Осбі, С. З. Сакалл може бути містером Пойнтсменом, а карликовий шериф — темним огромом Схеми, загорнутим в один невеличкий пакуночок: зменшена, видима мішень. Пойнтсмен стверджує, що вона нереальна, але Осбі знає ліпше. Пойнтсмен опиняється у смердючих яслах, а змова/Карлик — переляканий, у пилюці. Пророцтво. Підказка. Вона повертається до своєї відчиненої камери, складає речі до сумки і виходить з «Білої візитації» повз нестрижені декоративні живоплоти, що відростають до природного стану, повз божевільних із мирних часів, вони повернулися і спокійно вигріваються на осонні. Колись під Шевенінґеном із такою ж надією на втечу вона йшла дюнами повз водогінні споруди, квартали нових багатоквартирних будинків, що замінили знесені нетрі, в опалубці ще бетон не висох — линула беззахисною тінню, так давно, на побачення з Піратом біля вітряка «Ангел». Де він тепер? Невже досі у Челсі? Чи він взагалі ще живий?

У будь-якому разі, Осбі вдома, жує спайс, курить траву, нюхає коку. Залишки воєнних запасів. Один грандіозний спалах. Не спав уже три дні. Він променисто всміхається до Катьє, сонце первісних барв б’є з його голови, він розмахує голкою — щойно з вени, — зубами затягує трубку, величезну, як саксофон, нацуплює на голову мисливську шапку, яка не здатна притлумити його сяєво.

— Шерлок Голмс. Бейзил Ратбоун. Я мала рацію, — задихана, бухає сумку долі з глухим стуком.

Аура пульсує, скромно кланяється. Він і сталь, він і сириця, він і піт.

— Добре, добре. Син Франкенштейна там теж є. Мені б хотілося, щоб ми говорили прямо, але…

— Де Прентіс?

— Пішов шукати транспорт. — Веде її до задньої кімнати, обладнаної телефонами, корковою дошкою з пришпиленими нотатками, столами з картами, розкладами, «Вступом до сучасної мови гереро», історіями корпорацій, котушками звукозаписного дроту. — Наразі тут не дуже чисто, але справи просуваються, лялю, справи просуваються.

Чи ж це те, про що вона думає? Скільки разів пробуджена і відкинута, бо не варто сподіватися, аж так сильно сподіватися? З погляду діалектики, рано чи пізно має виникнути протидія… Катьє, мабуть, ніколи не була достатньо політичною, ніколи не була достатньо впевненою, щоб мати віру, що постане… що постане навіть з усією владою на іншому боці, що постане насправді…

Осбі витягнув складані стільці, тицяє чималу пачку мімеографічних копій.