Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якого біса, Ґергардте, — Прокаловскі крутить великим пальцем. — Червона Армія теж на тебе працює?

— Ще раз добридень, Антонію. — Три срібні зірки на його погонах привітно блискають, але марно.

— Я вас не знаю. — До Стрибуна: — Гаразд. У машинному відділенні. По правому борту, внизу, за генератором, — і це означає, що Слотроп має піти.

Унизу біля трапа він зустрічається зі Стефанією, та саме йде коридором.

— Привіт. Шкода, що так ось зустрічаємося.

— Привіт, я Стефанія, — швидко зачиняє віконниці своєї усмішки і йде далі, — на палубі угорі є випивка, пригощайтеся, — і вийшла під дощ. Що?

Слотроп спускається у люк, пробирається до технічних приміщень. Десь над ним відбивають три склянки, повільно, дещо приглушено, з легким відлунням. Уже пізно… пізно. До Слотропа доходить, куди він потрапив.

Щойно його нога ступила на палубу, всюди гасне світло. Вентиляція загуділа і стихла. Машинне відділення на рівень нижче. Невже йому доведеться робити все у темряві?

— Я не зможу, — пошепки.

— Зможете, — відповідає голос над самим вухом. Слотроп відчуває на собі чиєсь дихання. Зі знанням справи йому заціджують у карк. У цілковитій темряві блимає світло. Ліва Слотропова рука німіє. — Другу я вам лишу, — каже голос, — щоб спуститися в машинне відділення.

— Зачекайте… — Щось таке, ніби носак бальної туфлі, виникає невідь звідки, на секунду зависає, гладить м’який низ його підборіддя, а тоді луп — і різким ударом защіпає Слотропові зуби на язику.

Страшенний біль. Присмак крові. Піт заливає очі.

— Ану, ходу. — Слотроп вагається, і його ззаду щипають за шию. Як же боляче… тримається за трап, осліплений, починає плакати… аж тут згадує про «люґер», але не встигає до нього дотягтися, як прилітає несамовитий удар десь між стегном і промежиною. Пістолет гримотить по сталевій палубі. Слотроп уклякає на одне коліно, обмацує палубу, і тут на його пальці легко наступає туфля. — Цією рукою вам ще триматися за поручень, пам’ятаєте? Пам’ятаєте? — Туфля зникає, проте лиш для того, щоб копнути під пахву. — Підводьтеся, підводьтеся.

Слотроп незграбно і навмання повзе до наступного трапа, тримається однією рукою, спускається вниз. Відчуває, як вгору повзе сталевий отвір.

— Не намагайтеся повертатися, поки не зробите того, що повинні.

— Танатц? — Болить язик, ім’я звучить нерозбірливо. Мовчання. — Морітурі? — Нема відповіді. Слотроп ставить ногу на сходинку вище.

— Ні-ні. Я ще тут.

Він поволі просувається донизу, тремтить, сходинка за сходинкою, в руці поколює. Як зійти вниз? Як піднятися? Пробує зосередитися на відчутті болю. Нарешті ноги впираються у металічну поверхню. Геть сліпий. Рухається до правого борту, щокроку б’ється об щось із гострими виступами на рівні гомілки… Я не хочу… як я можу… дотягтися назад… голіруч… а що, коли…

Щось вищить праворуч — щось механічне, — він підскакує, вдихає, втягує крізь зуби холод, у спині та руках танцюють м’язи, пересмикуються… дістається якоїсь циліндричної перепони… може, це генератор… нагинається і починає… Його рука намацує цупку тафту. Відсмикує руку, випростовується, б’ється головою об щось гостре… хочеться відповзти назад до трапа, але він уже зовсім не орієнтується… сідає навпочіпки, обертається, повільно… хоч би це закінчилося, хочбицезакінчилося… Але його руки, мацаючи палубу, повертаються до слизького атласу.

— Ні. — Так: гаплички і петлі. Він ламає ніготь, намагаючись від них звільнитися, але марно… мереживо його не відпускає, впевнено, як змія, заплутуючи, зв’язуючи кожен палець…

— Ні… — Він наполовину зводиться, знову втикається у щось головою. Крижані маленькі стегна у вологому шовку черкають його обличчя. Пахнуть морем. Він обертається, і його шмагає по щоці довге мокре волосся. Хай би куди він тепер хотів рушити… холодні соски… глибокий проділ між сідницями, парфуми і лайно, а ще запах солоної води… і запах чого… чого…

Коли знову вмикається світло, Слотроп стоїть навколішки, обережно дихає. Знає, що доведеться розплющити очі. Тепер відсік смердить пригаслим світлом — смертними можливостями світла, — як тіло у лиху годину відчуває реальні шанси зазнати болю, справжнього і жахливого, просто за порогом… Брунатний паперовий пакунок за два дюйми від його коліна, запханий за генератор. Але що ж то мертвотно-біле і червоне витанцьовує на краю поля зору… і чи трапи назад і назовні насправді такі порожні, якими видаються?

Повернувшись на своє судно, Шпрінґер стоїть, дякує «Анубісу» з пляшкою шампанського в руках, розкручує блискучі дротики — і корок стріляє прощальним салютом. Слотропові руки тремтять, він майже все розливає. Антоній і Стефанія з містка дивляться, як судна роз’єднуються, у їхніх очах балтійське небо, її біле волосся у клаптях піни, а вилиці зліплені з туману… чоловік-хмара, жінка-імла, вони зменшуються, відчуження, тиша, назад у серце бурі.

Фрау прямує на південь уздовж іншого берега Рюґена, у протоки повз Буг. Буря не вщухає, стає темно.

— Зайдемо у Штральзунд, — її всіяне карлючками обличчя стікає мастильно-зеленими тінями, жовтим світлом — у рубці похитується гасова лампа.

А Слотроп розмірковує: там і зійду, гайну до Куксгафена.

— Шпрінґере, що скажете? Встигнете зробити для мене папери?

— Нічого не можу обіцяти, — відказує Ґергардт фон Ґьолль.

У Штральзунді на пристані, під зливою і світлом ліхтарів, вони прощаються. Фрау Ґнаб цілує Слотропа, Отто дарує пачку «Лакі Страйк». Стрибун відриває погляд від зеленого записника і киває головою — auf Wiedersehen — поверх пенсне. Слотроп іде, підіймається сходнями на мокрий Hafenplatz[523], моряцькою ходою намагається урівноважити хитавицю, яка лишилася позаду, повз бонове загородження і напнутий такелаж підйомників, повз докерів нічної зміни, що переносять вантажі з рипучих ліхтерів на дерев’яні платформи, повз зігнутих сірих конячок, які цілують каміння без трави… прощання зігрівають у кишенях його порожні руки…

Бригадира Пудинга ще у червні вбила кишкова паличка. Вже під самий кінець він раз у раз квилив: «ой болить болить…» Сталося це удосвіта, як він і хотів. Катьє затрималась у «Білій візитації» — тинялася прокуреними безлюдними коридорами, посеред порожніх кліток у заґратованому стільнику лабораторії, наче й сама була частиною попелястого мережива павутиння, дедалі густішої пилюки та засиджених мухами вікон.

[523] Портовий майданчик (нім.) (прим. пер.).