Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відбувається роз’єднання. Будь-яка альтернативна Зона дає драла від решти зон із наперед визначеним прискоренням, із червоним зміщенням втікаючи від Центру. Щодня міфічне вороття додому, про яке Енціан так мріяв, дедалі менш імовірне. Раніше треба було розрізняти форми одягу, відзнаки, маркування літаків, дотримуватися меж, а тепер ухвалено купу рішень, єдиний корінь утрачено ще в травневому спустошенні. Тепер всяка пташка своє гніздо знає, і всяке гніздо тепер — Зона.

Юрба переміщених товчеться біля руїн декоративного водограю, десь так зо два десятки, очі попелясті, мов плями на обличчях — білих, наче сіль. Гереро звертають у їх бік, виїжджають на половину прогону довгих пологих сходів, сунуть униз вулицею, верхні зуби цокають об нижні, рами мотоциклів пронизливо риплять, вгору і вниз сходами повз безсловесний вибух слов’янського дихання. Попіл і сіль. За сто метрів з-за стіни виринає вантажівка з гучномовцем: голос, поставлений в університеті і давно втомлений від зачитування тексту, мовить:

— Усім очистити вулиці. Розійтися по домівках. — Очистити… куди розійтися? Мабуть, помилка, наказ для іншого міста…

Деренчання під нафтопроводом на естакаді, що збігає вниз і ліворуч, до води, над головою величезні прикручені закрайки, скруглені іржею та масною грязюкою. Віддалік у затоці йде танкер, безтурботно погойдується, наче зірчаста павутина… Гуркіт вгору навскіс до бастіону розкиданих, скручених вузлами, розплавлених і обпалених пласких ферм, димарів, труб, вентиляційних мереж, обмоток, обтічників, теплоізоляції, реконфігурованих бомбардуваннями, на землі — зрошена мазутом жорства мчить зі швидкістю миля за секунду — і зачекай, зачекай, як ти там сказав, ти сказав «реконфігурованих»?

Ще не світанок, ні, але пролами, коли світло, якого ти боїшся, проламує ніч у настільки глибоку годину, що й не поясниш, — Енціана затоплює, як йому видається, незвичайним розумінням. Звивистий хребет шлакової маси, до якого він зараз в’їде, — колишній нафтопереробний завод «Jamf Ölfabriken Werke AG[514]», — аж ніяк не руїна. Він в ідеальному робочому стані, лиш чекає на підключення потрібних контактів, щоб увімкнули… точно, обдумано модифікований бомбардуванням, які ніколи й не були ворожими, а радше частиною плану обох сторін — «сторін?» — на який вони погодилися… так, і що, якби тепер ми — гаразд, скажемо так: нам тут належить бути кабалістами, скажемо, що це наша справжня Доля — бути вченими тлумачами Зони з Текстом десь усередині, і його треба розібрати на частини, прокоментувати, витлумачити і дрочити, аж поки не вичавимо до останньої краплі… ну, ми припустили — natürlich! — що цим священним Текстом мала стати Ракета, orururumo orunene[515], високе, висхідне, мертве, палюче, велике («орунене» уже модифікується дітьми зонгереро і стає «омунене», старшим братом)… нашою Торою. Щось іще? Її симетрія, затримка між стимулом та реакцією, її миловидність зачаровували і спокушали нас, а реальний Текст продовжував існувати деінде, у своїй темряві, у нашій темряві… навіть так далеко від Südwest нас не пощадить стародавня трагедія втрачених послань — прокляття, що ніколи нас не покине…

Але якщо я їду крізь нього, крізь оцей Достеменний Текст, саме цієї миті, якщо він і є… або якщо сьогодні десь у румовищі Гамбурґа я проминув його, вдихаючи спорохнявілий попіл, не помітив… якщо те, що «IG» спорудило на цьому місці, — аж ніяк не остаточна форма, а лиш поєднання фетишів, таких собі «агов, хлопці!», щоб долучити особливі знаряддя на зразок бомбардувальників 8-ї ПА[516], так, тоді всі «Союзні» літаки будувала б, зрештою, компанія «IG» за посередництва Директора Круппа завдяки його англійським зв’язкам — бомбардування стало точним промисловим процесом конверсії, щоразу викид енергії точно розташовувався у просторі та часі, щоразу ударну хвилю спрямовували заздалегідь, аби завдати саме сьогоднішніх руйнувань і в такий спосіб декодувати Текст, і в такий спосіб закодувати, перекодувати, передекодувати священне Письмо… Якщо воно в робочому стані, то що має робити? Інженери, які збудували його як нафтопереробний завод, нічогісінько не знали про якісь дальші кроки, проєкт «завершився», про нього можна було забути.

Це означає, що Війна ніколи не була політикою, бо вся політика — театр, щоб відвернути увагу… її таємно диктували потреби технологій… змова між людьми і технологіями, щось таке, що потребувало енергетики вибуху війни і репетувало: «До дідька гроші, на кону саме життя (вставте потрібну Націю)», — але означало, найімовірніше: наближається світанок, мені потрібна кров цієї ночі, фінансування, фінансування, аххх, іще, іще… Справжніми кризами були кризи призначення та пріоритетності, і не серед фірм, як це подавали, а між різними Технологіями, Пластиками, Електроніками, Літальними Апаратами та їхніми потребами, які розуміє хіба панівна еліта…

Так, але Технології лиш відгукуються (цей аргумент, упертий і серйозний, як метод Ґаусса, часто наводили молоді Шварцкомандо), «Дуже добре радити ловити чудовисько за хвіст, але як ти гадаєш, чи мали б ми Ракету, якби хтось, хтось цілком конкретний — з іменем і членом — не надумав закинути тонну аматолу на 300 миль і підірвати нею квартал з мирними городянами? Тепер уперед, пиши слово «технологія» з великої літери, обожнюй її, якщо від цього почуватимешся менш відповідальним — але це ставить тебе, брате, в один ряд з байдужими євнухами, що стежать за гаремом нашої вкраденої землі для занімілих і безрадісних стояків людських правителів, еліти, яка зараз там, де не має права бути…»

Мусимо шукати джерела енергії та мережі поширення, про які нам ніхто не розповідав, маршрути сили, яких наші вчителі чи то не уявляли, чи то їх заохочували уникати… маємо знайти вимірювальні прилади, чиї шкали невідомі світу, намалювати власні схеми, фіксувати реакцію, налагоджувати зв’язки, зменшувати кількість помилок, намагатися пізнати достеменну функцію… навестися за непередбачуваними даними? Тут, на поверхні, бітум, гідрогенізація, синтез завжди були фальшивими, фіктивними функціями, що приховували реальну, планетарну місію, таку, либонь, що розгортається впродовж століть… і цей розвалений завод, що сподівався на нових Каббалістів і нових алхіміків, які віднайдуть Ключ, навчать містерій усіх інших…

А якщо це не «Jamf Ölfabriken Werke»? а якщо це заводи Круппа в Ессені, а раптом це «Blohm & Voss» простісінько тут, у Гамбурзі, або ще якась вдавана «руїна» — вже в іншому місті? В іншій країні? АЙЙЙАААААААА!

Але це вже стимулятори, так, Енціан цими днями хрумав залишки списаного нацистського первітину, достоту як попкорн у кіно, і допіру велика частина нафтопереробки — названої, між іншим, на честь знаменитого відкривача онейрину, — лишалася позаду, й Енціан, заглиблений в якийсь інший параноїдальний жах, говорить і говорить, хоча вітер і двигуни викидають його з розмови.

Щось на зразок піаніно Гоуґі Кармайкла[517] лунає на тлі ось такого

Минулої ночі Енціан записав у щоденнику: «Останнім часом Рот використовують надто часто. Надто мало від цього користі на виході. Захист. О Боже, Боже. Схоже, до мене таки підбираються. Благаю Тебе, я не хочу такої проповіді… Я знаю, як лунає мій голос — чув багато років тому у Пенемюнде на записі у Вайссмана… хром і бакеліт… надто високий, зверхній, Berliner Schnauze[518]… як же їх, мабуть, пересмикує, коли я починаю говорити…

Я міг би піти завтра. Я знаю, як то — бути самотнім. Це мене лякає менше, ніж вони. Вони беруть і беруть, але ніколи не користуються узятим. Що, на їхню думку, можна взяти у мене? Їм не потрібне моє старшинство, не потрібна моя любов, не потрібна моя інформація, як і моя робота, або енергія, або те, чим я володію… та нічим я не володію. Грошей більше не маю — тут їх не бачили вже багато місяців, ні, річ не в грошах… сигарети? Сигарет завжди обмаль…

Якщо покину їх, то куди піду?»

Знову серед цистерн, у вечірній вітер, юзом на синтетичному пустищі, його низькопробній чорноті… Крістіанів мотор час від часу збивається з ритму, він якийсь нерішучий і от-от заглухне. Миттєве рішення: якщо зламається, нехай іде пішки, менше клопоту, якщо Павло там, а якщо нема, підбери Крістіана на зворотному шляху і простеж, щоб машину відремонтували… робити все по-простому — ознака великого вождя, Енціане.

Але Крістіан не ламається, та й Павел наче там. Ну, «там» не в тому розумінні, яке Енціан у своєму теперішньому стані сприйматиме всерйоз. Але все ж таки присутній, і з дивовижним набором друзів, які, видається, з’являються щоразу, коли він приходить нюхати «Льойнабензин», — такі, як, о, Моховик, щонайяскравіше зелений, скоріш палаючий, ніж флуоресцентний, а цього вечора сором’язливо никає край поля, час від часу крутиться, як дитя… або, скажімо, Водяний Велетень — гість заввишки з милю, цілковито складається з проточної води, полюбляє танцювати, закручується від талії, а руки вільно колихаються у високості. Коли люди Омбінді забрали Марію шукати лікаря в Гамбурзі, залунали голоси — голоси Грибкових Пігмеїв, що плодяться у цистернах на Межі між пальним і водяною подушкою, почали турчати: «Павел! Omunene! Чому не хочеш повернутися до нас, чому не хочеш з нами побачитися? Нам так тебе бракує. Чому тебе так довго не було?» Їм на Межі дуже несолодко, змагаються з клітинною аристократією — бактеріями, що курсують своєю світляною державою, наближаються до стіни вуглеводнів, кожен по свою частку Господніх дарів — залишають відходи, зелений шепіт, дивергентне нестабільне белькотіння, слиз, що з плином днів густішає, стає отруйнішим. Це пігмейське буття у скупченні тисяч подібних страшенно пригнічує, сотень тисяч, життя по той бік усього сущого. Кажете, по той бік? Що ви маєте на увазі? По який бік? Маєте на увазі — в бензині? (Скупчені Пігмеї, грайливо, під якийсь добре відомий свінговий риф:) Ні-ні, ні, ні! — То, отже, у воді? (С. П.:) Ні-ні, ні, ні! — Ну, тоді, будь ласка, вже кажіть, поки я в трусах, та не іржіть! Маємо на увазі, пояснюють Пігмеї, збираючи крихітні голівки у симетричний візерунок цвітної капусти і гуртуючись у м’яку тоскну капелу, як діти навколо багаття з Бінґом Кросбі у бейсболці (ці Leunahalluzinationen[519] відомі здатністю наганяти острах навіть моторошніший за культурний шок, тут маємо справу з мета-шоком, білі трисигмові обличчя в ритуалі, чия таємниця глибша за північне сяйво над Калагарі…), маємо на увазі, по інший бік геть усього, всього бактеріально-вуглеводнево-видільного циклу. Звідси ми і бачимо Межу. Це довга веселка переважно кольору індиго, якщо це чимсь тобі допоможе, — індиго і трохи зелені, ірландська така (Бінґ, диригуючи, підносить ці маленькі ірландські личка з промитими мізками зворушливим крещендо у відблисках багаття) в зеленині… газоліні… всередині… субмарині… вщухає, бо допіру Павел вже рушив до нафтопереробного заводу, забудь про ці два з половиною тижні добровільного катування, люди Омбінді полюють на нього біля бойлерних труб у скловаті, і чоловіки, і жінки намагаються його погладити, тиснуть з обох боків на Питання Самогубств у Племені, Енціан скаржиться, надто захопився Ракетою, надто затявся у ворожнечі з росіянами, щоб думати ще про когось, крім себе… а Павел намагався стояти осторонь, подалі від подиху Мукуру, намагався бути хорошою людиною…

Моховик ворушиться. Підповз на тривожно близьку відстань, відколи Павел дивився на нього попереднього разу. Раптовий наплив гладкого вишневого на схилі гори праворуч (там були гори? Звідки там гори?), і він одразу розуміє, без омани і сподівань, що ковзнув у Північ, вдихнув подих пращура й опинився у цій жахливій землі, а мав би знати, що все саме так і буде, крок за кроком усі останні роки, нічого не можна відвернути (а що таке відвернути? навіть не знаю, куди починати звертати… не знаю навіть, як рухатися…), надто пізно, запізнився на багато миль і перемін.

І от його голова на сталевій мушці Крістіана — за 300 ярдів. Страхітливе розгалуження: дві можливості починають розлітатися зі швидкістю думки — в будь-якому разі, нова Зона, ось вона, стрілятиме Крістіан, а чи стримається — стрибай, вибирай…

Енціан старається з усіх сил — збиває ствол набік, каже кілька неприємних слів юному меснику. Але обоє бачили ці нові гілки. Щойно Зона знову змінилася, і вони вже перескочили у нову…

Під’їжджають туди, де Павел нюхає синтетичний бензин на схилі бежевого пагорба без ліхтарів, під танками, що біло заповзають равликами у небо, ось він, один із найщасливіших клієнтів «IG»…

А чи знає Павло те, чого не знають усі інші? Якщо «IG» хотіло, щоб це стало прикриттям для чогось іншого, то чому не для дихання Мукуру?

Енціан може спроєктувати себе назад у Ердшвайнгьоле, де заводять нову справу на «IG», аби побачити, як повниться тека мірою збільшення кількості з’єднань, аудиту, приходу свідків — не спереду, але принаймні збоку, завжди у тінях… А якщо виявиться, що це не Ракета, не «IG»? Що ж, тоді доведеться йти далі — хіба ні? — до чогось іншого: заводу «Volkswagen», фармацевтичних компаній… а якщо вони не в Німеччині, доведеться починати в Америці або в Росії, а якщо він помре до того, як вони знайдуть Істинний Текст, щоб його вивчити, тоді має бути спосіб передати справу наступникам… Скажіть, прегарна ідея — скликати всеньке Ердшвайнгьоле, підвестися і сказати Народе мій, мені було видіння… ні, ні, але потрібен більший штат, якщо пошуки виявляться настільки масштабними, тихцем забрати ресурси від Ракети, розподілити, але так, щоб скидалося на природне зростання… і кого залучити? Крістіана — а чи може він узяти хлопця, Крістіанів гнів, а чи використає Воно Крістіана, попри все, щоб допоміг у придушенні Омбінді… бо якщо місія Шварцкомандо у Зоні повністю розкрита лиш тепер, треба щось робити з Омбінді, з Порожніми, з доктриною Остаточного Нуля. Що більший штат, то більше зон-гереро, не менше, а більше вхідної інформації про ворога, налагодження ширших зв’язків означатиме більшу загрозу для народу, означатиме, що чисельність племені має зрости. А чи є альтернатива? ні… він волів би знехтувати Омбінді, але потреби нового Пошуку не дозволять цього спокою… пошук перш за все…

Десь посеред пустищ Світу — ключ, що приведе нас назад, поверне до нашої Землі і нашої свободи.

Андреас уже певний час розмовляє з Павлом, який десь не тут зі своїми дивно освітленими компаньйонами, грає в те і в інше. Щойно любов’ю і хитрощами Андреас роздобув адресу медичного посередника Омбінді.

Енціан його знає.

— Санкт-Паулі. Їдьмо. А твоя машинерія не збоїть, Крістіане?

— Не підлизуйся, — вибухає він, — тобі чхати на мене, чхати на сестру, вона там помирає, а ти її тулиш у свої рівняння — ти — вдаєш святого отця, а всередині нас навіть не ненавидиш, тобі начхати, ти більше не маєш з нами зв’язку… — Він заціджує кулаком в Енціанове обличчя. Плаче.

Енціан стоїть, не рухається. Боляче. Нехай болить. Його смиренність — не зовсім політика. У тому, що сказав Крістіан, він відчуває достатньо правди — може, не цілком, не одразу, але достатньо.

— Ти щойно мав зв’язок. Тепер можемо їхати?

[514] «Нафтопереробка Джемф» (нім.) (прим. пер.).

[515] Велике полум'я (гереро) (прим. пер.).

[516] Повітряна армія (прим. пер.).

[517] Американський джазовий співак, актор і композитор.

[518] Тут: Берлінська гугнявість (нім.) (прим. пер.).

[519] Тут: Льойнагалюцинації (нім.) (прим. пер.).