Нерріш стає навідником, бо має добре око. Щодня в Ракетний Полудень тут була смерть і був бенкет… Та свого часу Неррішу вдалося майже всього цього уникнути.
По суті, такого ще не було, щоб двоє пробиралися до якогось священного центру настільки вбого екіпіровані, відколи Чичерін з Джакипом Куланом везли свої дупи через піски на Північ, щоб віднайти Киргизьке Світло. Аж десятирічна перерва, яка робить згаяний час дуже вразливим до рекордів, як і бейсбол — вид спорту, також обплутаний павутинням безневинних натяків на щось зловісне.
Наближення до Священного Центру незабаром стане у Зоні розвагою номер один. Золоті часи уже майже настали, невдовзі на полі з’явиться більше чемпіонів, фанатів, чарівників усіх рангів і чинів, ніж за всю попередню історію гри. Якщо справа чесна й азартна, нею керуватиме сонце, крива Ґаусса вигнеться у бік досконалості, а таких любителів залити очі, як Нерріш і Слотроп, повипóлюють.
Слотроп, як уже було сказано, принаймні з доби «Анубіса», почав худнути, розсіюватися. «Особиста щільність, — це Курт Мондауґен у пенемюндському офісі за кільканадцять кроків звідси, формулює Закон, що згодом назвуть його іменем, — прямо пропорційна часовій пропускній здатності».
«Часова пропускна здатність» — це ширина смуги пропускання твого теперішнього, твого тепер, вже знайома Δt, що розглядається як залежна змінна. Що більше живеш минулим і майбутнім, то ширша твоя пропускна здатність, то щільніша твоя особа, але що вужче твоє відчуття Теперішнього, то ти слабкіший. Може дійти до того, що складно буде згадати, чим ти був зайнятий п’ять хвилин тому, або навіть — як от Слотроп зараз — що ти робиш тут, біля узніжжя колосального вигнутого насипу…
— Е… — цідить до Нерріша, — а що ми тут…
— Що що?
— Ви сказали: «Що ми тут…», а потім замовкли.
— Що за мара, чого б це я?
Щодо Нерріша, то він зосереджений на справі. Він ніколи не бачив Великого Еліпса інакше, ніж мав бачити. Ґрета Ердманн, навпаки, бачила іржавих кардиналів, що кланялися достоту так само, як робили це й раніше, в очікуванні, обличчя під каптурами, під гладкими обтічниками Нічого… щойно Танатц опускав батіг на шкіру, її захоплювало, вабило до ще одного проникнення у Центр: з кожним ударом батога щораз глибше… аж поки одного дня, вона це добре знає, їй відкриється той перший проблиск, і надалі буде лиш абсолютна потреба, панівна ціль… т-т-т-трісь підмостки водонапірних башт кольору паленої кістки у вишині, схилені до великого ободу, видимі понад деревами у світлі тьмяному і синюшно-пурпуровому, як захід сонця у Пенемюнде у прохолодну і придатну для запуску ракет погоду… довгий погляд з вершини греблі у Нижніх Землях на небо, яке зжовкло до бурого і тече настільки рівно, що сонце за ним може бути де завгодно, а рухливі хрести вітряків можуть виявитися мерехтінням шпиць найстрахітливішого Верхівця, себто Слотропового Верхівця, двох його вибухів у високості, його небесного велосипедиста..
Але навіть Це лиш мимохідь зблискує на Слотропових звивинах і тане на поверхні, зникає, іще один недогляд йому минається… і в такий самий спосіб, напевне, пробивається Претеріція… Нема резону сподіватися на якийсь поворот, на якийсь сюрприз я-бачу, це не для Слотропа. Ось він дереться вгору по стінах чесного церемоніального сплетіння, сподіваючись, що зуміє безмісячної ночі розібратися, що до чого. Але, о Яйце летючої Ракети, пупок 50-метрового радіонеба, всі належні привиди місця — вже даруйте йому заціпеніння, оманливу байдужість. Пробачте за кулак, що не стискається у грудях, за серце, що не мліє від зустрічі… Пробачте, як пробачаєте Чичеріну за Киргизьке Світло… Надходить ліпша днина.
Слотроп слухає далекі перебіжки туби і кларнета, до яких приєднуються тромбон і тенор-саксофон, намагаються схопити мелодію… чує вибухи реготу солдатів і дівчат… дуже скидається на те, що забава почалася… може, навіть, деякі холостячки…
— Послухайте, а чому ми не… а… що це ви… — Нерріш, шкіряне опудало, намагаючись не зважати на Слотропову поведінку, надумав розібрати свою запалювальну бомбу: відкорковує горілку, водить під носом, а тоді таки дудлить. Цинічно, по-ярмарковому, шкіриться до Слотропа:
— Будеш? — Під білою стіною — мовчання.
— Бо я спочатку думав, що там бензин, але ж це фальшивка і насправді там горілка, еге ж?
Але за насипом, унизу на арені, що це таке може бути у цей час, що чатує у непевному місячному світлі, вкрите захисною фарбою від стабілізаторів до маківки, що за божевільна головоломка… а чи ж вона справді ніколи більш тебе не знайде? Навіть у найгіршу пору ночі, коли написані олівцем слова на твоїй сторінці — лишень Δt речей, які вони позначають? А всередині мордується жертва, перебирає вервицю, торкається дерева, уникає будь-якого Дійсного Слова. Впевнений, що вона ніколи по тебе не прийде?
Біля водонапірних башт вони лізуть нагору, до самого краю. Згори сунеться пісок, набивається у черевики. Зверху бачать за деревами освітлену злітну смугу, винищувач уже приземлився, його оточують тіні з наземної команди, вони заправляють, обслуговують, розвертають. На півострові мерехтять латки, ламані й криві лінії вогнів, але з боку колишніх Корпусів проєктно-конструкторських розробок усе тоне в чорній, смоляній темряві.
Вони пролазять крізь соснове гілля, і знов униз, до Яйця, де німецьке обладнання давно розібрали і пустили на потреби російського автопарку. Спускаються донизу, і ріг величезного Монтажного Корпусу височіє перед ними вже за якусь сотню ярдів джипів і вантажівок. Нижче й праворуч видно три- і чотирирівневий випробувальний каркас із округлим, наче хвилястим піддашком, а попід каркасом пролягає неглибокий довгий рів у формі літери V.
— Канал охолодження, — якщо вірити Неррішу. — Мабуть, вони, внизу. Зайдемо тут.
Уже здолали половину схилу й дісталися до вбудованої у земляний вал помпової станції, яка запомповувала холодну воду для відведення неймовірного жару під час пробних пусків. Тепер станція демонтована, всередині порожньо і темно. Не встигає Слотроп ступити за поріг і двох кроків, як на когось наштовхується.
— Перепрошую, — вийшло не дуже незворушно.
— Та нічого, — російський акцент. — Буває. — Випихає Слотропа назовні, ох, і паскудний же молодший сержант, футів вісім-дев’ять заввишки.
— Ну, той… — аж тут на них налітає Нерріш.
— Ой, — Нерріш кліпає на вартового. — Сержанте, ви хіба не чуєте музики? Чому ви не в Монтажному Корпусі з товаришами? Наскільки я розумію, їх розважає не одна гаряча фройляйн, — шусть-шусть ліктями, — можна сказати, у найчарівнішому дезабільє.
— Думаю, навіть божественно, — відповідає вартовий, — для декого.
— Kot… — До речі, про тактику.
— А нам, недоумки, заборонено.
Зітхаючи, Нерріш замахується пляшкою, опускає, а чи лишень підносить вгору і гупає сержанта в потилицю, збиваючи пілотку. І все.
— Гади, — росіянин, дещо роздратований, нахиляється за головним убором. — Серйозно, тепер вас обох мушу затримати.
— Досить балачок, — гарикає Слотроп, розмахуючи тліючою сигарою і «коктейлем Молотова». — Давай зброю, Іване, або зроблю з тебе живий смолоскип!