Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я грала на фортепіано, він — на трубі, нас поєднала музика. Серед мешканців були й інші музиканти, ми влаштовували чудові вечори. Дуже гарний період мого життя. Дивно чи не так? Дивно відчувати себе щасливою за таких обставин?

Вона випустила з рук лист Толлефа й несподівано запитала, чи знає Жанна саксофоніста Яна Ґарбарека. Жанна хитнула у відповідь головою, мовляв, так, знаю. Батько музиканта теж був поляком і військовим полоненим. До Норвегії його привезли нацисти, як і Наталію. Вони познайомилися в таборі Мюсена, де й народився його син Ян, майбутній саксофоніст. Наталія пожвавилася, знайшовши в особі Жанни уважну слухачку, а потім схаменулася й заявила, що вже достатньо про себе розповіла. Краще поговорити про сьогоднішнє життя в Норвегії. Вона хотіла почути, як Жанні там живеться, також її дуже потішило, що жителька Квебеку переїхала до Норвегії через кохання до вікінга.

Жанна розповіла їй про свій книжковий проєкт, пообіцяла екземпляр, навіть повідомила про свою єдину дочку.

— У неї було важке юнацтво. Зараз усе краще. Особливо, коли вона стала матір’ю.

— Діти! Хоч би скільки років їм не було, слід піклуватися про них. Моєму сину Джефу вже за п’ятдесят, а мати все ще потрібна. Він щойно втратив дружину. А дітей у них не було. Родина згасне разом з нами.

Наталія сказала останнє речення, не подумавши. Вона вкусила себе за губу й підняла очі на Жанну, яка у відповідь чемно усміхнулася, ніби кажучи — я розумію, що ви маєте на увазі.

— А що зараз з містечком Мюсен? — запитала Наталія, змінюючи тему.

— Можна подивитися околиці форту Гьойторп або зробити ставки на іподромі, якщо вам подобаються скачки, а в іншому — там нема що робити.

— Ах, форт! Ми з Альбертом часто гуляли навколо форту. Скачки? Правда?

— Так, зовсім поряд із центром міста. Найбільша розвага в окрузі.

Наталія сповнилася майже ейфоричним піднесенням, дізнавшись, що Мюсен зовсім недалеко від Жанни. Несподівано вона сказала:

— Толлеф прожив там зі мною три місяці. Доки йому шукали родину. Тоді він ще не звався Толлефом. Власне, у нього не було імені.

Таке зізнання примусило Жанну здригнутися. Отже, Наталія опікувалася Толлефом, а потім покинула? Навряд чи її новий норвезький друг мав таку інформацію, і вона подумки присяглася — якщо він про це дізнається, то не від неї.

Реакція Жанни не залишилася непоміченою, і Наталія зрозуміла, що цей факт вимагає пояснень:

— Так було треба. Я потрапила в адміністративні лабіринти. Довелося боротися з владою, щоб дитину не відправили в Польщу. Для мене це було неприпустимо. Бачите, Жанно, усе, що я можу розповісти Толлефу, тільки засмутить його. Я навіть імені його батька не знала. Це була історія на один вечір.

Наталія спокійно повторила слова, які колись одразу після пологів шістдесят три роки тому вимовила перед Інґер: це було майже зґвалтування. Вона додала:

—- Я вважаю вас достатньо розумною, щоб нічого не розповідати Толлефу щодо цього.

Наталія налила їй другу склянку. Жанна була їй невимовно вдячна.

Наталія показала пальцем у напрямку своєї скромної бібліотеки.

— З цього боку стоять лише книжки, написані норвезькою. Ця країна стала моїм спасінням, і я б ніколи її не покинула, якби чоловік не наполягав.

Стара жінка мовчки розглядала посланницю. Вона безперечно оцінювала, чи варто розкладати такі інтимні сувеніри перед очима незнайомки. Жанна заціпеніла від флегматичності Наталії.

Війна далася її чоловікові надто взнаки. У п’ятдесятих роках під час корейської війни він почав боятися вторгнення радянців у Норвегію. Під загрозою конфлікту напруга між двома країнами була дуже потужною, а географічна близькість між ними підгодовувала параною чоловіка. За таких обставин його психічне здоров’я почало занепадати, і він занурився в глибоку депресію. Для її чоловіка, як і для неї, Радянський Союз утілював заклятого ворога.

— Він воював у Сталінґраді, ви знаєте, що це означає?

— У Сталінґраді?

— Ви трохи знаєте історію? — запитала вона Жанну.

Жанна відчула, що її вагання ятрили Наталію, підтверджуючи те, що Наталія вже знала: американський континент залишається чужим до страждань світу.

— Коли він прийняв рішення емігрувати в Канаду, я поїхала з ним. Так було треба, із цим чоловіком я вирішила будувати своє життя. До того ж, я була йому потрібна.

Вона дуже різко обірвала свою розповідь і запропонувала оживити пообідній час, додавши до нього трохи музики. Обидві жінки домовилися, що ніякого «викання» відтепер між ними не буде. Наталія сіла за фортепіано. Вона здавалася зворушливо простою у своєму щоденному вбранні. Після двох уривків вона заявила, що втомилася.

— Найменше, що я можу сказати — сьогодні ти перевернула рутину мого життя!

Обидві жінки щиро розсміялися. Мабуть, настав час полишити Наталію на такій веселій ноті. Жанна пообіцяла зателефонувати їй наступного дня й згодом повернутися з відвідинами.