Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На ґанку вони обійнялися.

Повертаючись до Монреаля, Жанна не могла зібратися з думками, її не дратувала навіть повільність дорожнього руху о такій порі. Їй здавалося, що цей день назавжди зависнув у часі. Три години пройшло чи шість — якщо хтось запитає її, вона нездатна буде відповісти. Жанна поставила машину на вулиці Ґаспе.

Толлефу вона надіслала текстове повідомлення:

Місію виконано. Н. Мюллер справді ваша мати. Вона пішла на контакт, але дуже боязка. Я наберу вас завтра.

Толлеф не забарився з відповіддю.

Я вам дуже вдячний. Не можу дочекатися розмови.

Дякую. І до завтра.

Також вона написала повідомлення Крістофу: Я в Монреалі.

Після від’їзду Жанни Наталія знову сіла за фортепіано. Як довго вона не грала з таким чуттям. Грати, щоб утекти далеко-далеко, допоки руки не відмовляться продовжувати. Як зараз. Не ті вже в неї здібності, що раніше. Одразу, як замовкло фортепіано, у вухах загула тиша. Вона сиділа приголомшена цим спокоєм. Пресвята Діво, що мені робити?

Вона підбивала підсумки подій дня. Він знайшов її. Після стількох років. А звати його Толлеф, він уже дідусь. Утім, цей факт не робив з неї прабабусю. Так? Ні! Це суцільний сюрреалізм! Вона почувалася ніби її щосили відшмагали батогом. Що могла вона розповісти йому про чоловіка, який був його батьком? Усе написане ним дозволяло припустити, що Толлеф виріс у теплі та ласці, не зазнавши великого клопоту. Він здавався люб’язним, але хто знає? Можливо, він її жорстоко осудить. Що вона могла йому сказати? Що танцювала з нацистами в розпал німецької окупації норвезької території? Що випила кілька келихів пива, і це їй запаморочило голову? От стара дурепа! Звісно, він мене осудить, — сказала вона вголос. З віком вона все частіше зверталася до стін.

Боліла голова. Коли вона підписувала цей клятий дозвіл, то зовсім про все це не думала. Така наївність для жінки на кшталт Наталії була неприпустимою.

5

Бавовняна піжама Наталії змокла від поту, і вона вирішила покласти край цій нестерпній ночі. Вона крутилася у своєму ліжку й прокручувала в голові все, що сталося. Краще підвестися й зустріти день, який не обіцяв бути легким. Сп’яніла від втоми, вона дошкандибала до свого крісла з коричневої шкіри. Перші проблиски заграви ледь почали прокладати собі шлях крізь темряву. Вона колихалася в кріслі перед вікном, вичікуючи пристойної години для дзвінка Жанні. Уночі їй навіть не довелося зімкнути очей, отже, про нічний жах, від якого можна було зрештою прокинутися, не йдеться. Їй слід вигнати зі свідомості привида, який щойно фонтаном бризнув з минулого. Усе це чисте безумство, не більше. А Толлеф хитренький, — сказала вона собі, — він правильно вибрав посланницю. Дружній і невимушений стиль спілкування Жанни знизив її захисний бар’єр. Про що вона взагалі думала, коли розкрилася перед незнайомкою, навіть на фортепіано їй награвала? Перед нею розтягнули пастку, і вона потрапила туди мов пуцьвірінок. Вона приголомшливо перебирала в думках вчорашній день.

Чому зараз? Ці слова лунали в голові металевим голосом. Окрім її чоловіка, що пішов у засвіти десять років тому, ніхто не знав цієї сумної сторінки її життя. Навіть син Джеф. Хоча не зовсім так. Якось вони були вдома на самоті, готувалися сісти за вечерю, і тоді вона розповіла йому про війну й пов’язані з нею людські трагедії. Джефу було близько десяти років. Вона розповіла йому, що в роки злиднів народила дитину. На ту мить вона вирішила, що Джеф достатньо дорослий і має право це знати. Він вислухав, не здіймаючи голови й не припиняючи їсти бульйон, не ставлячи запитань. Надалі він ніколи не згадував і не натякав на цю розмову. Мабуть, відсутність реакції на її зізнання лягло печаткою на мовчазну згоду між ними. Вони обрали мовчання.

Вона жила по вулиці Джойса вже понад п’ятдесят років і до цієї миті вела анонімне існування без видатних подій. Буденність її щоденної рутини нікого не цікавила. Це найбільша перемога над минулим. Чи не краще все залишити, як є? Відчуваючи, що нерви вже на межі, вона пішла на кухню й налила собі другу чашку чорної кави.

З вікна було видно фасад будинку Мірей. Що скаже сусідка, коли побачить на її ґанку Толлефа з букетом в руках? Вона ж замордує її запитаннями. А їй не потрібні такі складнощі. До того ж, Толлеф напевно очікує, що вона запросить його на обід, вона! Яка не готувала вже багато років. Що йому подавати? Одну з тих страв, що служба доставки привозила їй додому? Що він подумає про неї? Мабуть, кине тужливий погляд на її життя. Вона не жила в бідності, але з невеликою пенсією, яку їй сплачувала держава, задовольнялася суто необхідним. Якщо він приїде до неї з відвідинами, доведеться вдатися до неочікуваних витрат, це неминуче. Суть проблеми, звісно, не в цьому, її трохи занесло в думках. А справжня проблема полягає в тому, що Толлеф хоче все знати про неї: ким були батьки, її брати й сестри, бабусі й дідусі, місця, де вона жила. Йому здається, що пошуки предків — невинне проведення часу. Якби він тільки знав, що це генеалогічне дерево може викрити! Ні! Вона відмовляється переглядати увесь свій життєвий шлях на кшталт того, як віряни на свята воскрешають у пам’яті етапи хресної дороги. Її життя розпочалося в Норвегії після війни. І крапка. Жодного наміру знов пережити роки, що передують 1945. Колись вона наказала собі — ці роки канули в пекло, яке спотворило її молодість. Толлеф не має права вимагати цього від неї. Його лист дихав успіхом у сімейному, соціальному та професійному житті. Він на пенсії, може досхочу мандрувати зі своєю Маріанною, єдиною дружиною. У нього всього вдосталь. Раптом у Наталії кольнуло в серці. Що він подумає про Джефа? Можливо, поставиться до нього зверхньо з висоти свого добробуту.

Після смерті дружини Джеф цілими тижнями жив у матері. Йому було самотньо в монреальській квартирі, тож під приводом необхідності скласти компанію старенькій матусі він часто приїжджав сюди з валізою та собакою Джезі. Він — музикант, і щоб звести кінці з кінцями, викладав гру на фортепіано, як колись це робила мати. Він якось викручувався у фінансовому плані та покладався на неї в щонайменших побутових дрібницях. Він привозив Наталії пакети, повні офіційного листування та рахунків до сплати, а вона доводила все це до ладу. Думки шалено юрмилися в її голові, підштовхуючи одна одну. Вона відчула, як підвищується тиск. Її немов оглушили.

Вона не помітила, як руку охопило дрібне тремтіння, а коли вона поставила чашку на блюдце, то кілька крапель кави потрапило на халат. Вона сиділа в кріслі — нерухома, паралізована хвилею образів, що тепер навалювалися на неї. Спогади, яким не було місця в її пам’яті. Вона давно вже не плакала. І зараз очі були сухими. Скоріше б Альцгеймер, щоб усе це остаточно забути!

Вулицями почали пересуватися автомобілі, і шум цього понеділка, який так відрізнявся від усіх інших понеділків, нарешті вивів її із заціпеніння. Тепер ніколи не буде, як раніше.

Вона подивилася на годинник, що висів на стіні. Котра година? Пресвята Діво! Стрілки ледь рухаються, це ж неможливо! Готова заприсягтися, такі жінки, як вона, сплять до обіду без задніх ніг! Усвідомивши, що розмовляє вголос, Наталія струснула у відчаї головою. Я божеволію! Проте вона не спинилась. А чому нервуватися? Зрештою, Жанна не так багато вчора дізналася, вона майже все знала ще до приїзду в Шамблі. Мабуть, можна зустрітися з Жанною раз-другий — так, щоб без наслідків. Ця жінка їй подобалася. Тіло пронизали дрижаки. Учорашній день, здавалося, минув сто років тому.

Вона важко підвелася й пішла по склянку води. Випила воду маленькими ковтками й повернулася в крісло. Колись це крісло було територією чоловіка. Після його смерті вона витримала один рік, потім дозволила собі його використовувати. Через монотонність буденних справ у неї часто складалося враження, що вона просто вбиває час, а сьогодні вранці її дратує повільність стрілок на годиннику. О дев’ятій годині терпець увірвався, і вона набрала телефонний номер. З чемності вона поцікавилась, о котрій годині Жанна прокинулася. Проявила трохи інтересу до її відповіді, хоч навряд чи зуміла б повторити те, що їй відповіла співрозмовниця, а потім одразу перейшла до справи:

— Усе зупиняємо. Я не хочу. Всю ніч я очей не зімкнула. Я вже стара, і моє здоров’я не здатне витримати вантаж таких емоцій. У мене тут своє життя, а в Толлефа — своє в Норвегії. Я довго обмірковувала. Якби для нього це так було важливо, він вже давно б мене знайшов. До того ж, сьогодні приїжджає Джеф, а я в такому... (вона підшуковувала слова) плачевному стані, — сказала вона наприкінці. — Не в тому я віці, щоб переживати великі потрясіння.

Наталія сама здивувалася категоричності, ледь не істеричності свого тону. Вона цілком усвідомлювала все, що сказала, втім, заспокоїтися не спромоглася. Вона просто чула, як авторитарним тоном вимагає право прожити останні дні в мирі та спокої.

Жанна підгадала мить, коли Наталії треба буде віддихатися, і спробувала угамувати її страхи. Вона подумала про розчарування Толлефа, про власне розчарування, але потім відштовхнула цей аргумент. Наступні хвилини, певно, стануть вирішальними. Стара пані, вочевидь, панікувала.

— Не хвилюйся. Толлеф не має жодного наміру хоч щось вимагати від тебе. Якщо не хочеш з ним зустрічатися, я поважаю твій вибір. Він, до речі, передбачав таку можливість. Саме так, заспокоїмо її тривогу!

— Тепер він знає, що я жива, у нього є моя адреса. Ти справді думаєш, що він дослухається до моїх прохань?

— Так, думаю, так. Ти доволі давно дала згоду на зустріч. Він усвідомлює, що за цей час твоє життя могло змінитися.

Жанна розмовляла повільно, щоб її слова дохідливо вкарбувалися в мозок Наталії. Вона намагалася донести до неї свої контрдоводи, але стара пані не вичерпала власні аргументи.

— Ідеться про Джефа, розумієш. Ми ніколи про це не говорили, хіба що... одного разу, коли він був маленьким. Я переконана, що він навіть не пам’ятає. Утім, мій син, тобто Джеф, ніколи не цікавився моїм життям у Європі. Ані війною, ані моєю родиною. Я сказала йому, що всі померли, і цього вистачило. До того ж, нічого веселого в розповідях про війну немає, я не шукаю приводів для таких розмов. Для мого сина існувала тільки музика та його дружина. Відколи вона померла... Ти маєш зрозуміти, що Толлеф примусить мене зануритися з головою в минуле, яке я з такими зусиллями забула. Це надто боляче.

— Я розумію. Облиш страхи. Я мушу сьогодні поговорити з Толлефом, я йому поясню. Можеш на мене розраховувати. Не знаю, як усе складеться у вас з Толлефом, але мені б дуже хотілося ще раз зустрітися з тобою. Розумію, що тобі важко не асоціювати мене з Толлефом і що ти мабуть не хочеш мого повернення до Шамблі. Рішення за тобою. З мого боку жодного тиску не буде.