Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пролог 

Осло, вулиця Соґнсвансвейен 20, 7 червня 1945 р.

Сім довгих годин тривали пологи. Нарешті до її ліжка підійшла медсестра зі словами — вам дуже пощастило. Народження першої дитини буває набагато важчим і болючішим процесом. А тут жодного ускладнення. Балачки на тему пологових мук неймовірно дратують Наталію. Вона не хоче нічого чути. Дуже кортить гримнути на медсестру, аби та замовкла, але вона стримується. Назвати її жінкою, якій «пощастило», може лише той, хто зовсім не знає її обставин. Вона не запам’ятала вагу дитини, озвучену лікарем, але зрозуміла головне. Наталія достатньо призвичаїлася до норвезької мови, щоб зрозуміти такі прості слова як «нормальний, здоровий хлопчик». Лікар дивиться на неї доброзичливим поглядом. Мабуть, чекає якоїсь реакції. Слабким від перенесеної напруги голосом вона йому дякує, ледь розтуляючи рота.

Для більшості жінок народження дитини — це початок. Для неї це — кінець. Завдання виконане.

Лікар миє руки, а медсестра тим часом загортає немовля в пелюшку й кладе Наталії на живіт. Воно безволосе, лише пушок на голові. Очі сині, але хто знає, якого кольору вони набудуть потім. За кілька хвилин медсестра відводить Наталію в палату й кудись виносить немовля.

Вона лежить на боці, підклавши ліву руку під голову, а праву занурює собі поміж стегон. Від лещат власного тіла трохи терпнуть пальці. Незручності її не турбують. Її вже нічого не турбує. Хтось заходить і відчиняє вікно, запускаючи тепле літнє повітря до тісної палати університетської лікарні. Сьогодні персоналу мало, більшість приєдналася до святкового натовпу на вулиці. Наталія чує, як даленіють кроки медсестри. Нарешті вона сама!

Наталія задумливо стежить за порухами повітря на бежевій бавовняній фіранці. Здається, процес спостереження за коливанням похмурих полотнищ повністю поглинув її. Та де там... Жодної думки в голові. Порожнеча. Наталія віддала все. Машинальним жестом вона повільно підтягує біле накрохмалене простирадло по самі плечі, хоч їй зовсім не холодно.

Раптом її пробуджує дедалі чутніший вуличний гамір. Вона хапається за простирадло, яке оповиває її тіло, здивована тим, що вдалося на мить відключитися. Вона одразу помічає, що вже не сама. Сидячи на маленькому стільці праворуч від ліжка, на її пробудження чемно чекає Інґер. Відвідувачка притискує до грудей конверт, а потім підводиться й кладе конверт на ліжко, пестячи руку Наталії. Такий прояв ніжності її трохи заспокоює. Присутність цієї жінки, наразі єдиного якоря в її житті, одразу створює затишок. Першою мовчанку перериває Наталія.

— Усе скінчено.

— Я знаю, залишаються тільки адміністративні формальності.

Колись Інґер прийняла її у Фонді Себбелоуса. Вона прихистила молоду вагітну жінку, обіцяючи бути поруч до кінця. Жінка слова, чутлива співрозмовниця, вона ніколи не дозволяла собі когось засуджувати або читати проповіді про жіночі чесноти.

Так чи так, Наталія ніколи не мала сумнівів щодо фіналу цієї драми. Скоритися долі й залишити немовля собі означає покинути всяку надію на краще життя як для себе, так і для нього. Нарізно вони ще можуть викараскатися. Краще бути прагматичною. Чи завжди вона такою була? Важко сказати. Важливо лише те, що відбувається тут і зараз. Досі її життя рятував саме такий підхід. Так вималювався єдиний життєздатний варіант, який останніми тижнями набув чітких обрисів. Тепер залишається тільки врегулювати деталі розв’язки. З першої ж зустрічі Інґер з притаманною їй привітною усмішкою та щиросердим ставленням так прихилила Наталію до себе, що та розповіла їй усю свою історію.

Спочатку Наталія збрехала. Мусила. Вважаючи, що неіснуючий батько полегшить процедурні питання, в ідентифікаційних відомостях про батька вона назвала фіктивне польське прізвище. Інґер добре знала, що жінку привели німецькі військові. Але вона ніколи не дозволяла собі брати під сумнів історії дівчат, що шукали притулку у Фонді. Хоч який вибір зробить Наталія, Інґер усвідомлювала — їй доведеться заплатити зависоку ціну. Тож Інґер підтримувала дівчину в межах того, що можливо було зробити за наявних обставин. Позаяк у подібних випадках найкраще рішення не бувало абсолютно найкращим і не розв’язувало головної проблеми, вона просто слухала й підбадьорювала.

Сьогодні натомість вона мусить повідомити Наталії про несподівані адміністративні перешкоди, що ставлять під загрозу всі попередні дії.

— З огляду на національність обох батьків, — застережливо пояснює вона, — може статися так, що нам доведеться передати дитину польським органам влади.

Наталія поривчасто підхоплюється на ліжку.

— Інґер, ви не можете казати це всерйоз!

— Не кричіть, Наталіє, благаю. Виявляється, що ви й ­татко...

Не в змозі стриматися Наталія вигукує:

— Заради бога, не кажіть про нього як про татка. Це смішно.

— Як хочете. Отже... З огляду на те, що обоє батьків дитини є поляками, а...

— Польща вже не Польща. Мапа світу злетіла шкереберть. Хоч би що сталося з цією країною, я її викреслила зі своєї пам’яті, це просто чорна пляма на земній кулі. Навіть мови нема, щоб відправити дитину туди. Я мушу принаймні завадити цьому!

Тремтячи від люті, Наталія вказує пальцем на вікно майже зі звинуваченням.

— Ви чуєте людей на вулиці? Вони мають всі підстави вірити в майбутнє. Я хочу, щоб дитина виросла тут!

Наталія волає крізь сльози. Тріумфальні вигуки, що долинають ззовні, лише посилюють її відчай. Увесь народ вийшов на вулицю зустрічати короля Гокона. Він повернувся в країну після того, як німецька окупація примусила його шукати притулку в Англії, і на норвезьку землю він не ступав з 7 червня 1940 року. Сьогодні в Осло свято. Сьоме червня 1945 року назавжди залишиться в історії цієї країни. Люди сунуть з усіх частин міста, на вулицях вирує багатотисячний натовп, вітаючи короля, який відмовився співробітничати з нацистами. Віднині Гокон уособлює гідність народу. Ніколи ще в місті не було стільки веселощів. Разом зібралися всі прошарки суспільства: студенти, колишні бійці, рибалки, торговці, держслужбовці, чоловіки, жінки й діти. Усі. Люди святкують кінець німецької окупації, скандують гасла перемоги та віри в майбутнє. Ця людська маса демонструє дивовижну єдність, а своїми галасливими вигуками вона стверджує гордість від того, що люди є одним цілим — народом, який визволився від загарбника.

Тримаючи й досі руку своєї відвідувачки, Наталія набирається духу та наважується розповісти про німецького офіцера.

Інґер без емоцій сприймає нову версію подій, не перериваючи Наталію. Вона нічним не видає бажання приєднатися до своїх співвітчизників на вулиці. Похнюпивши голову, Наталія так тихенько шепоче, що Інґер мусить щосили прислуховуватися, аби нічого не проґавити з нової розповіді молодої полячки про німецького офіцера, який нею скористався. З висоти свого становища він її залякав, удав зацікавленість, напоїв алкоголем. Ледь чутно Наталія зізналася, що наприкінці вечірки вона поступилася офіцеру.

Вона здіймає голову, дивиться просто в очі Інґер і шепоче: «То було майже зґвалтування».

Запала важка тиша.

Інґер розуміє, що більше нічого Наталія не скаже. Вона розкриває конверт і витягує звідти офіційний документ, на якому чорними чорнилами занотовує нові переконливі факти, які їй щойно розповіла Наталія. Інґер надає їй папери на всиновлення, пояснюючи деякі складні для розуміння юридичні звороти. Співробітниця Фонду Себбелоуса підтверджує свою підтримку й обіцяє цій жінці, що так міцно тисне їй руку, знов обговорити цей випадок з органами влади. Вона зробить усе, що в її силах, щоб дитину віддали на всиновлення до норвезької родини.