— Отже, він народився в 1945.
— У 45, так. У червні 1945.
— 7 червня?
— 7 червня.
Наталія зблідла, немов щойно побачила привида. Вона поклала руку в кишеню сукні, витягла звідти білу хусточку, трохи зібгала її, а потім піднесла до вологих губ.
— Він мене знайшов! Толлеф, кажете ви? Отже, так його звати?
Це все, що вона вимовила, перш ніж відчинити двері ширше, що Жанна розтлумачила як запрошення увійти.
Жанна вручила жінці послання, яке просто пекло їй руки. Наталія сіла в крісло-качалку, а Жанні запропонувала влаштуватися на дивані. Вона почала читання, час від часу прикладаючи хустинку до лоба. Жанна не могла не помітити легке тремтіння лівої руки, у якій жінка тримала лист. Реакція старої жінки була доволі жвавою:
— Why now?
Вона повільно підвелася та вирушила на кухню, повторюючи до себе: Чому саме зараз? Жанна тим часом розважалася тим, що потайки розглядала дизайн будинку, де Наталія проводила свої дні. Меблювання вітальні не оновлювалося, мабуть, із шістдесятих років. Потерта тканина на кріслах, мінімум декорування. Якісь картинки на стінах і все. У внутрішньому просторі між вітальнею та їдальнею натомість панувало чорне піаніно, укрите синьою накидкою з бахромою.
Наталія повернулася з пляшкою портвейну та двома склянками. Вона наповнила склянку Жанни, навіть не питаючи, чи хоче та випити, а потім знов узялася за читання. Її спочатку непроникне обличчя тепер виявляло ознаки збентеженості. Нарешті вона поклала лист на коліна й зробила ковток портвейну. Вона вагалася.
— Ви знаєте зміст листа?
— Так. Я не читала, але знаю, про що там ідеться.
Наталія напружилася всім тілом. Було очевидно, що зберігати холоднокровність їй коштувало нечуваних зусиль.
— Як він міг стільки дізнатися про мене? Він найняв детективів?
— Не думаю. Просто отримав інформацію в Управлінні всиновлень. Також він поспілкувався з міською владою Львова, що в Україні.
Наталія підняла руку, показуючи — їй добре відомо, де Львів.
— Скажіть, Жанно, ви добре знаєте Толлефа? Яке кумедне ім’я! Він вам близький друг?
— Зовсім ні. Ми познайомилися минулого місяця, а так я ніколи його не зустрічала. У нас є спільний друг. Та й усе.
Жанна заінтриговано спостерігала. Таку відповідь жінка прийняла начебто доброзичливо. Вона махала листом перед своїм обличчям, ніби віялом. Утім, декотрі пасажі її дратували.
— Він багато говорить про генеалогію й важливість для своїх дітей та онуків дізнатися про справжнє коріння, дійти до першоджерела. Якого джерела? Джерело висохло! Розумієте, Жанно? Немає більше джерела. Що я йому можу сказати? Там не залишилося нікого з моєї сім’ї. Усі мертві.
Поривчатість, з якою Наталія махала папірцями Толлефа, зрадницьки видавала її нервовий стан і намагання його якось угамувати. Вона продовжила:
— Я розумію, він хоче, щоб я йому розкрила інформацію про батька. Отже ж, бідолаха! Я не знаю. Це був німецький військовий, і все — більше нічого не можу сказати. Коли він дізнався про вагітність, лише п’ятами накивав. Він перевівся кудись до іншого міста в Норвегії. Я так і не дізналася, куди саме. Військові покривають одне одного, знаєте. Я навіть прізвища його не знаю. То був офіцер, він міг робити все, що йому заманеться, і більше нічого мені невідомо. Це все, Жанно, залишилося далеко позаду. У мене стільки приємних спогадів про Норвегію, навіщо занурюватися в ті, які я вичавила зі своєї пам’яті?
Жанна уважно слухала, не оминаючи жодного слова з розповіді Наталії, а потім їй здалося доцільним додати кілька уточнень:
— Толлеф хотів би зустрітися з вами, щоб обговорити все це віч-на-віч.
Наталія не поворухнулася. Ані так, ані ні. Після короткої паузи вона сказала Жанні, що повернулася в Норвегію наприкінці вісімдесятих років — у найщасливіший період свого життя з чоловіком. Тоді вона вважала за потрібне надати сину дозвіл віднайти її, тож записалася на прийом до Управління всиновлень і підписала відповідні документи.
— Стільки часу минуло. Відтоді моє життя дуже змінилося. Я удова, пошарпана життям, і хочу тільки одного: спокою. Дитині, яку я віддала на всиновлення в 1945 році, тепер шістдесят три роки. Він батько двох дітей, навіть має онуків. Якщо вірити тому, що написано в листі, у нього дуже добре життя. Отже, я повторюю: чому саме зараз? Життя моє радше сумне. Мені немає що йому запропонувати. У нього повно запитань, і боюся, тих відповідей, що він хоче почути, у мене теж немає.
Наталія розповіла, що після народження Толлефа — чи вдасться їй звикнути до цього імені? — вона жила в таборі для біженців польського походження в Мюсені.
— То був післявоєнний період, ми були сповнені надій. До речі, саме там я зустріла свого чоловіка Альберта.
Наталія розмовляла чудовою французькою, хіба що була в її інтонації маленька особливість, характерна для людей, що живуть в англомовному оточенні. Утім, жодного сліду польського акценту.