Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

До речі, у неї був власний клопіт у цій подорожі. Атмосферу іскристої кипучості, у якій вона перебувала, затьмарював один дуже непевний елемент. Чи побачиться вона з Крістофом? З ним не можна ніколи бути впевненою ні в чому. Ані в ньому, ані в собі. Крістоф з’явився в її житті чотири роки тому. Їх познайомила подружка Жанни після концерту кубинського піаніста Чучо Вальдеса. Потім вони зустрілися в барі на бульварі Сен-Лоран, а в кінці добре зрошеного вечора він провів її додому. Того вечора вона дізналася, що Крістоф – професор математики угорського походження. Відтоді він став її коханцем, саме коханцем, адже в інших формах стосунки з ним вона до кінця року не підтримувала. На тому вони й дійшли згоди, і ця домовленість добре спрацьовувала. У день їхньої зустрічі її стосунки з Улавом йшли на спад. Їй дуже не вистачало віддушини, куди можна було б спрямувати творчу енергію, і це давалося взнаки подружньому життю. Не усвідомлюючи глибинних причин — чого ж саме їй бракує? — вона інстинктивно відчувала, що мусить піти. За декілька місяців після зустрічі з Крістофом вона зібрала речі. Її від’їзд спричинив цілу хвилю шокових станів у доньки, яка ледь вийшла з підліткового віку, і Жанна відчувала провину, коли все це згадувала.

Крістоф, хоч і зв’язався з іншою жінкою, однаково мучився — так його тягнуло до Жанни. Варто їй було на нього глянути, як він відчував любовне бажання. Усвідомлюючи стан підвищеної вразливості, у якому обоє опинилися, вони домовилися, що краще буде зберігати їхній зв’язок у таємниці.

Зі своєю валізкою вона вийшла з аеропорту Трюдо. Теплий вечір. Якщо вистачить сил, треба відвідати джазовий фестиваль, зануритися у народ.

Вона попросила таксиста висадити її на розі вулиць Ґаспе та Ґуно. Кілька метрів вуличкою, аж ось ґратчасті двері, що ведуть у садочок поза домівкою. Вона їх відчинила та підняла валізу на третій поверх, що було надзвичайно ризикованою вправою на кручених сходах. З роками вона відпрацювала дієву техніку сходження, позаяк ця квартира часто слугувала їй тимчасовим притулком під час перебування на квебекській землі. Житлом володіла її сестра Люсі, яка проводила все літо у своєму шале. Ключ від квартири спокійно лежав у сараї під банкою фарби, як домовлено. Раніше, ще до від’їзду в Норвегію, Жанна жила у кварталі Вільрей. Поставивши валізу, вона відчула себе вдома. Так відбувалося щоразу, коли вона поверталася до Монреаля. Жанна колись дуже мріяла покинути це місто, але не через бажання залишити все позаду, а радше, щоб знайти собі схованку, куди можна втекти й відродити себе заново. Вона так давно виїхала звідси, що ловила себе на думці про Монреаль як про нову схованку. Віднедавна повернення сюди чаїло для неї таку ж принадливу силу, як усе невідоме. А до невідомого вона відчувала неабияку цікавість. Такий стан речей інколи приводив у розпач — так чого ж їй хочеться насправді? Принаймні угамуватися не виходило.

Вона розкрила валізу. За мить одяг приземлився на підлогу кімнати. Після освіжаючого душу вона приготувала собі чай, який випила на веранді з видом на провулок. Було чутно сміх двох дівчаток, що гралися в класики, і цей сміх поглинали звичні шуми великого міста.

Вона ввімкнула ноутбук і задала пошук у телефонному довіднику Квебеку для підтвердження відомостей, які Толлеф отримав в Інтернеті. Знайти пані Н. Мюллер виявилося нескладно. Коли вона побачила це ім’я в довіднику, сидячи в монреальській квартирі, пригода раптом набула цілком реальних обрисів, хоч інколи вона здавалася їй сюжетом, запозиченим з якогось роману. Жанною заволоділа нестримна цікавість. Вона подивилася на годинник: сьома вечора. Ще не пізно. Вона набрала номер, та після кількох дзвінків увімкнувся автовідповідач: Добридень, я не можу зараз відповісти, залиште повідомлення, і я відтелефоную вам, як тільки зможу. I cannot take your call at the moment, please leave your message after the tone.

Жанна прослухала повідомлення до самого кінця. Голос аж ніяк не був старечо-деренчливим. Складно оцінити вік особи, що говорить. Жодної ознаки. Вона сказала я, тож можна припустити, що власниця голосу жила сам.

Жанні розхотілося кудись іти. Вона зробила кілька дзвінків друзям і лягла спати.

Різниця в часі далася взнаки, тому вона прокинулася до світанку й провалялася в ліжку аж до перших проблисків сонця, послухала новини по радіо, неквапливо проглянула журнали з дизайну приміщень, до яких її сестра була дуже охоча.

Близько десятої години Жанна підписала договір на оренду автівки, представниця фірми вручила їй ключі. Напрямок: Шабмлі! Вона відіслала Толлефу текстове повідомлення, інформуючи — я в дорозі. О цій порі дорога займе трохи більше пів години. Усе буде добре, — повторювала вона собі, немов мантру.

Перші секунди зустрічі завжди є вирішальними, і Жанна це усвідомлювала. Вона зняла сонячні окуляри й несамовито протерла їх краєм блузки. Сто разів вона подумки промовила слова, які планувала використати для початку розмови. Утім, здавалося, у голові все змішалося.

Вона розвернулася, щоб знайти вулицю Джойса, і зупинила машину за кілька метрів від будинку Н. Мюллер. Треба зібратися з думками.

Скромний квартал. Усі будинки на вулиці між собою схожі. Будинок Н. Мюллер зроблено з жовтої цегли. Біля гаражних воріт припаркована старенька зелена машина. Невже вона сідає за кермо у своєму віці? Уздовж стіни під вікнами, напевне, вітальні, був висаджений бордюр із кущів і помаранчевих квітів, назву яких Жанна не знала. На критому ґанку біля вхідних дверей красувалися горщики з жовтими, червоними й білими братками. Вона подзвонила.

Двері прочинила стара жінка. На зріст десь метр шістдесят, радше огрядна, вона запитливо дивилася на Жанну, красномовно піднявши брови — без жодного слова.

— Вітаю, пані. Мене звуть Жанна Ламбер. Не знаю, чи за правильною адресою я прийшла. Я шукаю жінку на ім’я Наталія Мюллер.

Жінка мовчки розглядала її. Жанна почала втрачати свій апломб, крізь пори її шкіри буквально просочувалася знервованість. Тим не менш, вона терпляче витримала погляд і навіть усміхнулася. За кілька секунд стара сподобила Жанну почути її голос:

— Yes?

Жанна приклала руку до рота, що означало — яка необачність з мого боку. Вона вибачилася ідеальною англійською мовою за те, що не спитала спочатку, чи розмовляє пані французькою. Не переймаючись люб’язністю, стара пані сухо відповіла:

— Звісно, розмовляю.

— Я з Квебеку, але живу в Норвегії. Один друг передав мені листа з проханням вручити його пані Наталії Мюллер.

— У Норвегії?

Жінка прочинила двері трохи більше.

— Я жила в Норвегії, дуже гарна країна. Хто б міг надіслати мені листа? Як звати вашого друга?

У її голосі відчувалася легка англомовна інтонація. Дивно, польського акценту немає, — подумала Жанна.

— Якщо чесно, — відповіла вона, підбадьорена першими паростками діалогу, — це чоловік, який вважає, що між вами існує родинний зв’язок. Його звати Толлеф Ульсен. Я мушу спочатку упевнитися, що ви — та сама особа.

Погляд старої жінки потьмянів. Вона все ще не підтвердила, що є тією самою особою, яку шукає Жанна.

— Знаєте, — сказала Жанна у спробі надати розмові більш обнадійливий тон, — мій друг цікавиться генеалогією та...

Пані майже нечемно перервала її:

— Скільки років вашому другові?

— 63 роки, пані.