Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Маріанна сиділа приголомшена. До цієї миті вона могла кому завгодно заприсягтися, що вони з чоловіком не мають таємниць одне від одного, і дуже пишалася тим, що читає його наче велику розгорнуту книжку. Вона завжди вважала їхній союз міцним, мов скеля. До неї в Толлефа були серйозні стосунки лише з однією жінкою — його однокласницею на ім’я Бірґіт. Зі своєю дружиною він поділився тим, що міг дозволити собі розповісти, тобто нічого особливого, не переймайся, мовляв, питання закрите. Усе було сказано, і взаємна довіра між ними відтоді не викликала підозри. Утім, вона ніколи не чула про канадську подружку й нічого не знала про план відвідин. Тепер слова чоловіка трохи похитнули її впевненість. Маріус потайки спостерігав за матір’ю.

— Що ти про це думаєш, мамо?

Трохи спантеличена Маріанна зашарілася, наче припустилась якоїсь помилки. Вона встала з-за столу, взяла кілька тарілок та попрямувала на кухню.

— Батько знає, що робить, Маріусе.

Толлеф усвідомлював ефект, який щойно справив на сина, і крадькома смакував мить. Він відчував справжнє задоволення від того, що зумів його здивувати, а отже, викликати в ньому певну повагу. Він читав це в очах молодого чоловіка.

— Я б хотів тебе супроводжувати, коли ти підеш на зустріч з нею, — обережно сказав Маріус.

— Ні.

Толлеф сам здивувався категоричності й авторитарності власного тону, він навіть не спробував надати своїй відповіді якихось відтінків. І мови нема про те, щоб утратити перевагу, яку йому щойно надав ефект несподіванки, а в тому, що стосується Наталії — ніхто, нехай усі собі затямлять, ніхто не диктуватиме йому, що слід робити далі. Тільки так і не інакше.

Маріанна почала мити посуд і розкладати тарілки.

Він усвідомлював, що зачепив її. З жінкою він поговорить пізніше. Після від’їзду Маріуса. Одна річ за раз.

3

Червень 2008 року

Усупереч своїм твердженням, Толлеф ще не розробив точної стратегії та й панянку з Квебеку особисто не знав. Маріус почав би йому суперечити, а ще з якихось потайних причин Толлефу було важко ділитися з сином своїми відкриттями, наче син міг щось у нього вкрасти. Звісно, смішно це все, але воно було сильніше за нього. Він заговорив про жінку з Квебеку тільки щоб уникнути тиску з боку Маріуса. Нічого не було заплановано, просто думка, яка нещодавно почала проростати в голові.

Жанна, уродженка Монреаля, оселилася в Норвегії кілька років тому. По суті, більше нічого про цю жінку він не знав. Вони ніколи не зустрічалися. Толлеф дізнався, що вона оберталася в мистецьких колах його давнього товариша Андреаса. Небагато кому Толлеф міг довіритися, Андреас був саме з числа таких друзів. Це він підказав Толлефу познайомитися з канадкою і, якщо той захоче, навіть запропонувати їй посередництво в цій справі.

Тепер натомість, коли він зробив гучну заяву, доведеться зіткнутися з наслідками своєї тимчасової перемоги. Вибору більше немає. Він відвідає Жанну, можливо, щоб прикинути, варто чи ні звертатися до неї як до посередниці. Якщо вона, звісно, погодиться. Жанна поцікавилася, з якої причини він шукає зустрічі. Дайте хоч натяк, — попросила вона. Але він не хотів розкривати свої мотиви. Краще розповісти все віч-на-віч, тоді в нього буде нагода оцінити особистість своєї потенційної посланниці. Якщо все пройде добре, вона отримає зелене світло. Дорога до Валера займе близько двох годин, отже, він буде на місці десь по обіді, як і хотіла Жанна.

Він трохи побоювався цих перемовин. До сьогодні Толлеф переймався тим, щоб його історія не вийшла на широкий загал. У курсі були лише найближчі родичі й кілька близьких друзів. Краще не збільшувати це коло. Він ніяковів, відчував недоречну сором’язливість, тож розповідати свою історію йому було дуже важко. Цей тоненький голосок застережливості мучив його й примушував обирати певну тактику поведінки. Завжди залишаючись на сторожі, він почав уникати людей, здатних виносити чорно-білі оцінювальні судження. Та й жодного бажання вислуховувати фрази на кшталт я б на твоєму місці... не було. Нікого немає на його місці, окрім нього самого! Добре, якби люди тільки вислуховували, але ж ні, їм конче потрібно висловлювати те, що вони вважають «поміркованим» поглядом на ситуацію, в якій вони, звичайно, ніколи не опинялися.

Толлеф дуже хотів дізнатися про матір якомога більше, але розчарування, що зазнав його зведений брат Кнут, зустрівшись зі своєю матір’ю, зміцнило його впевненість — обережність понад усе. То було справді розчарування! Кнутова матір виявилася старою алкоголічкою без жодних докорів совісті. Перші зустрічі показали, що її згода на знайомство з Кнутом мала свідоме чи несвідоме підґрунтя — вона хотіла побачити, як можна використати сина, що так добре влаштувався в житті. Виставивши напоказ усі свої нещастя вже при першому контакті, вона розіграла спектакль зубожіння з єдиною метою — витягнути з нього трохи грошенят. А він не міг відмовити їй у допомозі. Усе, що ця зустріч принесла Кнуту, це почуття провини, і Толлеф не мав анінайменшого бажання кинутися в таку деструктивну історію без кінця й краю.

Він проїхав повз валерську церкву. Далі все за вказівками Жанни. Аж раптом Толлеф опинився біля чарівного жовтого будиночка, фасад якого прикривали дві яблуні. Йому одразу стало затишно, місце навіювало спокій. Тут живе щастя? Не факт, але все навкруги пробуджувало в ньому якісь давно забуті почуття. Почуття легкості.

Двері відчинила молода жінка років двадцяти, тримаючи на одній руці немовля, якому ледь виповнилося кілька місяців. Такого він не очікував і простягнув їй руку.

— Добрий день. Мене звати Толлеф Ульсен.

— А мене — Мартіна. Мама на вас чекає.

Вона запросила його увійти, а потім провела у велику вітальню, де на підлозі були розкидані дитячі речі. Поки дівчина розкладала їх по сумках, прийшла Жанна й нагадала їй про автобус, що незабаром відправляється. Мартіна звела очі догори. Так, мамо. Тут заплакала дитина, і дівчина зникла в сусідній кімнаті, зачинивши за собою двері.

— Добрий день, Толлефе, — сказала Жанна, простягаючи йому руку. — Дочка сьогодні повертається до себе. А у вас є онуки?

— Так, двійко.

Він намагався вирахувати Жаннин вік. Можна припустити, що їй років сорок — сорок п’ять. Рудаве хвилясте волосся до плеч, округле личко. Вона носила сорочку кольору зеленого яблука та прямі штани. Дуже погідний, безтурботний вигляд. У її присутності йому одразу стало спокійно.

— Ваш дзвінок мене заінтригував, Толлефе.

Не залишаючи йому часу на відповідь, вона додала:

— Після двох годин дороги ви, напевно, хочете пити! Одну хвилинку, я зараз що-небудь принесу втамувати спрагу.

Жанна спустилася в погріб за пляшкою смородинового соку, останньою представницею врожаю минулого літа.

Під час телефонної розмови Толлеф здався їй надто таємничим, але переконливим. Цей візит ні до чого її не зобов’язує. Він передав вітання від Андреаса й сказав, що спочатку просто хоче поділитися одним проєктом, де б дуже знадобилося її співробітництво. Про що взагалі йдеться?