Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Навіщо?

— Гадки не маю. У її ситуації підстав може бути безліч. Хоч на сьогодні багато реєстрів народження та смертей дивовижним чином збереглося, мої пошуки у львівській мерії виявилися марними.

Маріус зітхнув.

— Гаразд, принаймні ти спробував, — сказав він.

Толлеф добре розумів його розпач. Він теж наштовхнувся на купу питань, що залишилися без відповідей. Усі його слідчі потуги ні до чого не привели. Маріус бачив, як зростали його доньки, і Толлефу було очевидно, що син хоче прив’язати своє життя до безупинного ланцюга родинного дерева, прагне передати своїм дітям у спадок безкінечну історію, щось на кшталт обіцянки вічності в суцільності існування. Він визнавав право Маріуса на пошуки інформації, та й сам нещодавно до них приєднався. Починаючи з осені, коли Толлеф отримав свої документи про всиновлення, його жага дізнатися більше подробиць значно зросла.

— Я нічого від тебе не приховую. Тепер ти знаєш все, що відомо мені.

— Можливо, але я уявити не можу, що ти відчуваєш. Мені власне дуже кортить про все дізнатися. Тільки подумай! Я скажу своїм дівчаткам, що вони частково полячки, а їхня бабуся була німецькою полонянкою. Ти ба! Мені важко все це усвідомити. А тобі? На тебе це справило враження? Я дивився — ти перегортав сторінки з абсолютно непроникним обличчям.

Толлеф витримав на собі погляд Маріуса. Йому не вподоби була роль інквізитора, яку прийняв на себе син. Прочитати чорним по білому, що твоя мати — не просто вигадка, кого хочеш приголомшить. Толлефа точно приголомшило. Вона абсолютно реальна, а її існування сповнене цілою низкою драматичних подій. У полоні незвичного сум’яття емоцій він більше себе не впізнавав. Уперше з часу дитинства він буквально шкірою відчував утрату рівноваги, бентегу й порожнечу, немов його емоційність уразив частковий параліч, а потім вона надто швидко почала виходити із заціпеніння. Від здивування він перейшов до майже маніакального прагнення все знати. Починаючи з осені, він почав розсилати листи й робити численні запити, але марно. Деякі адміністративні установи так і не відповіли.

— Зупинімося на цьому, Маріусе, коли я зрозумію, яким чином все це на мене впливає, я тобі повідомлю. А поки що поглянь.

Він витяг єдине фото Наталії й поклав просто перед Маріусом.

— Це вона? — запитав Маріус, хоча і так було зрозуміло.

Він не міг відірвати погляд від чорно-білої світлини.

Толлеф усміхнуся. Він теж спершу годинами її роздивлявся, але збагнути таємницю не зумів.

— Так, вона. Я марно намагався впізнати себе в рисах цієї жінки.

— Це непросто, — припустив Маріус.

Маріанна дала їм час побути вдвох, потім сказала, що вечеря на столі. Вона спробувала перевести розмову в необтяжливе русло, запитавши — що новенького в дітей. Після кількох неуважних відповідей Маріус повернувся до теми дискусії. Він запитав у батька, чи пробував той зв’язатися з Наталією за вказаною в документах адресою. Коли Толлеф відповів «ні», Маріус вибухнув. Він не міг збагнути, чому батько так тримається за папери. Чого він вичікує?

— Я чекав, поки буду готовий.

— Готовий? А зараз вже готовий?

— Думаю так.

— Якщо цього не зробиш ти — зроблю я, — віддзеркалив Маріус.

Толлеф насилу стримав роздратованість, і його слова впали наче ніж гільйотини.

— Ти зовсім нічого не робитимеш.

— Мені здається, це перший неодмінний крок. Це ж просто.

— Просто? Колись Наталія виявила своє бажання вийти на контакт, це правда, але що вона думає зараз, коли минуло кілька десятиліть? Мені дуже непросто наважитися подзвонити у двері людині її віку. Жодного бажання підписувати їй смертний вирок. Ти розумієш? Уяви собі цей шок! Вона приїжджала в Осло ще у 80-х роках. Хто знає? Може, її вже немає на цьому світі. Перш ніж робити казна-що й казна-як, я вирішив поміркувати.

— Гарне виправдання відкласти справу до грецьких календ!

— Благаю! Зміни тон, я не люблю, коли ти так зі мною розмовляєш. Емоції затьмарюють тобі реальне бачення речей. Хоч там як, я маю план, — додав він, аби заткнути сину рота.

Маріанна навіть поперхнулася. План? Вона зовсім не в курсі. Маріус заінтриговано не відводив очей від батька, усім своїм виглядом показуючи, що чекає на продовження.

— У мене є подруга-канадка.

Толлеф глибоко вдихнув і повторив.

— У мене є подруга-канадка. Її звати Жанна. Вона саме з Квебеку. Зараз живе тут у невеличкому містечку, якщо точніше — у Валері неподалік від Фредрікстада. Я всерйоз подумую з’їздити до неї й попросити про допомогу. Жінка з відділу всиновлень мені наполегливо радила звернутися до посередника, якщо я вирішу вийти на контакт з біологічною матір’ю. Саме це я планую зробити.