Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А може, — з ледве помітною усмішкою знову починає священник, — я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками.

Якщо я захочу, Константен повезе мене до Парижа. Ясна річ, що я хочу, якби не оце зауваження священника: «А може, я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками...» Що означає: можливо, я не відмовився би бути на місці Йогана, що приштрикає тебе до стіни своїм золотим прутнем, або Поля, твого коханого чоловіка, або Бласа, провідника із твого дитинства, або Івана, якого ти хотіла би мати за сина, або Самогубці, голос якого тебе зворушує — та я не вони, я інший, я тут тільки для того, щоби збирати докупи твої тексти, і ти напишеш для мене про Константена, Івана, Бласа і Поля, про всіх істот, живих, мертвих і ще не народжених, які траплятимуться тобі на шляху життя.

Тож до Парижа я їду сама і вільно гуляю. На думку спадає, що далі я зможу обходитися без священника і писати так, як гуляю вулицею: з нестримним бажанням танцювати і стискати людей в обіймах. Їду на Ля-Вілетт дивитися виставку світлин, присвячену ув’язненим жінкам. Дізнаюся, що у Нансí, у в’язниці, 1991 року в однієї жінки, що потрапила туди за чек без забезпечення, відібрали аерозоль, хоч вона й страждала від астми. У нещасної стався напад, охоронниця побачила це у вічко і вирішила почекати. Та за годину померла. І ось через вісім років я дивлюся на фото цієї мертвої жінки, на тілі якої ридає її чоловік. Бачу також світлину із жінками у справжнісінькій клітці — десь у російській Пермі. Півгодинна прогулянка в індивідуальному вольєрі — достоту собаки. Бідолашні чіпляються за ґрати, роти у них перекошені, вони волають. Охоронець у довгому плащі стоїть у неогородженому центрі, в оточенні жахливих кліток.

Мені холодно. Виходжу з експозиції. У парку Ля-Вілетт у ритмі вальсу кружляють каруселі. Спускаюсь у метро, виходжу біля Музею Ґревен, дивлюся на голову герцогині Ламбаль на ратищі — королева непритомніє від цього видовища[16]; помічаю Марата у кривавій ванні та Шарлотту Корде у білій сукні без жодної червоної плями, якщо не зважати на кров на ножі. Вирішую, що слід описати, як ніж входить у ненависне тіло з такою силою, що навіть кров не сміє торкнутись убивці. Виходжу з музею і спершу ласую у чайному салоні лимонною тартою, а потім у кафе з чорною кавою — тартою горіховою. Потім заходжу до крамниці хатніх квітів: козельці й півонії здаються мені більш справжніми, ніж орхідеї, які (як і у справжньому житті) віддають фальшю і не мають аромату. Далі протискаюся до яскраво освітленого магазину іграшок. Сутеніє, а ще жодного разу не згадала про священника, жодного разу не відчула якогось іншого бажання, аніж блукати безцільно, у своє задоволення, не обмірковуючи, що ж я йому скажу. Роздивляюся лялькові будиночки та їхнє дрібненьке приладдя, розкладене на продаж у дерев’яних ящиках: горщики для квітів, мідяні каструльки, різнобарвні тістечка, елегантні столики на одній ніжці, праски, мініатюрні книжки, ножі та виделки, підставки під яйця, лампи з абажурами, маленькі китайські вази, навіть розп’яття з посрібленого металу, вирізьблені напрочуд майстерно, з покрученим Христовим тільцем розміром з перса метелика та гвіздками розміром зі шпильку. Я вмикаю музичну шкатулку, і вона грає арію з «Кажана» Штрауса та «Фіалок для імператора» Венсана Скотто[17], і однією рукою я обертаю ручку, а другу, у ритмі музики, опускаю до кошика з мініатюрним приладдям. Я тихцем прибираю одне з розп’ять, рішення приходить миттєво, я не маю ані найменшого бажання забирати ні мініатюрну книжечку, ні горщичок з квітами, ні кухонний ніж, — це розп’яття таке миле, воно не більше від однієї фаланги мого пальця; воно необхідне мені, я повинна подарувати його священникові, щоби наостанок він подарував мені здивований погляд — саме цього я прагну, коли здійснюю крадіжку; і після цього я мушу зникнути, стати вільною оповідачкою, як Константен, стати письменницею, а священник згадуватиме про мене, коли дивитиметься на це розп’яття — таке маленьке, що вміститься у долоні.

Повернувшись до Вюрта, я заявляю, що готова піти, забрати свої речі і повернутися до будинку, де мешкає Поль.

— Чому? — запитує священник.

І я розповідаю йому про Париж, про те, якою вільною почувалася без нього, якою пані я була без нього: я ніби складалася із сотень очей, сотень облич інших жінок, достоту як на поштівці, яку надіслав мені Іван, як я лежала зі зламаною ногою.

Тоді священник каже мені:

— Тебе ніхто не тримає. Можеш іти.

Уже не можу.

Мініатюрне розп’яття знаходить собі місце в пресвітерії на робочому столі священника, перед поштівкою з портретом Томаса Бернгарда. У останнього — високе чоло, майже прямокутне обличчя, м’ясистий прямий ніс та очі, затінені густими віями. Вуста Бернгарда складені в іронічну посмішку, він дуже схожий на священника — ні, не схожий, відносно священника він — як Господь відносно людини, причому Господь зі Старого Заповіту, Господь, який вимагає у Авраама офірувати свого єдиного сина. Ісак несе ніж, збирає хмиз для багаття — і на олтарі опиняється також Ісак.

Томас Бернгард розглядає мене зі стола священника і ніби каже: «Офіруй любов! Не люби нікого — заради творчості!» Я десь читала, ніби Бернгард нікого ніколи не кохав, за винятком однієї пані, яку він кликав «тітонькою» і яка в матері йому годилась. Саме про Бернгарда сказано «янгольська стать». Авжеж, — думаю я, — про мене також це можна сказати, адже я люблю тільки священника, який міг би бути мені за батька. Він помре — і я помру. Важкий човен дружини і матері розтинатиме хвилі поруч з його невагомим човником, і ми разом простуватимемо до могутніх водопадів, що поглинають життя, не відаючи, чи справді приховує цей велетенський потік грот, де єднаються дружні душі: Вірджинія Вулф і Віта Секвіл-Вест, Генрі Міллер і Мáра, Томас Бернгард і фрау Штавянічек[18].

Однак за завісою, коли я помру, стоятиме також і Поль. Саме він триматиме мене на ногах — порядний чоловік із завжди гарячим чайником і квітучим садом, мов вічним Едемом. На похорон ми запросимо Константена і Йогана, Івана, П’єра і Ґабріель, наших доньок і Чікіту, моїх батьків і кузенів, Самогубця і Маріуку.

Бласа — ні, не запросимо, не знаю чому...

У квітні цього року, коли священник влаштовує собі відпустку в компанії католиків-туристів, я вивчаю понівеченого янгола та його крило, яке знайшла на самому дні скрині розколотим на три уламки. Поль лагодить крило клеєм для дерева, і ми ще тиждень тримаємо янгола в себе, мотузкою міцно прикрутивши крило до тулуба. Ставимо янгола у холі, де він приймає гостей. Коли ми і собі їдемо у відпустку до Бургундії (п’ять днів, ані на день більше, адже у Поля повно роботи), янгол залишається вдома з дівчатами і обороняє їх від грабіжників та комівояжерів краще, ніж сигналізація та вигадлива Чікіта.

Квартира, яку ми винаймаємо у Бургундії, дуже чиста, вікна виходять на милий садочок і повне квітів подвір’я. Однак здвоєні ліжка надто вузькі, зокрема для двох тіл, звиклих розлягатися вільно; якщо такі тіла притулити одне до одного, вони швидко втомлюються. Усі власники готелів, хатинок, вілл і квартир прагнуть посварити пари своїх гостей, втискаючи їх у вузенькі ліжка. Раніше кожен мав широчезне ложе для себе самого і приймав у ньому гостей — Людовик XVI Марію-Антуанетту, а Марат — Шарлотту Корде, яку він не побоявся зустріти голий у ванній. Тепер же нас буквально силують до близькості. Коли ми просимо окремі ліжка, на нас дивляться зі співчуттям — особливо у Франції, де такі ліжка («ліжка-близнюки») надто куці. Ступні звисають над підлогою. Увімкнувши торшер — бо біля одномісних ліжок звичайні лампи не передбачені, — я вчитуюсь у текст Міллера. Удень, між двома екскурсіями до замків і монастирів, я вголос читаю Полю житіє святого Бернарда з Клерво з книжечки, придбаної в абатстві Фонтене. Ми дізнаємося, що Бернард народився 1090 року і у двадцять років вирішив залишити світ. Йому вдалося дуже швидко переконати усіх своїх братів, більшість рідних і навіть декого з друзів. Навіть сестру він вирвав із теплих обіймів подружнього життя і не заспокоївся, поки життєрадісна юнка не зірвала з себе жіноче вбрання, не скуйовдила зачіску і не закинула подалі свої прикраси — і все заради суворої чернечої ряси. Я виразно читала Полеві про ці жахіття, а він лише насупив брови і пробурмотів щось про інцест...

Повертаємо янгола до пресвітерію. Щоби відсвяткувати його одужання, я роблю пиріг, а Поль купує сотернське вино. Студенти, священник і я утворюємо такий дружній і щільний гурт, що Поль, хоч ми й приймаємо його тепло, не може до нього протиснутись, хіба доторкнутися злегка: його від нас ніби відділяє невидима стіна. Ця чарівна огорожа, яку колись навколо ініційованих креслили друїди і відьми, зветься Вюртом — світло тут точиться густими вертикальними променями поміж дерев, горизонтально лягає на поля, а іноді дощ занурює містечко у непроглядну пару.

Того дня дощило. Падав важкий дощ, на який я зазвичай скаржуся, вважаючи його негідним весни, і якому радіє Поль, бо такий дощ поживний для рослин. Священник допиває рештки сотернського в моєму келиху.

— За рік буде роман, — каже він.

Піднімаємось на горище, щоби показати Полю Нове місто. Макет збільшується. Здається, загальний план завершено, і вежі, патіо, вулички й мури випромінюють спокій і гармонію. Якщо лягти на долівку, думаєш, ніби потрапив до лабіринту, і, досліджуючи його, весь час робиш несподівані відкриття. А як підводишся, панорамний вид Нового міста наповнює серце радістю, бо лабіринт розкриває свою таємницю: його переходи закручені у спіраль. Є там і церква, та оскільки журі університету не вважає церкву обов’язковим елементом Нового міста, Іван назвав її «Музеєм сучасного мистецтва», адже її шпиль нагадує сталеву верхівку хмарочоса. Простота обраних матеріалів — дерево і картон, біла фарба — дають змогу обирати різні тлумачення, тож ми залюбки наділяємо будівлі найфантастичнішими функціями. Ґабріель пропонує прикрасити мініатюрні дерева шматочками своєї полуничної гумки — так вийдуть яблучка, та ми рішуче відкидаємо цю єресь: Нове місто не повинне забруднитись якось барвою, єдиним виявом його краси мусить залишатися архітектура. У цій роботі виявляє себе геній Івана — будь-хто інший здійснював би цей задум з холодним розумом, єдино бажаючи сподобатися журі.

Якось у травні Поль купається разом зі мною в одному із трьох ставків — у найглибшому, на березі якого ми зі священником якось сиділи. Поль, за звичкою, роздягається повністю. З нами Ґабріель. Вона струнка і дуже бліда, чорний купальник звисає на її боках, а лопатки гостро дивляться вгору. Вона не дивується. Одного разу Ґабріель застала нас зі священником, коли я схилилася до нього на плече, обійнявши за талію, — і розсміялася. Тоді вона бігом утекла, а я, злякавшись, гналася за нею, щоби пояснити. Але пояснити що?

Поки Поль плаває, ми сидимо на березі і теревенимо про нашого grand ami, про його харизму та його сумніви, і доходимо до висновку, що його «проблема» — це бути священником у добу, коли Церква схожа радше на збанкрутілу фірму. Цими словами ми закриваємо тему, та не розкриваємо загадку, тож ми погоджуємось, що слід залишити священника в спокої. На берег виходить Поль. Я усміхаюсь йому. І подаю руку.

Якось опівдні священник відкорковує пляшку вина і, наливши всім, починаючи з мене, бере слово. Голос у нього спокійний, байдужий, він опускає очі, коли говорить. Священник каже, що наступні кілька тижнів будуть перевантажені, що на всіх нас чекають зміни. Ми спершу думаємо, що він натякає на кінець навчального року в університеті, про марафон іспитів і захистів дипломних робіт.

Трохи помовчавши і передавши нам пляшку, священник додає, що сан змушує його звикати до переїздів, до того ж у Вюрті він уже цілих шість років, а в більш населених парафіях бракує священників — і єпископ, мудрий керівник, один з останніх бастіонів Церкви, приділяє цьому питанню особливу увагу.

Ми витріщаємося на нього.

— Скоро я залишу Вюрт, — повідомляє священник.

Ці слова тяжкою вагою падають мені на груди.

— Не може бути... — каже Іван.

Його голос здається мені далеким: я ніби падаю у бездонну криницю, руки і ноги ламаються під час падіння, тіло повільно розлітається на шматки.

— Вип’ємо, — каже П’єр.

[16] Марія-Тереза-Луїза Савойська де Каріньян, відома також як Мадам де Ламбаль (1749 — 1792), наближена дама королеви Франції Марії-Антуанетти, віддана їй, яка однією з перших померла на ешафоті і над тілом якої потім знущалась юрба. Існує чимало художніх версій і зображень цієї трагедії.

[17] Венсан Скотто (1874 — 1952), французький композитор, автор багатьох оперет і музики до фільмів. «Фіалки для імператора» (1948) — оперета за мотивами однойменного фільму Анрі Русселя.

[18] Вікторія Марія Секвіл-Вест, леді Ніколсон (відома як Віта Секвіл-Вест, 1892 — 1962) — британська письменниця, що мала любовний зв’язок із Вірджинією Вулф. Мара — прізвисько другої дружини і музи Генрі Міллера Джун Едіт Сміт (1902 — 1979). Проте вже у «Трояндовому розп’ятті» автор змінює прізвисько «Мара» на «Мона». Томас Бернгард вигадав термін Lebensmensch — тобто «найважливіша в житті особа», якою для нього (а він публічно називав себе «асексуалом») була Гедвіґ Штавянічек (1894 — 1984), жінка старша за нього на тридцять років, про яку він піклувався до кінця свого життя.