РІШАР: До чого, якщо не секрет?
ЕЛІНА: До любові...
РІШАР (замріяно): О, до любові...
6. Мансарда. Коридор
Рішар — у пальто, рукавичках, з пакетами в руках — стоїть перед дверима квартири, де віднедавна мешкають румунки.
Він вимагає, аби Родіка погодилася на його присутність і подарунки.
РІШАР: Та годі вам, мадам Ніколеску!
РОДІКА: Ні, я не дозволю вам увійти!
РІШАР: Хоч подарунки візьміть.
РОДІКА: Ні за що!
РІШАР: Візьміть!
РОДІКА: Ми не можемо це прийняти!
РІШАР: Тоді я залишу це тут.
Ставить пакети на підлогу.
РОДІКА: Ми їх не відкриватимемо! Я і так картаюся через те, що відкрила ті, які ви приносили в перший раз. Та оскільки йшлося про книжки, а Еліна обожнює літературу, то я не наважилася позбавити її їх. Відколи ж ви перейшли на дорожчі подарунки, я навіть знати не хочу, що ви там понакуповували!
І вона, хоч і роздивляється пожадливо назви престижних марок на пакетах, відштовхує їх від себе. Рішар щиро знічується.
РІШАР: Ви ж принижуєте мене...
РОДІКА: Ви мене теж...
РІШАР: Я?!
РОДІКА: Ви ніби тикаєте нас носом у наші злидні!
РІШАР: Мадам Ніколеску, я роблю вам подарунки не для того, щоби показати свою заможність, а щоб дати можливість вам побути щасливими!
РОДІКА: Подарунки — це гроші, це певна ціна. І я не можу не думати про те, що ви хочете отримати щось навзамін.
РІШАР: Наприклад що?
РОДІКА: Наприклад ви хочете сподобатися моїй доньці.
Пауза.
РІШАР: Так і є. Я хотів би сподобатись їй.
РОДІКА: Навіщо?
Пауза.
РІШАР: Бо вона збентежила моє серце.
РОДІКА: Приберіть ваші подарунки!